Спека та спрага. Як ділять воду Мексика та США

У розмові про різні форми розподілу водних ресурсів і способи боротьби за них варто зазначити, що конфлікти за воду в Америці відрізняються від того, що відбувається в Євразії й Африці. Якщо в країнах Африки або в Індостані проблема полягає в нерівномірному та часто неприродному впровадженні елементів технічного та суспільного розвитку в архаїчні суспільства, то в Америці цілком сучасні країни не завжди знають, куди їм рухатися.

Уряди та громадські інституції не завжди встигають реагувати на швидку зміну реалій (хоча чи багато держав у світі можуть похвалитися іншим станом речей?). Проблема загострюється тим, що в Болівії та Мексиці різко виявляються кліматичні зміни, які не дозволяють зволікати: ціна втрати часу може виявитися надто високою.

Безпосередньо в Мексиці ситуація унікальна ще й у тому плані, що доколумбова цивілізація ставилася до водних ресурсів набагато трепетніше, ніж приїжджі завойовники. І п'ятсот років тому розподіл водних ресурсів був більш гармонійним, ніж зараз. Парадокс у тому, що загалом Мексика не є бідною на водні ресурси країною (3660 куб. м на душу населення на рік). Проте вони сконцентровані переважно на півдні держави, а населення Мексики – навпаки, на півночі. Виходить, що 70% населення (переважно жителі мегаполісів) проживають у місцях, де сконцентровано лише 30% водних ресурсів. Це призводить до значних проблем із доступом до води для більшості мексиканців. У результаті останніми роками Мексика очолює рейтинги держав зі значними проблемами з доступом громадян до якісної питної води.

Експерти заявляють, що фактично мексиканці можуть отримати чисту воду лише в суліях (схожа ситуація з жителями штату Кочабамба в Болівії). Про водогін не йдеться.

Перегін води з півдня на північ країни – це надто технологічно складна й економічно невигідна процедура. Федеральний уряд за останні сто років так і не спромогся вирішити цю проблему, передавши її "на місця". Тепер кожен мексиканський штат має право самостійно вирішувати, як забезпечити своїм громадянам доступ до якісної питної води. Нерідко до цих процесів залучають приватні компанії.

Головною ідеєю є використання підземних вод, проте це — ресурс вичерпний, так що йдеться лише про відстрочку проблеми, що насувається. Крім того, є питання щодо якості піднятої з глибини води, з підземних резервуарів, що перебували в тисячолітній ізоляції.

Іншим варіантом є активне використання ґрунтових вод: для цього необхідно суттєво змінити методи містобудування, щоб опади проникали в ґрунт.

Так чи інакше, забезпечення водою величезних мегаполісів, розташованих у місцевості з посушливим кліматом, – проблема, вирішення якої вимагає використання досягнень наукового прогресу та впровадження сучасних технологічних новинок. А з цим країни типу Мексики мають серйозні труднощі, пов'язані з неефективністю їхньої державної системи.

Потрібно мати на увазі, що водні ресурси – це не лише питна вода, а й ключовий елемент сільського господарства. Із 2 млн кв. км 23% території Мексики займають фермерські господарства, які використовують іригаційні системи. Меліорація забезпечує 50% усього аграрного сектора та 70% імпорту сільськогосподарської продукції.

Для забезпечення своїх фермерів водою Мексика та США в 1944 році підписали договір про гармонійний розподіл вод. В основному, він стосується річок Ріо-Гранде та Колорадо.

У цьому договорі підраховано загальний стік цих річок, а також скільки води недоотримує кожна країна через географічні особливості регіону. Тобто головним завданням договору є відрегулювати водопостачання так, щоб обидві країни, і США, і Мексика, отримували справедливу кількість води, незалежно від того, на чиїй території річка висихає або навпаки формує максимальне русло. У разі недоотримання належного обсягу води (наприклад, у період посухи) одна держава "докачує" воду іншій.

Умови договору переглядаються кожні п'ять років (так званий водний цикл), щоб дані не застаріли через зміну кліматичних умов, що нівелювало б усю ідею.

Здавалося б, ось ідеальний приклад співпраці у водній сфері між сусідніми країнами. Однак в умовах динамічних кліматичних змін і ці відносини стають вразливими. На авансцену виходить уже знайомий нам конфлікт того, що найважливіше – виконання міжнародних зобов'язань чи благополуччя власних громадян.

У жовтні 2020 року, коли до завершення останнього п'ятирічного циклу залишалися два тижні, за умовами договору Мексика заборгувала США 240 млн кубометрів води. Проте їх перекачування спричинило дефіцит води для місцевих фермерських господарств. Чіауанські фермери виступили проти передачі води США ціною їхніх угідь і заблокували інженерні потужності для відкачування води. Для звільнення механізмів довелося залучати національну гвардію, відбулися зіткнення з людськими жертвами.

У результаті селян відтіснили від дамби Ла-Бокілья, а водний борг перед США погасили. Проте зараз ніхто не готовий відповісти, що станеться в жовтні 2025 року, коли треба буде продовжувати договір про воду — а між урядовими зобов'язаннями та місцевими фермерами постане ще й пам'ять загиблих у війні за воду.

Тому ми й бачимо потенційні проблеми в середньостроковій перспективі в цьому регіоні, на кордоні Мексики та США, — де немає поки що гарячих конфліктів ні між державами, ні між адміністративними одиницями чи певними групами людей, проте нестача водних ресурсів може призвести до боротьби всіх проти всіх. Увесь хиткий баланс тримається відносній стабільності клімату, що дозволяє забезпечувати наявне населення водою. Проте урбанізація та загальне зростання населення в Мексиці разом із змінами клімату в бік більшої посушливості не дозволяють упевнено дивитися у майбутнє.

У 2016-2017 роках у Латинській Америці ледь не сталася катастрофа: тоді через засуху могли загинути мільйони людей. Щоб уникнути подібних трагедій, потрібно вдосконалювати технічну інфраструктуру та змінювати культуру водоспоживання. Інакше світ стане ще однією гарячою точкою, де йде війна за воду.