Вчитися у Лукашенко? Чому Україна та Білорусь ідеально доповнюють одна одну

2020-08-10 19:51:40

370 11
Вчитися у Лукашенко? Чому Україна та Білорусь ідеально доповнюють одна одну

Мене важко зарахувати до аудиторії Дмитра Гордона. Більшість його співрозмовників мені просто нецікаві. Але останнє інтерв‘ю з президентом Білорусі Олександром Лукашенком я уважно передивився, як то кажуть, від корки до корки.

Головний висновок — Україна та Білорусь дивним чином ідеально доповнюють одна одну. Як м‘язи та скелет. Як свобода і порядок. Як безмежні можливості та соціальна справедливість. Нам обом бракує того, що в надлишку є у іншого.

Яскравий контраст білоруського державника та українських пігмеїв-демагогів на найвищий політичній посаді наче спонукає до висновку: спочатку державність —  потім демократія.

Спочатку надійний фундамент — потім пересувні стіни. Спочатку кістяк — потім м’язи. Бо держава — це насамперед кристалічна решітка суспільного життя, певний порядок, втасновлення правил гри (не завжди найкращих), спроможність нав’язувати свою волю, єдина природня монополія на ринку товарів, послуг та ідей.

Другий висновок. Як не дивно, попри російськомовність, "союзну державу", постійний рефрен про "народи-сестри" та відверту ностальгію за СРСР, яку білоруський президент чітко артикулює в інтерв‘ю, в мене склалось враження, що Лукашенку вдалось витворити більш ефективну, гомогенну та опірну білоруську ідентичність, аніж українцям.

Послухавши інтерв‘ю, я нарешті зрозумів, що вабить українців у "Батьці" (який традиційно залишається найпопулярнішим політиком - не тільки іноземним —  в Україні).

До нього можна ставитись по-різному, але він однозначно вже став батьком-засновником (founding father), архітектором і зодчим незалежної Білорусі. Збудував її каркас чи, якщо завгодно, кістяк.

А українці знов і знов переживають вічні пологи державності та досі чекають на свого Вашингтона. Щоразу після президентських виборів ми, наче той Сизиф, починаємо все спочатку, так і не заклавши наріжний камінь власної державності, який би дозволив абсолютно певно твердити: "Україна відбулась". І наче якесь прокляття проект "Україна" раз-у-раз перетворюється на якісь таргіфарс.   

Дивлячись на білорусів, з сучасною професійною компактною армією, некомерціоналізованими силовиками, пристойною інфраструктурою, соціальною захищеностю та доволі справедливим розподілом національного багатства та президента з яйцями, я переконуюсь, що державність —  first. А якщо поталанить, то варто вже на міцному фундаменті державності проводити експерименти з різними типами політичних режимів.

Але з інтерв‘ю Лукашенка проглядає і його ахилова п‘ята, так чудова описана Тімоті Снайдером у "Дорозі до несвободи": його смерть чи передчасний відхід від влади загрожує стати смертю виплеканої ним Білорусі. Спромігшись збудувати державу, він не спромігся створити в ній механізм передачі влади.

Він побудував її так, що вся конструкція залежність від долі однієї людини.

І цей критичний ґандж у конструкції сучаної Білорусі здатний поховати весь лукашенківський державний проект. Бо замість стільця із багатьма ніжками, Лукашенко збудував перевернуту піраміду. Виймаєш з-під неї самого Олександра Григоровича —  і отримуєш хаос та вразливість перед зовнішніми гравцями.

Якщо Бацька не бажає для своєї держави долі Estado Novo (в кращому разі), йому терміново треба вивчати досвід Франциско Франко з контрольованого трансферу влади та трансформації Іспанії в демократичну країну.

За іронією долі, або Лукашенко власноруч перетворить Білорусь на демократію або його Білорусь Лукашенка кане в Лету разом із ним.

Як нам об‘єднати білоруський та український геній? Нашу свободу та їхню впорядкованість? Нашу емоційність та їхню стратегічність? Силу нашого громадянського суспільства та їхніх державних інституцій? Наше вміння змінювати владу та їхню державну тяглість? Наші гнучкі м‘язи та їхній міцний кістяк?

Відповідь на це питання й досі не знайдена.

Першоджерело.

Публікується з дозволу автора.