Англосаксами по Пекіну. Для чого знадобився AUKUS — військовий союз Вашингтона, Лондона і Канберри

Створення Австралією, Великобританією і США нового альянсу в галузі безпеки, а також розрив Канберрою контракту на закупівлю підводних човнів у Франції підняли бурю обговорення у світових медіа. Чому виник блок AUKUS (акронім, утворений за складом учасників Australia, United Kingdom, United States)? Які цілі він переслідує? До яких наслідків призведе?

Крипт нумерології: чому військовий блок AUKUS виник саме зараз

Цифри і дати в політиці завжди мали значення, хоч їм і не завжди приділялася достатньо уваги. У випадку з AUKUS є сенс накидати деяку матрицю, аби зрозуміти, що сталося.

• Про підписання пакту світ дізнався 15 вересня.
• 14 днів після того, як блок ANZUS відзначив 70-річчя.
• 15 днів з того часу, як США покинули Афганістан.
• За день до доповіді Жозепа Борреля, керівника зовнішньополітичної служби Євросоюзу, у якій була представлена нова стратегія ЄС щодо Індо-Тихоокеанському регіону.
• Через три місяці після саміту G-7 на курорті Карбас-Бей у графстві Корнуолл на південному заході Англії.
• П'ять років по тому після укладення контракту на поставку 12 дизельних підводних човнів французьким концерном Naval Group Австралії.
• У "восьмимісячному вікні" до парламентських виборів в Австралії (як висловився оглядач каналу ABC).

Усе це можна вибудувати майже будь-якою "етажеркою". Усе це важливе і дивним чином взаємопов'язане.

Навіщо AUKUS, якщо є ANZUS?

Аналітики схиляються до того, що новий союз найбільше схожий на той, який уклали у вересні 1951 року Австралія, Нова Зеландія і США (у назві, як зазвичай, акронім). Тоді мова також йшла про колективну оборону — спочатку в районі Тихого океану, а з 1978-го — і в районі Індійського. Пакт передбачав, що збройний напад у зазначеному регіоні на будь-якого з трьох союзників поставить під загрозу мир та безпеку інших. Перемога маоїстів у Китаї в 1949 році і початок Корейської війни в 1950-му посилили побоювання Вашингтона з приводу поширення комунізму. Австралійці і новозеландці все ще відчували загрозу з боку поваленої Японії. США зробили майже одночасно дві речі: ініціювали створення Тихоокеанського пакту безпеки, а через тиждень після того як той у квітні 1952-го вступив у силу, підписали японсько-американський договір.

Після перемоги Лейбористської партії Нової Зеландії на виборах у 1984 році прем'єр-міністр Девід Ланге заборонив судам з ядерними двигунами або ядерним озброєнням використовувати порти Нової Зеландії або заходити в її води. І три роки по тому стався формальний розрив двосторонньої угоди про військову співпрацю між Вашингтоном і Веллінгтоном.

Проте партнерство зберігалося і далі. Наприклад, обидві острівні країни в межах ANZUS брали участь на рубежі століть у миротворчій операції в Східному Тиморі. До ключових пунктів договору Нова Зеландія повернулася у 2007 році. Далі, у 2010-му, була підписана Веллінгтонська декларація, що поклала кінець чвар в ANZUS, котрі виникли в попередні чверть століття. А Вашингтонська декларація 2012 року "зміцнила відносини у сфері оборони, забезпечивши межі і стратегічне керівництво для співпраці в галузі безпеки і діалогу з питань оборони".

Можна сказати, що до останнього часу в антикитайській стратегії США альянс був чимось на зразок замкового каменю. Доповненням до нього у 2007 році став Чотирибічний діалог (Quadrilateral Security Dialogue, Quad), підписаний, крім США і Австралії, Японією та Індією і задуманий також заради протистояння зростанню могутності Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Чи потрібно було створювати ще одну додаткову структуру — питання домовленостей зацікавлених сторін. Зрештою, не всі блоки є довгожителями. Наприклад, ANZUK, у якому в 1971 році зробили спробу втягти в регіон Великобританію (а заодно Малайзію і Сінгапур), але залишити за межами договору США, проіснував усього п'ять років. Однак, в альянсів, які протрималися десятиліття, потенційно завжди є можливість розширитися за рахунок нових "претендентів". У тому випадку, коли Австралія і Нова Зеландія є членами Британської співдружності націй, відкрити двері союзу для "матінки" Великобританії не є чимось абсолютно неможливим.

Якщо повірити на слово прем'єр-міністру Австралії Скотту Моррісону, виходить, що два інших члени Quad, Індія і Японія, в обличчі своїх глав урядів, Нарендри Моді і Йосіхіде Суґи, коли їм повідомили про нову ініціативу, відреагували на неї "з теплотою", тому що розуміють, "що означає це партнерство для регіону". А що стосується блоку ANZUS, то які питання — AUKUS також буде з ним співпрацювати. Тобто виходить, що формула "більше альянсів хороших і різних" цілком придатна для тієї ситуації, яка складається на цьому шматку земної кулі.

Проте складається враження, що створення AUKUS несло в собі додаткові цілі, крім створення ще однієї дубини безпеки.

"Поки Макрон думав про сосиски..."

The New York Times пише про те, що Вашингтон і Канберра свідомо діяли так, щоб про підготовку угоди не дізналися французькі колеги. І ніхто в оточенні Байдена не заперечував проти принесення в жертву інтересів Франції: ідея стримування Китаю була важливішою, а дизельні підводні човни, контракт на які був розірваний, застаріли для такого завдання.

Але, здається, найбільше над Францією і її президентом потішаються ЗМІ Сполученого Королівства. У статті під заголовком "Точно сцена з Ле Карре: як пакт про атомні підводні човни був найбільшим секретом №10" The Times стверджує, що у Великій Британії лише десять чоловік знали про плани протистояти китайській агресії в Індо-Тихоокеанському регіоні разом з Австралією і США. При цьому попередні межі угоди на вищому рівні обговорювалися ще в червні на саміті "Великої сімки", господарем якого був Борис Джонсон. Тоді скласти компанію лідерам цього "елітного клубу" запросили австралійського прем'єра.

"Скотт Моррісон обговорював оборонну операцію з Борисом Джонсоном на саміті G7, поки француз був сфокусований на сосисках", — із сарказмом зауважує видання, маючи на увазі, що тоді між Францією і Британією щосили йшли торгові суперечки, які отримали назву "сосисочні війни". Після саміту Моррісон відвідав Париж, щоб особисто засвідчити Макрону свою прихильність до багатомільярдного контракту.

Така секретність говорила про принципове рішення Вашингтона в протистоянні з Китаєм робити ставку на англосаксонський альянс. Причина не в злих інтригах Байдена. Або, у всякому разі, не тільки в них. Лідери провідних країн ЄС, Німеччини і Франції неодноразово заявляли про необхідність співпраці з Пекіном. Для фрау Меркель, однієї з найчастіших гостей у Піднебесній, це було якимось пунктиком.

Що стосується господаря Єлисейського палацу, то в лютому 2020 року навіть Французький інститут міжнародних відносин писав про "двоїсту (навіть двозначну) позицію президента Макрона щодо Китаю, яка іноді дивувала його партнерів". Висловлюючи, правда, при цьому надію, що вона зміниться і надалі буде відрізнятися більшою твердістю як у риториці, так і в діях. Якщо говорити про Євросоюз у цілому, то, як написала Die Welt, у нього "є лише орієнтовна стратегія в Індо-Тихоокеанському регіоні, і європейські держави не можуть позиціювати себе як глобальні гравці у сфері безпеки". Тому той факт, що у квітні нинішнього року Рада ЄС із закордонних справ ухвалила постанову про стратегію, пообіцявши посилити свою присутність у регіоні і сприяти встановленню там міжнародного порядку, заснованого на правилах, та не викликала у Вашингтона особливого ентузіазму. Як і те, що на 16 вересня була намічена презентація цієї стратегії.

Останнє, здається, навпаки, підштовхнуло Байдена, Джонсона і Моррісона оприлюднити створення AUKUS на кілька годин раніше. "Євросоюзу заявили, що йому нема чого робити в Індо-Тихоокеанському регіоні", — оцінює такий "превентивний удар" Фредерік Грар, аналітик Європейської ради із закордонних справ.

Боротьба за рейтинги і кінець багатовекторності

Але в дати 15 вересня може бути ще одна невипадкова прив'язка: провал американців в Афганістані. У США продовжують нещадно критикувати Байдена за це. І йому сьогодні вкрай важливо продемонструвати приклад будь-якого зовнішньополітичного успіху. Це тим важливіше, що більшість американців вважають Китай головним противником, якому варто протистояти.

Вересневий альянс важливий і для Моррісона. Не пізніше ніж через вісім місяців у країні відбудуться парламентські вибори, а рейтинги бажають кращого. Тому провладні австралійські медіа подають тему AUKUS як подію епохальну, розцінюючи дії чинного прем'єра як проголошення вічного оборонного партнерства зі Сполученими Штатами, що прийшло на зміну доктрині Джона Говарда, який очолював країну з 1996 по 2007 рік.

У книзі, що вийшла в рік його відставки, "Парадокс Говарда: австралійська дипломатія в Азії" Майк Веслі досліджує, мабуть, найважливіше питання, яким задавався його герой: чи сприяє союз Австралії із США розвитку відносин Австралії з Азією, чи підриває їх? Говард домігся значних зовнішньополітичних успіхів, зав'язавши тісні дипломатичні відносини з азійськими лідерами і неодноразово буваючи на самітах країн Східної Азії. Він сповідував те, що Олександр Даунер, глава МЗС, у його кабінеті назвав "практичним регіоналізмом", що істотно відрізняється від "емоційного регіоналізму". При цьому Говард енергійно ідентифікував себе із Заходом, а не з Азією.

Радикальна зміна курсу країни, звичайно, далеко не всіма вітається. Наприклад, експрем'єр лейбористів Пол Кітінг засудив угоду, заявивши, що "ця домовленість стане свідком подальшої драматичної втрати австралійського суверенітету, оскільки матеріальна залежність від Сполучених Штатів позбавляє Австралію будь-якої свободи або вибору в будь-якій справі, яку Австралія вважатиме за доцільне".

Але, схоже, часи "багатовекторності Говарда" дійсно канули в Лету. Як пише Віктор Константинов, доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, у "Дзеркалі тижня": "З нинішньої ініціативи США починають будувати систему військових союзів і коаліцій, спрямованих саме проти Китаю. Будувати відкрито, а не поступово, як це було у випадку з підтримкою військового співробітництва Австралії з Японією та Індією. А це також означає, що епосі, коли країни Індо-Тихоокеанського регіону — так, мабуть, і всього світу — могли дружити і із США, і з КНР, прийшов кінець. Тепер вибір сторони конфлікту стане неминучим для всіх хоч трохи значущих держав".

А що Париж? А що Пекін?

Тому Скотт Моррісон і вважав за краще сваритися з Парижем, а не з Вашингтоном. Тим більше що формальний привід ніби як був. Тендер на поставку субмарин для Канберри французька компанія Naval Group виграла ще у 2016-му. Але поки що ніяких видимих зрушень за контрактом не було. Нинішні шість австралійських підводних човнів вимагають термінової заміни. А тим часом сама сума контракту зросла. Париж "по-старому" говорить про €35 млрд (приблизно $40 млрд), нарікаючи на те, що з цих грошей власне французьким компаніям залишається лише €8 млрд. Тоді як у багатьох джерелах фігурують куди більш значні цифри — $56 млрд і навіть понад $60 млрд. Це, звичайно, не означає, що Канберра бездоганна у своєму вчинку. Але вона як мінімум має формальні виправдання. До того ж Вашингтон на всі звинувачення, висловлені французьким МЗС, відповідає, що попередження про розрив угоди зробило заздалегідь, ще до створення AUKUS. І це, швидше за все, той випадок, коли сильний завжди має "кращу рацію".

Чи змириться Макрон з ляпасом? Він опинився в складному становищі. Мало того, що зрив "угоди століття" найсерйознішим чином позначиться на французькій економіці, це ще й викликало шквал критики і звинувачень на адресу господаря Єлисейського палацу, нездатного, як вважають, бути на рівних з міжнародними партнерами.

"Франція більше не користується повагою своїх союзників", — заявив кандидат у президенти країни Ксав'є Бертран. Найрадикальніший погляд на ситуацію висловив лідер партії "Нескорена Франція" Жан-Люк Меланшон: Париж повинен "перестати плекати ілюзії, відмовитися від підпорядкування і вийти з НАТО". Разом з рядом інших парламентаріїв він виступив зі зверненням, де підкреслюється, що такий стан справ ставить під сумнів взаємодію П'ятої республіки з англосаксонськими союзниками.

Прецедент виходу з НАТО в історії Франції вже траплявся. У 1966 році, коли штаб-квартира блоку перебувала в Парижі в палаці Шайо, а не в Брюсселі, Шарль де Голль вимагав від союзників надання його країні ядерної зброї. Після відмови Франція покинула військову організацію альянсу (залишившись в політичній) і повернулася в неї тільки у 2009 році.

Чи наважиться на такий крок Макрон, невідомо. Однак, припустити, що в його передвиборчу риторику буде додана неабияка пучка антиатлантизму, нескладно. Зрештою, саме він більше за інших ратував за створення загальноєвропейської армії і вихід з-під парасольки НАТО, у якій він констатував "смерть мозку". Сьогоднішня ситуація, правда, ускладнює "стукання дверима з пересердя" через причину, яка залишається вічною для Європи: реально НАТО замінити нічим. При цьому 80% ресурсів на альянс витрачають США, Канада, Норвегія, Туреччина та Ісландія, які не входять у ЄС. Їхньої зацікавленості в загальних континентальних збройних силах фактично немає. Якщо щось і буде створюватися, то з інших мотивів і на інших принципах. Нещодавнє повідомлення про те, що Швеція, яка не входить у НАТО, підпише угоду про співпрацю в галузі оборони з Норвегією і Данією, якраз це підтверджує.

Так, а що, власне, Китай, проти якого AUKUS і був створений (хоч це і не знайшло свого відображення в документах)? Він, зрозуміло, розкритикував новий альянс, назвавши його продуктом "застарілої ментальності епохи холодної війни і вузьколобих геополітичних концепцій". На думку Пекіна, отримання Австралією технологій будівництва атомних підводних човнів спровокує гонку озброєнь і згубно позначиться на міжнародному режимі нерозповсюдження ядерної зброї. Видання "Хуаньцю шибао" навіть конкретизує: у світі почнеться "лихоманка атомних підводних човнів". А китайський дипломат Ша Цзукан, колишній заступник Генсекретаря ООН з економічних і соціальних питань, висловив думку, схожу на заклик: Пекін повинен відмовитися від політики незастосування ядерної зброї першим і бути готовим завдати удару для відсічі нових альянсів у Тихоокеанському регіоні.

Попереду, схоже, маячить новий глобальний порядок, нові вогнища напруженості та конфліктів. І так, нові альянси, створені головним чином навколо Вашингтона і Пекіна.