Захистити острови. Чому війна на Фолклендах учить морських піхотинців

Як не дозволити ревізіоністській автократії вторгнутися на сусідній острів? Якщо вторгнення відбудеться на берегах цієї країни, як змусити супротивника з його чисельною перевагою на місці відступити, діючи за сотні чи навіть тисячі кілометрів від основних логістичних центрів? У 1982 році британцям довелося вирішувати саме цю проблему, коли військова хунта Аргентини вторглася на Фолклендські острови після багаторічних претензій на суверенітет над британською заморською територією.

Фокус переклав новий текст Нолана Вінлена, присвячений урокам війни на Фолклендських островах.

Корпус морської піхоти США зробив пріоритетом вирішення проблеми посилення суперництва між великими державами в Індо-Тихоокеанському регіоні. Британські війська на Фолклендах діяли приблизно так само, як наш командир уявляє собі дії морської піхоти в майбутньому: невеликі формування, розподілені по величезних морських просторах, відносно обмежена підтримка непрямим вогнем та обмежена традиційна ближня авіаційна підтримка. Літаки з вертикальним злетом відіграли вирішальну роль у забезпеченні маневреності та матеріально-технічної підтримки Великої Британії у Південній Атлантиці. Але ці літаки практично відсутні у нових концепціях Корпусу морської піхоти.

Щоб усунути ці невідповідності, я пропоную короткий огляд уроків, які принесла нам операція Corporate, а потім вкажу на те, як додати їх у концепції морської піхоти, зокрема до максимізації нинішніх і майбутніх можливостей літаків із вертикальним злетом.

Операція Corporate: конфлікт на Фолклендських островах

2 квітня 1982 року збройні сили Аргентини вторглися на британську територію Фолклендських островів у Південній Атлантиці. Британські адміністрації, які змінювали одна одну, дійшли висновку, що будь-яке висадження Аргентини означатиме факт, що відбувся, таким, який не підлягає оскарженню. Проте уряд прем'єр-міністрині Маргарет Тетчер швидко взяв на себе зобов'язання повернути Фолклендські острови Сполученому Королівству.

У лічені години було розпочато операцію Corporate, метою якої було витіснити Аргентину зі скелястого архіпелагу.

Перші військові кораблі вийшли з британських портів менше ніж через три дні після вторгнення. Швидко сформована об'єднана оперативна група подолала всі труднощі та пройшла понад 12 800 кілометрів, щоб до 14 червня остаточно захопити острови. Перемогу було не гарантовано. З моменту відплиття оперативної групи не була передбачена необхідність застосовувати авіацію з вертикальним злетом, і навіть були присутні неоднозначні відносини між командуванням і структура сил, у якій амфібійним операціям відводилася другорядна роль.

Британська оперативна група складалася переважно з авіаносної бойової групи для встановлення переваги у повітрі та на морі, а амфібійно-штурмова група, до якої входила 3 бригада командос, була спрямована на захоплення островів. Швидке розгортання британської військово-морської оперативної групи було разючим, але спочатку воно проводилося з метою примусу до політичного врегулювання, сподіваючись, що воєнне рішення не знадобиться. Коли британська оперативна група відпливла з історичних портів сера Френсіса Дрейка та адмірала лорда Гораціо Нельсона, її матеріально-технічні запаси й обладнання були здебільшого складовані без урахування можливої амфібійної операції.

На острові Вознесіння, єдиній проміжній базі, доступній британцям, була потрібна істотна реорганізація матеріально-технічного забезпечення. Використання надводних кораблів для перестановки обладнання не було б складним для Королівського флоту, але круті схили, м'який пісок і сильний прибій на пляжах вимагали використовувати вертольоти переміщення з корабля на берег. Навіть після вивантаження обладнання на острові Вознесіння через пересічену місцевість були необхідні вертольоти для транспортування вглиб острова. Після мінімальної передислокації та координації дій штабу оперативна група попрямувала до мети, де невблаганний клімат і рельєф місцевості вимагатимуть ще більшої авіаційної підтримки.

Протиповітряна оборона виявилася життєво важливим чинником протягом усієї операції Corporate. Рішення про висадження частин 3 бригади командос тільки після того, як авіаносна бойова група встановить перевагу в повітрі, зрештою було визнано недоцільним. Довелося піти на ризик, пов'язаний з аргентинською авіацією. Аргентина мала в шість разів більшу кількість літаків, ніж британська оперативна група, і системи ППО, що є на озброєнні Королівського флоту, не могли забезпечити адекватний захист військ після висадження на берег.

Наземна система ППО Rapier була призначена для зниження ризику повітряної атаки за відсутності переваги у повітрі. Місцевість, що найбільше підходить для виконання цієї функції системою Rapier, була недоступна для наземних транспортних засобів, а сама система була занадто пересіченою, щоб нести систему вручну. Унаслідок командир амфібійної бойової групи Майкл Клепп був змушений виділити обмежені кошти "для забезпечення "Рапірів" одним вертольотом Sea King для доставки запасів і бензину для їхніх генераторів". Потреба у вертольотах лише зросла, коли Британія перейшла від амфібійного висадження до наступальних операцій на березі.

Географія Фолклендських островів обмежувала кількість сприятливих місць для висадження. Місцем висадження було обрано Сан-Карлос-Вотер на північному заході Східних Фолклендів.

21 травня висадилися перші підрозділи 3 бригади командос, але нарощування плацдарму затягнулося через невирішені проблеми з матеріально-технічним постачанням, а також через заходи щодо захисту сил, пов'язаних із постійним переміщенням надводних кораблів у Сан-Карлос Вотер і з нього. Єдиним засобом підтримки темпу за цих умов було постійне використання вертольотів. З моменту початкового висадження і до остаточної капітуляції Аргентини 14 червня "вертольоти залишалися життєво важливими для логістичних операцій через пересічену, бездорожню місцевість Східного Фолкленду".

Коли 25 травня ракети Exocet, випущені з повітря, потопили корабель SS Atlantic Conveyor, усі вертольоти, крім одного, були втрачені, що ще більше ускладнило обмежену мобільність сухопутних військ. Відсутність стерпних доріг для подолання кам'янистої болотистої місцевості призвела до того, що й так дефіцитні вертольоти були зайняті перевезенням артилерії та важкого обладнання, тоді як британські морські піхотинці та солдати були змушені марширувати по важко переборній місцевості. Як наочний приклад можна навести той факт, що для транспортування однієї батареї із шести 105-міліметрових гаубиць і необхідних боєприпасів знадобилося 82 вильоти Sea King. Таке скорочення маневрених засобів, поза сумнівом, призвело до затягування конфлікту, оскільки більшість вертольотів було виділено для транспортування техніки, а не особового складу.

Відносини між командуванням міжвідомчих підрозділів і недостатнє забезпечення вертольотами навіть для однієї бригади стали відчутною причиною тертя у міру зростання оперативної групи. Бригада Королівської морської піхоти налічувала приблизно 4 600 осіб, що, на думку Міністерства оборони, було замало для протистояння 10 тисяч аргентинців на Фолклендах. З розгортанням 5 піхотної бригади генерал-майор Джеремі Мур почав командувати дивізійним штабом у складі оперативної групи. Більшість батальйонів цієї бригади складалися із солдат, які розподіляли час між оперативною та церемоніальною вартовою службою, не маючи підготовки з амфібійних операцій. Ця додаткова бригада дозволила збільшити загальну чисельність, але призвела до заплутаних відносин у командуванні, що спричинило найбільші втрати британських військ із часів Другої світової війни.

Коли все ще вважалося, що політичне рішення можливе, було докладено дуже мало зусиль, щоб визначити точну роль 5 піхотної бригади. Відповідь на питання, що робити з цими військами, було отримано, коли 3 бригада командос провела свої перші наступальні дії після висадження на Сан-Карлос Вотер. Перший успіх у поселенні Гус Грін спонукав 2-й батальйон парашутно-десантного полку піти надто далеко вперед від власної логістики, що зробило їх уразливими для атаки супротивника без можливості швидкого підкріплення.

Погано продумана процедура запиту підтримки та відсутність у штабі амфібійних сил фахівців із вертольотів дозволили амбітному батальйону запросити вертолітну підтримку, яка була вкрай необхідна в інших місцях. У відповідь частина 5 піхотної бригади була висаджена в поселеннях Блафф-Коув і Фіцрой, щоб полегшити становище ізольованих десантників. Через неправильний розподіл вертольотів для транспортування цих солдат, незважаючи на відсутність у них амфібійного досвіду, були потрібні надводні судна. 56-кілометровий перехід на відкритих десантних кораблях зайняв кілька годин, оскільки солдати зазнавали впливу прохолодного клімату Південної Атлантики й аргентинської повітряної атаки. На заході 8 червня кілька надводних кораблів були атаковані, корабель LSL Sir Galahad затонув, 51 солдат і матрос загинув і 46 були поранені.

Щоб краще зрозуміти причину такої трагедії, важливо повернутися в минуле — у роки, які безпосередньо прямують за Другою світовою війною. У цей період міжвідомча конкуренція особливо сильно вдарила по Королівському флоту: у 1966 року було скасовано програму оновлення авіаносців, а в 1979 році виведено з експлуатації останній катапультний авіаносець Великої Британії — HMS Ark Royal. Це мало незворотні наслідки для амфібійних можливостей флоту в наступні роки. Єдиними двома авіаносцями, що залишилися, здатними виконувати операції з літаками, були HMS Hermes і HMS Invincible, з маленьких палуб яких замість вертольотів злітали "Сі Харрієри" вертикального зльоту і посадки.

Тетчер закріпила політику бюджетних обмежень, які сприяли дедалі обмеженішому погляду на призначення Королівського флоту. У Білій книзі з оборони 1981 року її уряд рекомендував вивести всі амфібійні суди з експлуатації до 1984 року. Віра Великої Британії в те, що потреба в амфібійних можливостях малоймовірна і використовуватиметься лише як частина більшої операції НАТО, погіршила готовність Королівського флоту. Два авіаносці готувалися для продажу іноземним військовим, а десантна платформа-док HMS Intrepid уже знаходилася в процесі виведення з експлуатації.

На щастя для Великої Британії, Аргентина вирішила не чекати повного ефекту від прогнозованих змін у британських амфібійних можливостях. Продаж авіаносців відклали, а виведення з експлуатації HMS Intrepid — скасували для використання пов'язаних із ним десантних кораблів і вертольотів середньої вантажопідйомності.

З нашого часу розрив між британським та аргентинським потенціалом здається неминучим. Однак жоден військовий професіоналізм не зміг би подолати відстань 12 800 км між Великою Британією та Фолклендськими островами без відповідних засобів не тільки для прибуття на театр воєнних дій, але й для переміщення військ, припасів та обладнання по негостинній місцевості островів. Якби конфлікт почався на кілька місяців пізніше, повна відсутність амфібійних суден і пов'язаних із ними вертольотів унеможливила б повернення Фолклендських островів. Багато чого було написано з приводу успішного вибору часу вторгнення до остаточного передавання англійських авіаносців. Однак авіаносна бойова група не змогла виконати своє головне завдання — забезпечити перевагу в повітрі.

Зрештою, саме мобільність, забезпечена вертольотами, дозволила повернути Фолклендські острови під контроль Великої Британії.

Висновки для концепції морської піхоти 2030 року

У посібнику з планування на 2019 рік комендант Корпусу морської піхоти виклав амбітний, але необхідний план зі зниження загрози появи нових рівних противників. Протягом кожного наступного року його щорічні оновлення плану Force Design 2030 спиралися на це початкове керівництво, спрямовуючи службу шляхом, який безпосередньо відповідає стратегічним вказівкам Білого дому та Міністерства оборони.

В основу керівництва коменданта лягли численні концептуальні документи. Концепція експедиційних операцій на передових базах спрямована на усунення потенційних переваг противника "шляхом покращення нашої власної спроможності маневрувати та використовувати контроль над ключовими морськими територіями". Врахування уроків британського досвіду використання вертольотів на Фолклендах має вирішальне значення для того, щоб Корпус морської піхоти не повторив подібних помилок у процесі маневрування і підтримки власних розподілених сил.

Дуже важливо, щоб авіація з вертикальним зльотом була краще інтегрована у морську мобільність. Використання надводних кораблів для висадження особового складу та техніки на берег не гарантовано. Художні рендери концептуальних легких амфібійних кораблів малюють картинки вивантаження техніки на чисті пляжі, але на прикладі острова Вознесіння це є проблематичним. Фолклендська війна також показала, що вимоги до мобільності не обмежуються береговою лінією.

За винятком чотирьох легких танків, усі запаси, артилерія та системи ППО були досить легкими, щоб швидко й ефективно перевозити їх на вертольотах. Внутрішній рельєф місцевості або відсутність наявних аеродромів, як і раніше, є одним із факторів, на який доводиться зважати планувальникам морської піхоти, особливо на островах в Індо-Тихоокеанському регіоні, де часто відсутні великі аеродроми та розвинена дорожня інфраструктура. Вертольоти CH-53E/K забезпечують унікальну можливість швидкого транспортування радарів, мобільних систем ППО та боєприпасів для далекобійної високоточної артилерії, критично важливих для нових військових концепцій. Можливість заправки у повітрі цих платформ дозволяє проводити операції на відстанях, які значно перевищують ті, які покривають британські вертольоти.

Стовідсоткове збільшення чисельності транспортних ескадрилій KC-130 активного компонента, розміщених у Тихому океані, забезпечить розширення радіусу дії літаків CH-53E/K та MV-22 Osprey, що дасть можливість розгортання з-за меж Першого острівного ланцюга на розподілені експедиційні бази у її межах. Уже є прецеденти, коли повітряні судна вертикального злету долали величезні відстані. Для проведення бойових операцій у Панамі вертольоти MH-53 двічі за 1989 рік використовували дозаправку в повітрі, без посадки долаючи майже 2 255 кілометрів — приблизна відстань між Гуамом і Тайванем. Експлуатація на таких дальностях, безумовно, буде винятком, але вона надає командирам морської піхоти можливість швидко використовувати вертикальну авіацію, коли загрози, рельєф місцевості чи альтернативний розподіл сил стануть непосильними.

Відносини між командуванням морської піхоти можуть поставити під загрозу використання авіації з вертикальним злетом, повторюючи історію конфліктів, з якими зіткнулася британська оперативна група в 1982 році. Літоральний полк морської піхоти було створено в межах процесу Force Design 2030 з урахуванням експедиційних операцій на передових базах. Командувач дав зрозуміти, що цей новий підрозділ — не єдиний, який зможе проводити такі операції, але базування нинішнього та майбутніх літоральних полків морської піхоти в Тихому океані гарантує, що саме на їх частку випаде більша кількість операцій у межах нової концепції.

Попередня доктрина лише приблизно визначає роль авіації у підтримці літоральних сил без зазначення джерела цих повітряних суден. Акцент, зроблений у попередньому керівництві та "Концепції для резервних сил" на ударах із повітря, розвідці, спостереженні та реконгостуванні, а не на вертикальному злеті, загрожує повторенням історії з неефективним використанням вертольотів Великою Британією у 1982 році. Ба більше, за умов відсутності авіаційних засобів, здатних здійснювати вертикальний підйом, залежність літорального полку морської піхоти від зведених ескадрилій експедиційного підрозділу морської піхоти для підтримки їх маневру стане джерелом нестабільності.

Для одночасної підтримки операцій обох цих підрозділів буде недостатньо засобів, оскільки вся їх авіація спеціально розрахована на підтримку операцій експедиційного підрозділу морської піхоти. Авіакрила, що виділяють ескадрильї на поточні цикли розгортання, зіткнуться з труднощами під час отримання додаткових завдань, особливо в умовах, коли CH-53 скорочено на 35%. Це скорочення свідомо сплановано так, щоб збігтися з одночасним скороченням піхотних батальйонів на 13%. Однак успіху британської оперативної групи в 1982 році загрожувала не просто кількість повітряних суден із вертикальним злетом, а особливі відносини між командуванням. Відсутність певних відносин підтримки між командувачем десантних сил і командувачем літоральних сил у межах поточних доктрин ускладнить об'єднання їхніх підрозділів. Необхідно чітко визначити розподіл авіаційної підтримки під час експедиційних операцій на передових базах, зокрема використання гелікоптерів.

Надмірний акцент на мобільності, що міститься в "Концепції резервних сил", ігнорує разючу невідповідність у швидкості, дальності та гнучкості авіації порівняно з перспективними надводними кораблями, які ВМС США не наважуються фінансувати. Незважаючи на критичну роль, яку, як передбачається, відіграватиме мобільність на морській місцевості, авіація з вертикальним злетом жодного разу не згадується в цьому документі.

Будь-яка ставка на ненаявні безпілотники матеріально-технічного забезпечення без продовження інтеграції наявних наразі на озброєнні платформ великої дальності з вертикальним злетом і дозаправкою в повітрі ставить під загрозу життєздатність цих нових концепцій. Ударні та розвідувальні безпілотники переконливо продемонстрували свою незамінність не лише під час оперативних випробувань, проведених Корпусом морської піхоти, а й у боях в Україні.

Здатність безпілотних платформ логістично підтримувати морську піхоту за умов, передбачених комендантом, більш сумнівна. Були запропоновані сучасніші безпілотні концепції, але однією з найпотужніших платформ із вертикальним злетом є вертоліт Kaman K-MAX. Під час 33-місячного експерименту в Афганістані в 2011 році він довів свої можливості проти повстанців, але його швидкість 80 вузлів, дальність польоту в один кінець 267 морських миль та корисне навантаження 2 700 кг просто сміховинна порівняно з MV-22 та CH- 53E/K. За вартості в кілька разів меншої, ніж у пілотованих суден із вертикальним злетом, безпілотні системи забезпечать лише частину матеріально-технічної підтримки. Ці альтернативи для підтримки морської піхоти в Тихоокеанському регіоні варто продовжувати розробляти, але нині брак можливостей відводить їм допоміжну роль.

Висновок

"Технологічний прогрес різко змінює оборонне середовище. Міць сучасної зброї, яка швидко росте, дозволяє точно знаходити цілі й уражати їх на великих відстанях, збільшуючи вразливість основних платформ, таких як літаки та надводні кораблі". Можна вважати, що цей уривок описує сучасну глобальну обстановку, але ця цитата міністра оборони часів Тетчер показує, що багато міркувань, які визначають діяльність Корпусу морської піхоти, були актуальними й сорок років тому.

Корпусу морської піхоти США варто зробити конкретні кроки, щоб отримати уроки з досвіду Великої Британії під час операції Corporate.

• По-перше, літоральний полк морської піхоти повинен використовувати мобільність і гнучкість, властиві авіації з вертикальним злетом, через повністю інтегровану підготовку взаємодії з нею на далеких морських відстанях.
• Далі необхідно розробити і чітко закріпити в новій доктрині доцільні командні відносини між авіацією і наземними силами у розподілених операціях.
• Зрештою, Корпус морської піхоти має продовжувати розробку інноваційних безпілотних наземних і повітряних платформ, розуміючи, що наявні системи також необхідно задіяти до впровадження цих технологій.

Успішне додавання вертикально-підйомної авіації до концепції Корпусу морської піхоти, запропонованої командувачем, стане непростим завданням, але негативні наслідки застосування виключно альтернативних варіантів транспортування надто великі, щоб покладатися на них.

Про автора

Нолан Вілен — пілот-інструктор CH-53E, наразі служить у першій ескадрильї морської авіації з озброєння та тактики. Нещодавно закінчив Школу експедиційних бойових дій. Висловлені думки належать лише автору та не відображають точку зору Корпусу морської піхоти США, Міністерства оборони чи якогось підрозділу уряду США.