США чи Китай. На самiтi G-20 вибір доведеться зробити усім — і Росія тут ні до чого

Україна, а саме — її протистояння російській агресії — стала наріжним питанням цьогорічного форуму. Так, президент України Володимир Зеленський заявив, що бойкотуватиме захід, на який Україну запросили вперше з часу заснування майданчика у 1999 році, якщо там буде президент РФ Владімір Путін. Таким чином, учасники саміту опинилися перед вибором — бойкотувати агресора, чи, потураючи йому, відкинути жертву агресії.

Вибiр учасникiв самiту G-20 проведе кордон між вільним світом та автократіями

Проте насправді вибір для учасників та господаря саміту G-20 міг бути куди глибшим та прагматичнішим, ніж філософські роздуми на тему допомоги добру та засудження зла. І цей вибір рано чи пізно таки доведеться зробити кожній країні.

Цікавим є питання, чи демарш української сторони (та відмова від історичного шансу участі у такому статусному заході) є окремою позицією української дипломатії, чи воно узгоджене із нашими партнерами по "демократичній частині" світу — i є стрижнем більш широкої дипломатичної акції з наміром прокласти чіткий глобальний кордон між вільним світом та автократіями.

Проблема цієї лінії в тому, що її складно прокласти саме за принципом демократія/автократія. Так, найбільш одіозні диктатури від Пхеньяна до Дамаска зараз виразно якщо не на стороні Пекіна (який приміряє на себе корону автократичного світу), то точно проти Вашингтона (який упевнено носить звання основного захисника демократії у світі). Проте багато цілком демократичних країн на кшталт Аргентини або Індії чи тієї ж господаря саміту — Індонезії не займають однозначної позиції.

З іншого боку, близькосхідні монархії все ж стоять скоріш за Вашингтон, ніж за Пекін. У крайньому разі так було досі. Тому в межах майданчика G-20 розкол якщо й станеться, то зовсім не за високодуховним ідеологічним принципом, а за дуже приземленими прагматичними інтересами його членів.

Хоча питання вибору між Україною та РФ на саміті відпало після того як Володимир Зеленський все ж вирішив не покидати країну під час війни, проте питання вибору між полюсами впливу лише наростатимуть у більшості галузей співпраці між державами.

Саміт G-20 на Балi — нарада перед битвою

Як би цього не хотілося більшості держав-членів клубу, світ зараз відкочується назад до двополюсної системи, а не до колективного управління (яким цей майданчик власне і бачать його учасники).

Одним із важливих факторів поразки СРСР у попередньому двополюсному протистоянні, яке увійшло в історію під назвою "Холодна війна", був фактор союзників. У фарватері США перебували найрозвинутіші країни світу – ФРН, Японія, Великобританія, Південна Корея; все ж на стороні США була і Франція, хоча з особливою думкою. Усі союзники СРСР були далеко позаду від гегемона за військовою, економічною, технологічною та політичною потужністю. Китай, який у 70-х був блідою тінню себе сьогоднішнього теж, врешті, перейшов на сторону США (славнозвісна "човникова дипломатія" Генрі Кісінджера).

Тож зараз КНР може назбирати у союзники усю Африку та КНДР з Білоруссю, М’янмою і Сирією в додаток, проте усі вони разом взяті за показниками ВВП та військовим потенціалом не дотягують до рівня лише кількох членів проамериканської G-7 навіть без урахування самих США.

В таких умовах саме ставлення членів G-20 має можливість продемонструвати реальний якісний, а не кількісний розклад сил та показати Пекіну, чи варто взагалі починати задумане? Якщо, звичайно, ще не пізно.

Тож у правому куті рингу США – країна з найвищими економічними показниками, рівнем інновацій, високим рівнем життя населення та найсильнішою армією у світі (з суттєвим відривом від переслідувачів). У лівому кутку претендент на роль "іншого полюса" – КНР, яка за багатьма показниками все ж є другою, проте багато у чому (особливо слід виділити військовий потенціал та ВВП на душу населення) з суттєвим відставанням від діючого гегемона.

Однозначно на боці США Великобританія та Австралія – історично найнадійніші союзники, яких окрім геополітичних інтересів об’єднує спільна культурно-цивілізаційна парадигма. Вони навіть створили свій блок AUKUS, який багато аналітиків назвали "антикитайським". Морально поруч з цими країнами знаходиться Канада, яка не увійшла в AUKUS (який би тоді по-іншому називався), проте в інших аспектах зовнішня політика цієї країни є максимально дружнього до свого південного сусіда.

Норовливі Франція, Італія та Німеччина все ж на прикладі російсько-української війни продемонстрували, що у стратегічному плані зберігають єдність з іншими членами "глобального Заходу". Рим та Берлін все ж більше цікавить самостійність на європейському континенті та його околицях, а Париж боляче вдарили по пальцях у процесі утворення AUKUS.

Зовсім не схожі культурно-історичні традиції, проте нагальні безпекові потреби роблять надійними союзниками Вашингтона Південну Корею та Японію. Тут цікаво, що саме скажений пес Пекіна — КНДР не дозволяє цим країнам суттєво лавірувати, навіть якби вони цього сильно прагнули, адже фактор американської присутності для них є екзистенційним питанням (особливо це стосується Південної Кореї, яка формально досі знаходиться у стані війни з Північчю).

А от далі – цікавіше.

Анкара напередодні самiту G-20: турецькі маневри

Почнемо із союзника США по НАТО – Туреччини. Анкара намагається посилити свою геополітичну вагу, балансуючи між протиборчими сторонами. Дієвий, хоча ризикований шлях. Схожу політику у різні часи проводили та проводять досі, зокрема, Франція, Ізраїль, Югославія, Афганістан. Як видно навіть з цієї вибірки, наслідки досить різнопланові. За правління Ердогана Туреччина намагається проводити максимально активну зовнішню політику, усюди шукати свою вигоду та намагатися її отримати.

Проте далеко не завжди виходить так, як задумували в Анкарі. Коли турки захотіли одночасно отримати передовий американський винищувач F-35 та російські ЗРК С-400, то врешті їх викинули з авіаційного проєкту. Проте це був той рідкісний випадок, коли Туреччина перейшла справжню "червону лінію", за що одразу була покарана.

Насправді Ердоган вміло маневрує у межах дозволеного, не входячи в гострий конфлікт зі США. Наприклад, він пішов на компроміс щодо членства Фінляндії та Швеції на літньому саміті НАТО (стежимо, чим ця історія завершиться зараз), а також закрив протоки Босфор та Дарданелли для РФ після нападу на Україну. При цьому Анкара продовжує бути надійним партнером США у питаннях розміщення ядерної зброї на своїй території.

Для Вашингтону ж цінним є наявність союзника, якого сприймають за свого і по ту сторону барикад демократичного світу. Так, у процесі виводу військ НАТО з Афганістану обговорювався варіант залишити там обмежений контингент турецьких сил, які теж є військами Альянсу, а водночас проти них неможливо вести священну війну — бо ж мусульмани.

Тож хоча Анкара й має свою думку, та коли ситуація загострюється, все ж обирає сторону своїх основних союзників по НАТО.

Нью-Делі хоче помірятись силами

Індія так само як і Туреччина претендує на посилення своєї ролі у світі, навіть, за можливості — до світового гегемона. Пiдстави є: це наявність ядерної зброї, потужної економіки та якщо не перше, то друге місце за кількістю населення у світі.

Країна, чия площа більша за територію Західної Європи, не бажає миритися зі статусом країни "третього світу" і шаленими кроками прямує до своєї мети. З Китаєм у неї є (чи вже був?) спільний друг – Москва. Індію поєднують з РФ історичні зв’язки та доступ до дешевих енергоносіїв та широкого асортименту військової техніки. Проте це було до поразок російської армії на фронтах України.

З іншого боку, з самим Китаєм в Індії відносини дуже не прості. Те ж стосується і взаємодії з ісламським світом в особі Пакистану. Тому у випадку дипломатичного загострення Нью-Делі не ризикне залишитися з Москвою (у якої перспективи надто туманні) віч-на-віч між Пекіном та мусульманським світом без підтримки Вашингтона.

Тож якщо Індія не піде за США, то точно виступить проти Китаю.

Південна Африка та Китай: інтригуюче партнерство

Південна Африка, у протилежність до тієї ж Туреччини – навпаки країна, яка колись була впевненим регіональним лідером, а зараз рухається по низхідній траєкторії геополітичної значимості. Не всі її громадяни згідні змиритися з таким станом речей. Стюарт Мбаньєле, експерт аналітичного центру Good Governance Africa, критикує занадто пасивну позицію своєї країни, зокрема й щодо питання російсько-української війни.

Проте, попри багатство на природні ресурси, Преторія зараз об’єктивно мало на що може вплинути. Останні десятиліття міжнародна позиція Південної Африки слабшала. Вона стала "державою третього світу", суттєво залежною від китайських інвестицій, які лише зростали у ХХІ ст.

Південна Африка є найбільшим економічним партнером Пекіна на континенті. Значні інвестиції Піднебесної у цю країну навіть викликали певні підозри в місцевої опозиції щодо особистого інтересу деяких представників влади з цього питання.

Важливість Преторії для Китаю підтверджує факт її запрошення до BRICS, де Китай разом з РФ, Бразилією та Індією намагаються створити свою чергову альтернативу західним інтеграційним об’єднанням. Також суттєвим гуманітарним фактором співпраці є антиколоніальні наративи, які просуває Китай на континенті.

Латинська Америка: може піти від сусіда до Китаю

Аргентина та Бразилія – явні гегемони "глобального півдня". Найбільші економіки південної Америки (Бразилія – взагалі усієї південної півкулі) хочуть реалізації свого лідерства, проте їм не пощастило із сусідами з півночі.

З 1823 року США проголосили, що Америка (уся) для американців, напевне, маючи на увазі саме своє домінування не лише на північному континенті, а в усій частині світу, названій на честь італо-іспанського дослідника рубежів Середньовіччя та Нового часу. Це той випадок, коли ви, наприклад, бігаєте на швидкості, яка дозволяє боротися за золото олімпіади, проте саме у вашому місті на спортивних змаганнях виступає світовий рекордсмен, тож не бачити вам перемоги навіть на рівні свого регіону. Такі геополітичні реалії фактично прирекли на зіткнення інтересів Бразилії й Аргентини зі США та між собою.

Проте, якщо в країні кави, так само як і на батьківщині Махатми Ганді, грають на краю та в межах геополітичного дискурсу Сполучених Штатів, то аргентинці останнім часом суттєво змістилися в сторону Китаю. Пекін уміло грає на давніх образах латиноамериканців, зокрема на Великобританію за Фолкленди, які у Піднебесній, вторячи за латиноамериканцями, називають Мальвінами. В межах олімпійської дипломатії Китай здійснив суттєві реальні кроки щодо перетягування Аргентини на свою сторону. Проте чи готові в Буенос-Айресі до прямої конфронтації зі США, якщо все ж доведеться обирати?

На схожих позиціях стоїть і Мексика. Її відносини з Вашингтоном не безхмарні, проте США близько, а Китай далеко. Одна справа — набивати собі ціну у питаннях міграції, а зовсім інша – виступати проти такого могутнього сусіда, який зрештою в силах залишити пустельну територію свого норовливого сусіда без води.

Господарі G-20. Джакарта у пошуках лідерства

Господар форуму — Індонезія має тісні економічні зв’язки як зі США, так і з Китаєм. Проте, попри близькість до Піднебесної (як культурну, так і географічну), її жителі все ж більш позитивно ставляться до заокеанських партнерів.

Цікаво, що найбільше антикитайські настрої підігріває саме китайська діаспора. Проте не все так просто. Все ж тісна економічна співпраця позначається на зовнішньополітичному курсі острівної держави.

Еві Фітріані, професор університету Джакарти, вважає президента Джоко Відодо прокитайським правителем. Причиною цьому є тісна особиста дружба із керівником КНР Сі Цзіньпіном. Фітріані продовжує свою думку, вказуючи, що в мусульманському індонезійському суспільстві поширеною є теза про лицемірство "колективного Заходу", особливо підкреслюється ставлення до палестинців у їхньому конфлікті з Ізраїлем i його невiдповiднiсть тезi боротьби за права людини. Тому в суспільстві цієї країни сильними є російсько-китайські наративи про Україну як жертву інтриг Заходу.

Тобто демократичне індонезійське суспільство, звісно ж, засуджує терор російської армії проти цивільного населення України, проте відповідальність за це також покладається на Захід, який начебто "переінтригував", через що постраждала невинна держава. Є побоювання, що Індонезія може повторити долю України.

Усі ці фактори сприяють тому, що господар саміту з великою ймовірністю може обрати сторону Пекіна у випадку загострення суперечностей. Адже вже було заявлено про неприйнятність засудження та відчуження як способу вирішення кризи та необхідність діалогу. Фактично це означає підтримку Китаю та РФ.

Саудівська Аравія, США та іранська карта

У цікавій ситуації опинилася Саудівська Аравія. Ще кілька місяців тому наслідний принц Мохаммед (фактичний керівник королівства) сперечався із Джозефом Байденом щодо норм видобутку нафти. А зараз опинився у значній залежності від військової підтримки США перед загрозою збоку союзника РФ та Китаю – Ірану.

Проте це не означає автоматичної підтримки позицій Вашингтона. Адже ті, в кого в руках "повідець", можуть його спустити, а можуть і притримати. Загроза іранської агресії – це вагомий аргумент та водночас гачок для Ер-Ріяду. І чи готовий лідер справжньої східної деспотії довірити безпеку свого королівства (відтак і свою власну) демократичному блоку з яким його розділяє ціннісна прірва?

Можливо, більш надійно зайняти сторону більш близьких за духом авторитарних країн, отримавши від них гарантії, що норовливий сусід не запустить свої ракети по саудівських об’єктах. Питання лише — чи можна виміряти рівень залежності від когось релігійних фанатиків, які управляють теократичною диктатурою?

Росія "не при справах"

Російська Федерація зараз знаходиться в ситуації загнаного в кут щура, куди її привела так легковажно розв'язана нею агресивна війна проти України. Армія РФ загрузла під ударами наших Збройних сил, що позбавляє Москву простору для маневру, тож їй тiльки й залишається сподіватися на милість могутніх держав. Врешті російську делегацію очолив не президент, а лише глава МЗС, що фактично виводить її з гри на цьому майданчику. А ще рік тому РФ претендувала на статус третього центру впливу.

Також двадцятий член групи — ЄС є наддержавним утворенням, який складається з 28 суб'єктів, зовнішня політика яких занадто різностороння, щоб можна було її вписати у певну концепцію. Це вагома проблема європейської спільноти, проте не проблема цьогорічного саміту G-20.

Саміт G-20 покаже, які країни готові підтримати Китай, а хто грає на боці США

Тож теоретично у вибірці багатих та впливових (важливо зазначити, що список учасників G-20 не повністю відповідає рейтингу держав за розміром ВВП) явна перевага на боці США.

Однозначно з Пекіном зараз лише загнана в кут РФ. Водночас явно на боці Вашингтона майже половина учасників. При цьому, ті одиниці, яких можна вважати лояльними до КНР, скоріш "не довіряють" американцям, ніж відчувають якісь явні симпатії до Піднебесної. Також більшість країн, які лавірують, коли "запахне смаженим" оберуть Вашингтон. Європейські партнери продемонстрували це після початку великої війни на їхньому континенті.

Зараз естафета вибору переходить до Ер-Ріяда, який, на відміну від Берліна, Парижа та Рима, може заплатити власною кров’ю за свою невизначеність. Чи захочуть йти цим же шляхом решта тих, хто ще не чітко визначився?

Важливо

Злітали на Балі. Чому зустріч глав МЗС G20 стала демонстрацією цивілізаційного розколу