Політолог Раміз Юнус: "Місце Росії в G7 і G20 тихо-тихо займає Україна"

Раміз Юнус — політолог з Азербайджану, який живе у США. Раніше він був керівником апарату уряду Азербайджану, керівником справами парламенту країни, нині консультує як політичний експерт американські медіа та аналітичні центри.

Розмова Фокусу з паном Юнусом відбулася пізно ввечері в неділю, 13 листопада.

"Поразка на херсонському напрямку вдарила особисто по іміджу Путіна"

Раніше говорили, що вихід із Херсона для РФ — репутаційна поразка. Проте це сталося. Як цю реальність сприйняли у Кремлі?

Звільнення Херсона треба розглядати в контексті перемог на харківському напрямку та й узагалі всього, що відбувалося попередні вісім місяців. Багато чого залежало від військової складової.

24 лютого весь світ готувався до бліцкригу: Росія, Захід та багато хто всередині України — насамперед колаборанти, які не вірили в себе, в українську націю, владу, армію. Але саме влада, армія та народ України, згуртувавшись, порушили цей порядок денний. І динаміка інформаційних, політичних, ідеологічних меседжів почала змінюватися як у Заході, так і в Росії. І в міру того, як це відбувалося, Росія почала використовувати інші елементи шантажу, тиску — спочатку тему Чорнобильської АЕС, потім Запорізької АЕС, далі історію захисників Маріуполя (обіцяли влаштувати показовий "судовий процес"), погрозу підриву Каховської ГЕС, зерновий контракт, "брудну бомбу".

І весь час РФ порушувала тему застосування ядерної зброї. Але й такий шантаж для РФ не був успішним, бо пробуксовувало головне — військова складова. Тому в Росії оголосили часткову мобілізацію, воєнний стан у прикордонних областях. Насправді ж — загальну мобілізацію та воєнний стан у всій країні. Але невдовзі там побачили, що такі кроки не допомогли. Мобілізація обернулася ганьбою — втечею з країни майже мільйона людей, а воєнний стан не посилив інформаційну, ідеологічну складову — пропагандистські канали, навпаки, розгубилися, пішли розборки між Міністерством оборони та Федеральною службою безпеки, Рамзан Кадиров та Євген Пригожин стали наїжджати на генералітет.

Таким було тло до Херсона, а якщо точніше — навіть до харківської операції. Спочатку харківські перемоги посилили ситуацію. В інформаційному просторі Росії посилився стан розгубленості. Пам'ятаєте, який мікроклімат був в Астані (на нараді щодо взаємодії та заходів довіри в Азії) та Самарканді (саміті Шанхайської організації співробітництва)? Путін не відчув підтримки. Всі дивилися на нього і думали: чи падає він, чи ні, бо розуміли — Росія зазнає поразки. Потім Росія отримала другий удар, потужніший, у Херсоні.

І на цьому тлі відбувається саміт "Великої двадцятки". І якщо Путін набрався сміливості поїхати в Самарканд — там він завжди був господарем і почував себе як удома, але навіть там отримав ляпас від завжди лояльно до нього налаштованих лідерів країн, то G20 — це зовсім не його територія.

Путін тільки хотів, щоб його прийняли на рівні лідера світової держави — зараз його там так не приймають. Натомість запрошують як почесного гостя президента України Володимира Зеленського. А той ще й напередодні саміту піднімає ставки: каже, що не поїде, якщо на Балі буде Путін.

І ми бачимо — Путін не їде. Тобто відбувається так, як зажадав Зеленський.

Путін не їде — він розуміє, що картинка, яка потрібна для його репутації, яку він може використати для внутрішньої пропаганди, не виходить. І відповідь на ваше запитання в цьому — репутаційна поразка на херсонському напрямку вдарила особисто по іміджу Путіна, по його "режиму перемоги". Путін звик до успіху — у Грузії 2008 року, в Україні 2014, потім у Сирії. Скрізь була експансія, скрізь гегемонія. На політичному та ідеологічному рівні всередині країни, на інформаційному — у всьому світі. А 24 лютого найшла коса на камінь.

Ви іноді порівнюєте те, що відбувається від 24 лютого, з грою за картковим столом, за який сіла Україна.

Усі ці роки режиму Путіна за таким картковим столом сиділи два гравці: Росія та колективний Захід. Більше вони нікого в гру не запрошували, тим паче з пострадянського простору. Тому, що ці території були об'єктами міжнародної політики. 2008 року ці гравці змусили Грузію капітулювати, а 2014 — Україну. Вас змусили здати Крим без жодного пострілу. А коли ви зрозуміли, що вас обдурили, стали опиратися на Донбасі. У відповідь вас змусили підписати капітулянтські Мінські угоди.

Але 24 лютого 2022 року Україна сама сіла за цей картковий стіл, її не запрошували. Скажу більше, вашому президенту запропонували літак, мовляв, залишай територію України. Але Зеленський сів за стіл, хоч підтримки у нього не було, почав грати. Тобто не здався, а разом з усім українським народом став захищати свою країну, разом з тим поступово підвищуючи ставки.

Вперше він підвищив ставки, коли заявив, що у разі судилища над захисниками "Азовсталі", та ще й у клітках у Маріуполі, жодних переговорів не буде. І Росія зробила крок назад.

Вдруге президент Зеленський підняв ставки, коли сказав, що не вестиме переговори з нинішнім лідером Кремля — і видав відповідний указ.

І втретє, коли заявив, що не поїде в Індонезію, якщо там буде Путін.

Усі три ставки спрацювали. Водночас риторика Заходу стала жорсткішою — він перестав пасувати. Україна завдяки своєму героїзму та рішучості перетворилася на суб'єкт міжнародної політики, тобто стала повноправним гравцем за цим столом. Як раніше суб'єктом став мій рідний Азербайджан, який переміг у другій Карабахській війні завдяки консолідації свого суспільства, героїзму своєї армії та, звичайно ж, військово-політичній підтримці Туреччини. Окрім цього, Азербайджан підтримали такі країни як Пакистан та Ізраїль.

Нагадаю, що Азербайджан з 1994 року теж мав свій Бішкекський протокол, свою "мінську групу" ОБСЄ, яка тридцять років нас дурила. Всі ці роки "колективний Захід" нас не підтримував, бо він домовився з Росією, так само, як потім вони домовилися і щодо Грузії, і України. Але 2020 Азербайджан зміг звільнити 95% наших територій, прикрившись "турецькою парасолькою". Ця перемога забезпечила Азербайджану суб'єктність у міжнародній політиці. І ті, хто нас не підтримував раніше, сьогодні підтримують.

Коли ти стаєш суб'єктом міжнародної політики, показуєш зуби, з тобою починають рахуватися. І чим більше ви наповнюватимете суб'єктність своєї країни, тим краще. Світ змінюється. До 1991 він був біполярним — у ньому були СРСР та США. Потім СРСР перестав існувати, але однополярний світ продовжував жити за старими правилами двополярного. Так не буває. І коли за 30 років дійшло до апогею у вигляді агресії Росії проти України, то раптом усі на власні очі побачили, що світ більше не може жити за старими правилами.

Сьогодні очевидно, що з'явиться новий, багатополярний світ, де будуть нові центри — США, ЄС, Китай, Туреччина зі своїми союзними державами, Індія, Бразилія. З'явиться нова система безпеки. І, звичайно ж, у цьому новому світопорядку майбутнє Росії також буде іншим.

Росія за Путіна звикла вигравати, але зараз доводиться програвати на багатьох фронтах. Як нинішній господар Кремля реагуватиме на поразки?

Якщо ми подивимося, як Путін діяв раніше, коли отримував попередні удари, побачимо, що кожен такий удар обходився йому дорожче. У нього зараз, як у шахах, стан цугцванга — кожен його хід посилює нинішню позицію. Інформаційне тло теж погіршується: росіяни ж казали, що прийшли рятувати, а тепер з екранів телевізорів закликають руйнувати цивільні, інфраструктурні об'єкти. Чим усе це відрізняється від дій фашистської Німеччини?

У Путіна зараз два варіанти. Перший — продовжувати тверду лінію, йти до кінця. Другий — капітулювати.

Капітулювати він не збирається, і тому намагатиметься діяти максимально жорстко. Але це небезпечно тим, що у країні репутаційна, ідеологічна ситуація йде у бік посилення політичної кризи. В результаті буде розкид та хитання і у внутрішньополітичних елітах у РФ. Напевно, є люди, які хотіли б поквитатися з Пригожиним або Кадировим.

Закон жанру: коли у тоталітарних країнах трапляються глобальні події та величезні проблеми на зовнішньому фронті, відбувається посилення ситуації всередині країни. Але поки у Путіна не виходить — як на інформаційному полі, так і на зовнішньому ринку — йому важливий успіх на полі бою.

Невипадково він відправляв Патрушева (секретаря Ради Безпеки Росії. — ред.) у Тегеран. Напевно, емісари їдуть і до Північної Кореї. І Китай, і Індію проситимуть про допомогу. Росії потрібні додаткові ресурси.

Удари в жовтні по інфраструктурних об'єктах виявилися слабшими, ніж удари 24 лютого. Якщо тоді Україна не зламалася, коли підтримки у неї не було, то чому це має статися зараз, коли підтримки набагато більше? Незадовго до нашої розмови я чув слова помічника президента США з національної безпеки Джейка Саллівана — він обіцяв новий транш для України. Тепер підтримка лише посилюватиметься. Результати виборів у США свідчать: громадська думка змушує політичний істеблішмент завершити цю війну перемогою України. Прихильники Трампа, які виступали за припинення підтримки України, загалом зазнали фіаско. Демократи не програли, та й республіканці не перемогли. Україна залишається з двопартійною підтримкою. Є також підтримка незалежних людей, не прихильників тієї чи іншої партії.

Старий і новий склад Конгресу сперечатимуться про внутрішні питання, але не про Україну — Америка піде з вами до кінця.

Помітно, що й заяви американців про Україну стали гучнішими. Наприклад, минулого тижня Салліван говорив, що США допоможуть звільнити Херсон, а нещодавно колишній командувач Сухопутних сил США в Європі генерал Бен Годжес сказав, що вже до січня Україна може звільнити Мелітополь та Маріуполь, а далі — Крим. Як вам здається, що план перемоги України вже є?

Ми зараз говоримо про досить поінформованих людей. Я показав вам динаміку з 24 лютого. Вона позитивна, вже зараз зрозуміло, чим завершиться процес. Нічия неможлива. Ця війна має закінчитися перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Точка неповернення, коли ще можна було домовитися, пройдена — вона була до новин із Бучі, Ірпеня, Маріуполя та інших окупованих територій, де російські війська чинили свої злочини. Тепер можна буде говорити про щось лише після відходу російської армії з території України.

Під час Другої світової війни з Гітлером та його людьми йшли сепаратні переговори, особливо після Сталінградської битви. Але згодом стався Тегеран 1943. Думаю, після вашої перемоги під Херсоном на саміті G-20 на Балі у листопаді 2022 року могли відбутися доленосні переговори між США та Китаєм, як колись у Тегерані в листопаді 1943 року вирішувалося майбутнє війни.

Дивлячись на карту, багато хто розуміє, що після звільнення Херсона може розпочатися звільнення Мелітополя, Маріуполя, а потім і Криму. Коли лікарі хочуть врятувати пацієнта з раковою пухлиною та метастазами, проблему намагаються розв'язати або терапевтично, або хірургічно. Проблему окупації України інакше також не розв'язати. Не вдається звільнити Крим та Донбас політично — доведеться військовим шляхом. А враховуючи допомогу, яка йде сьогодні Україні, можна вже впевненіше робити такі прогнози. Казали ж, що Херсон звільнять до середини листопада. Так і сталося. Якщо такі люди кажуть, що буде далі, підстав не вірити їм немає.

Українські військові експерти кажуть, що визволення Криму залежить від надання Україні ракет дальністю 300 кілометрів. Їх Україна просила під час зустрічі у форматі Рамштайн, але наразі не отримала.

Я на цю тему не люблю говорити, бо не знаю, що ви маєте, а чого ні. Коли розбомбили аеродром у Криму, у вас теж чогось не було. Як це сталося? Інопланетяни це зробили, чи знову невдало хтось покурив?

У вас є проблема на 40-60 км — є розв'язання. Стоятиме завдання розв'язувати далекі проблеми, знайдеться чим.

Ваше військове керівництво 24 години на добу працює з військовим керівництвом США. І не лише через Рамштайн, а й через оперативний штаб у Пентагоні. Кожна країна, крім Рамштайна, має свій оперативний штаб, який займається допомогою Україні. І в такому оперативному центрі США працюють високопоставлені зіркові генерали — і, що цікаво, досі ніхто не знає, хто керує цим центром. Але можете не сумніватися, що в цьому центрі чітко знають, що потрібно Україні сьогодні, завтра, післязавтра.

"Забудьте і про результати виборів у США. Не втягуйтеся у внутрішньополітичні розборки в Америці"

Як так сталося, що Україна сіла за згаданий картковий стіл? Це заслуга особисто президента Зеленського чи України? І як Україні підвищуватиме суб'єктність?

Вам вдалося сісти за цей стіл завдяки консолідації всього вашого суспільства, влади, армії та народу. Коли у вашу хату прийшла не гібридна, а справжня війна з принципом "або сьогодні, або ніколи", ви всі об'єдналися. Ваш президент, за якого на виборах проголосували понад 70% виборців, повівся гідно — він сказав президенту Америки: "Мені не потрібне таксі, мені потрібна зброя". Зеленський залишився у країні. Він лідер цієї країни, довів це особистим прикладом.

Ваша армія демонструє справжній героїзм, вона також консолідувалась на чолі з вашим генералом Залужним. Він також герой вашої країни, який опинився в потрібний час у потрібному місці. Вся ваша країна, українці від заходу до сходу, забули географію, стали формуватися як єдина нація, ви об'єдналися.

І ваша консолідація дала можливість вашим солдатам йти вперед, не думаючи про тили, не думаючи, що хтось може встромити ніж у спину. Ваше політичне керівництво поводиться гідно. Мені дуже сподобалося, як ваш президент у своїх виступах перед парламентами Італії, Франції, Великобританії, Конгресом США тиснув на світ, пригнічував його, соромив. Він говорив: "Ви винні в цьому, ви виховали такого монстра своїми подвійними стандартами. А ми гинемо сьогодні за вас, за ваші цінності. Так будьте ласкаві, підтримайте нас. Я не поїду з цієї країни. Ми до останнього тут воюватимемо. А що буде з вами, якщо ви не захищатимете нас?".

Спрацював прагматизм Заходу, а не поклик совісті. Світові лідери зрозуміли, що їм сьогодні вигідно захищати Україну. Якщо вони цього не робитимуть, то вистачить сповна — Росія не зупиниться в Україні, вона піде далі.

Ваш успіх забезпечила ваша консолідація, мотивація. Щобільше, ваші реальні успіхи ще більше консолідують, ви бачите результати. Ви повернули Херсон, зараз говорите про Мелітополь, Маріуполь. І якщо в березні хтось і говорив про повернення ситуації 24 лютого, то сьогодні про таке не скаже жоден українець. І жоден західний політик не дозволить собі заявити про це. Якщо говорити про переговори, то лише після виведення російської армії з усіх окупованих територій України, виплати репарацій та суду над злочинцями.

Усі зміни — результат дій не однієї людини, а всієї України. І президента, і армії, і народу, і всіх, хто любить президента, і всіх, хто його органічно не перетравлює. Ви це все зробили. Тому що ви разом гасите пожежу у своєму домі. А коли вогонь погасне, розбиратиметеся хто і як під час пожежі себе поводив. Але спершу треба врятувати дім. І пам'ятайте це до кінця війни.

Пам'ятаючи про це, ви посилюватимете свою суб'єктність. І не вірте "данайцям, які дари приносять", навіть якщо вони із Заходу, навіть якщо говорять правильні речі. Як кажуть, "довіряй, але перевіряй" — вони ж свого часу вас уже зрадили. Тому ви повинні знати, хто насправді ваш друг, а хто відіграє роль вашого друга. На сході кажуть: "Довіряти можна кому хочеш, але на 100% вірити тільки самому собі."

Чи вплинуть вибори у США на підтримку України?

Нічого не змінилось. Щобільше, вибори показали самим американцям, що тема підтримки України є дуже важливою. Прихильники Трампа, які виступали проти цієї підтримки, програли. Були серед них і 30 демократів, які писали листа, їх так само засудило суспільство. Дві теми дали такий результат. Одна стосувалася внутрішньої політики — абортів, друга — підтримки України. Демократи на цьому грамотно зіграли, хоча всі пророкували їм поразку.

Але не забувайте, що Конгрес — це законодавчий орган. А у виконавчої влади — у президента — ще два роки. Результати виборів для вас мають бути дуже оптимістичними. Але забудьте про них. Не втягуйтеся у внутрішньополітичні розбірки в Америці. Україна, навпаки, має сама на них впливати. Не американці повинні вас використовувати у своєму внутрішньополітичному порядку денному, а ви їх.

"До політики у переговорах ситуація ще не дійшла"

Видання The Wall Street Journal написало про те, що Салліван приїжджав до Києва сказати, що Україні потрібно шукати якісь реалістичні умови для переговорів. Чому тема переговорів на сторінках американських газет? Може бути так, що Салліван приїхав і сказав щось, про що ми зараз не дізнаємося?

Я не чув, щоб Салліван говорив такі слова, а слухаю його уважно. Якщо газета The Wall Street Journal чи якась інша щось говорять, посилаючись на неназвані джерела, вони видають бажане за дійсне. Поставте питання, на кого вони працюють, чиї наративи просувають? І тоді стане зрозуміло. За всі ці вісім місяців хіба мало ми чули такі вкиди в інформаційне поле. Щось із них отримало своє підтвердження, переговори розпочалися?

Переговори були на початку в Стамбулі. Чому були? Бо тоді Росія змусила. Весь світ думав, що ви капітулюєте. Але ви сіли за картковий стіл і почали пручатися. Тоді усілякі переговори припинилися. Наразі переговори ведуть на полі бою ваші солдати, більше ніхто. Росія намагається видати бажане за дійсне через своїх колективних "генрі кіссінджерів". Навіщо нам на них реагувати?

Я не чув з вуст офіційних осіб США у публічній площині все те, що іноді спливає у тій чи іншій газеті. Навпаки, чую зовсім інше. Наприклад, коли пані посол ООН від США приїжджала до Києва, я чув, що вона казала. Я чув останній виступ Саллівана, заяви на G7, слова президента США. Мені, наприклад, ближчі слова, які говорять генерал Залужний, генерал Буданов чи генерал Годжес. Ці люди говорять про те, що відбувається на землі, і саме це визначає порядок денний. І порядок денний, можливо, майбутніх переговорів. Про які переговори сьогодні може йтися, коли немає предмета переговорів?

Гуманітарні переговори тривають вісім місяців. У них активну участь беруть Туреччина та ООН. Вони розв'язуть питання військовополонених, зернового контракту. Можливо після завершення війни ця гуманітарна платформа стане базою для політичних переговорів. Але як я казав, це можливе після звільнення Криму та Донбасу. Просте питання: чи Путін готовий звільнити політичним шляхом ці території? Ні. Виходить, його треба зупинити силою.

Туреччина взяла на себе роль переговорника. Але разом з тим президент Ердоган заявляє про окупацію Криму, то знову згадує про переговори з РФ. Як поводитиметься Туреччина далі?

Туреччину обрали як дипломатичний майданчик Україна та Росія. Отже, вони довіряють їй у цьому питанні, впевнені — вона є чесним посередником. І Ердоган виконує свою роль у гуманітарній галузі. Туреччина забезпечує переговорну платформу. ООН забезпечує політичний дах. І за вісім місяців я жодного разу не бачив, щоби з боку Туреччини інтереси України здали. Як і з боку ООН.

Туреччина підписала зерновий договір та виконує його. Росія вирішила вийти із контракту. Туреччина каже: "Ти виходиш, а я — ні, я виконуватиму те, під чим підписалася". Росія повертається.

Розділяйте політичну та гуманітарну складову. До політики у переговорах насправді ситуація ще не дійшла. Політичне питання розв'язуватиме не Туреччина, а Україна і Росія та країни, які підтримують Україну, — США, Великобританія, колективний Захід. Коли дійде час до політичних переговорів, вони можуть відбутися в Туреччині, і вони принесуть потрібний результат і вам, і нам, і Туреччині.

Усі пам'ятають, що Тегеран-1943 перетворився на Ялтинську, а потім на Потсдамську конференцію 1945 року. Ця війна перебуває на рівні Тегерана-43. До Ялти та Потсдама в цій війні ще не дійшли. Україна обрала Туреччину, тому що ця країна — військово-стратегічний партнер, перша країна НАТО, яка поставила озброєння Україні раніше, ніж будь-хто в Альянсі.

Який інтерес Туреччини?

Інтерес Туреччини "протікає" із Чорного моря. Далі — Лівія, Сирія, південний Кавказ, Середня та Центральна Азія. І на всій цій території Туреччина давно бодається з Росією. Спочатку з Російською імперією, потім із СРСР і нинішньою РФ. І я не думаю, що Туреччина готова поступитися Росії. Де вона може щось уже брати — політично чи воєнною силою — вона бере. Туреччина — новий центр у новому багатополярному світі. Росія вже змушена з цим рахуватися. Туреччина є регіональною державою, вона заявила, що світ — більший, ніж п'ять постійних членів Ради Безпеки ООН. А для такої країни, як Україна, сила такого військово-стратегічного партнера як Туреччина важлива. Ви не забули, що Борис Джонсон запропонував новий військово-політичний альянс: Великобританія, Польща, країни Балтії, Україна, Румунія та Туреччина. Але це справи майбутнього.

"У Сі Цзіньпіна та Байдена багато тем для бесіди, включаючи післявоєнний устрій світу"

Спільного фото на початку саміту "Великої двадцятки" не обіцяли — ніхто не хоче фотографуватись із міністром закордонних справ РФ Лавровим. Навіщо він поїхав на Балі? Адже було ясно, що Росія буде ізгоєм.

Не поїхати Росія не могла. Там таки двадцятка збирається. Росія хоче бути однією із п'яти країн Ради Безпеки ООН. Але це вже не так — ні на полі бою, ні в дипломатії. Її місце в G7 і G20 тихо-тихо посідає Україна. І у військовому плані завдає поразки і на полі бою. Путін не міг дозволити собі другого Самарканда, коли він сидів на одному дивані з президентом Білорусі та Ірану. Вирішили, що хай краще через цю екзекуцію пройде Лавров.

Лавров сьогодні є, а завтра його нема. А Путін для них скріпа, він вічний, як вони думають, йому репутацію псувати не можна. Зверніть увагу на те, як пропагандистські канали намагаються тримати Путіна осторонь під час негативних подій. Показують: Суровікін (командувач силами РФ в Україні. — Ред.) ухвалює рішення разом із Шойгу (міністром оборони РФ. — Ред.) залишити Херсон. Все ж таки розуміють, що в цій війні більше політики з боку Росії. І командує цією війною не Суровікін, і навіть не Шойгу, а політики, які ухвалювали рішення піти на цю авантюру.

Сьогодні помітне протистояння між політиками та військовими. Як завжди буває в російській, радянській історії — зміни почнуться згори, відбудеться якийсь переворот, можливо, воєнний. Наразі шукають "стрілочника". Не думаю, що хтось із них готовий виступити у такій ролі, тим паче, якщо у них є гроші та влада. Опиратимуться таким як Пригожин, Кадиров ті, які знаходяться в інших структурах влади зі своїми можливостями та величезними грошима.

Ми будемо свідками цікавих процесів. Нагадаю, що Хрущов втратив своє крісло після Карибської кризи, яку сам же і затіяв. Він підвів усіх під ризик ядерної катастрофи на планеті, а цього не хотіли всі ті, хто сидів разом із ним у Кремлі. Не думаю, що весь російський політичний істеблішмент згоден йти разом з Путіним до пекла або сидіти на лаві підсудних. Багато хто має величезні гроші, які зараз під санкціями. І йдеться не лише про олігархів.

За таких умов Путін не хотів би залишати територію Кремля. Важлива для нього як тема іміджу, так і безпеки. Він, як Сталін, який свого часу сидів у Кремлі і далі за свою дачу в Кунцево нікуди не їздив. І водночас за багато чим не встежив. Путін також намагається тримати все під контролем.

Хто ці люди, які можуть не погоджуватися з політикою Путіна, наскільки вони можуть вплинути на ситуацію, як швидко? До речі, після Херсона американський Інститут вивчення війни вже сказав, що у Кремлі назріває розкол.

Вплинути можуть. За часів СРСР була спроба перевороту ДКНС — усі, хто не погоджувався з Горбачовим, перебудовою, гласністю, спробували утримати владу. І тоді багато генералів перейшли на бік Єльцина. Напередодні СРСР виводив війська з Афганістану, програвши у тій війні. Зрештою утворилася критична маса, і чайник закипів. Думаю, так теж станеться у путінській Росії. Потрібно посилювати ці процеси.

Помилка Заходу в тому, що він дозволив росіянам, які тікають від мобілізації, залишити РФ. Вони б і так не пішли б воювати, але разом з тим о першій годині "Х" пішли б на площу. Критична маса має залишатися всередині країни. Чим більше незадоволених на майданах, тим швидше росіяни наважаться. Успіхи України на фронті та в дипломатії посилюватимуть процеси всередині Росії. Це вже видно з екранів російського телебачення. Але це не є проблемою України. Проблеми України та Заходу розв'язують на території України. Війна закінчиться поразкою Росії. І за неї доведеться Росії відповідати. Хто буде? "Стрілочники", яких призначить Путін? А вони з цим погоджуються?

В Індонезії можуть говорити, яким буде світ і Росія після Путіна?

Сі Цзіньпін із Байденом в особистій довірчій розмові, звісно. Але не привселюдно. Хіба в Тегерані 1943 говорили про те, що 1944 відкриється другий фронт, 1945 завершиться війна, яким буде новий світ? Ні. Спочатку треба було завершити війну. І про це говорили у публічній площині. Думаю, у лідерів США та Китаю зараз багато тем для бесіди, включаючи повоєнний устрій світу, де кожна країна має мати свою роль, свої інтереси.

Де та грань, за якою США, Ізраїль та інші реагуватимуть на загрози співпраці Ірану та Росії в ядерній галузі?

В Ірані протести перейшли у політичну площину. Таких не було за всю історію Ірану. 2009 року соціальний вибух керівництву вдалося придушити репресіями. Але тоді була інша геополітична ситуація, зовнішній чинник відіграє велику роль. Нині не вдається. На Іран вже націлюються. Війська США у Саудівській Аравії приведені у стан підвищеної готовності. Окрім цього, на варті стоять Ізраїль, Туреччина, Азербайджан, Пакистан. На боці Ірану лише Росія, яка може зіграти на темі ядерних технологій, які потрібні Ірану. Але не слід забувати, що Америка, Ізраїль до сьогодні не давали дозволу на це, і не дадуть — і тому війська в бойовій готовності.

Тема з дронами, як бачите, розв'язується і можна сказати, що ви її вже розв'язали. Вона не така складна тема, як балістичні ракети. Думаю, Ірану вже це пояснили. Чи захоче ризикувати Іран з урахуванням внутрішньої політичної нестабільності? Росія тисне на Іран — Патрушев не випадково приїхав у Тегеран, допомога Ірану життєво необхідна. Путін після його візиту ще й сам зателефонував до президента Ірану. Якщо Іран піде на це, він підпише собі смертний вирок. Може, Ірану легше домовитися про щось із Заходом? Давай почекаємо. Іран дивиться на Росію, бачить, як на неї наїжджають, бачить, наскільки обережний Китай, і розуміє, що Іран на олівці зараз, як і Білорусь — ці дві країни на Заході від Росії не відокремлюють. Але якщо ці дві країни захочуть якось дистанціюватися від Росії, до цього на Заході з розумінням поставляться. Батько Лукашенко надає свою територію Росії, але всіляко відмовляється від прямої участі зі своєю армією, щоби не допустити безпосередньої участі. Іран так само, як і Білорусь, хоче розв'язати свої проблеми із санкціями, із замороженими активами та з багато чим іншим. Тож давайте трохи поспостерігаємо.