Розділи
Матеріали

Навіщо вмирати за Данциг? Чому німці не хочуть допомагати Україні у її конфлікті з Росією

У травні 1939 року у Франції вийшла стаття, що називалася "Вмирати за Данциг". Йшлося про німецький ультиматум Польщі з приводу Данцига (нинішнього Гданська). Через 80 років історія повторюється, але вже як реакція Німеччини на українську кризу. Чому може навчити цей історичний урок?

У жовтні 1938-го німцям вже віддали Судети, потім вони забрали всю Чехословаччину, а після цього зажадали від Польщі населене німцями "вільне місто Данциг".

Істерика МЗС України загалом, і посла України в Німеччині Мельника зокрема щодо позиції німців говорить лише про одне. Ні МЗС, ні посол не знають історії, і не розуміють, як влаштована влада, яка хоче бути владою, а не бути нею призначеною.

Так от, суть у тому, що влада, і німецька зокрема, орієнтується на свого виборця, німецького громадянина.

Так, зважає на всі моменти, і бере до уваги всі партнерські відносини, але головний орієнтир — позиція самих німців. Звичайних німців, водіїв, пекарів, робітників, продавців, найпростіших рядових.

І ось тут варто було б підучити історію, аби зрозуміти, чому ми б'ємося бараном у зачинені ворота, викликаючи у тих же німців дедалі більше роздратування.

У травні 1939 року у Франції вийшла стаття, що називалася "Вмирати за Данциг". Йшлося про німецький ультиматум Польщі, а конфлікт навколо Данцига (нинішнього Гданська) тривав щонайменше рік, це тільки в нас прийнято вважати, що Німеччина напала на Польщу раптово і з бухти-барахти.

Так ось, суть статті була дуже проста, на біса нам, Франції, ця історія, цей конфлікт, Польща, Данциг, це суперечить нашим інтересам, простіше задовольнити апетит Гітлера і займатися своїми справами.

Простіше, ніж реагувати на "істеричну поведінку поляків", втягувати Європу в непотрібну їй війну, вмирати за "безвідповідальних польських політиків" та Польщу, "не здатну вести хоч якусь тривалу війну".

Тут будь-хто може цілком резонно заперечити, що це абсурд і маячня, бо в жовтні 1938-го німцям уже віддали Судети, потім вони забрали всю Чехословаччину, тепер уже вимагали Данциг, тобто ніякого апетиту агресора це не зменшувало. І такі критики будуть цілком праві.

З усіх поглядів, крім погляду традиційного французького буржуа. Або робітника. Яким триста років наплювати на те, кому належать Варшава чи Прага, не Париж же ділять!

Ця теза — "Навіщо воювати за Данциг?", — набула тоді підтримки чверті французів, викликала істерику поляків, авторка тієї статті в результаті, через кілька років, вже в окупованій німцями Франції стала колаборанткою, але суті суспільних настроїв на момент виходу статті це не змінює ніяк.

1939 рік. Німецьке населення Данцига на демонстрації за приєднання міста до Третього Рейху.

І в Британії, через два роки, повторилася та сама історія. Так, Британія оголосила війну Рейху через напад на Польщу, і почала війну на морі.

Так, Британія через рік боролася у Франції і змушена була евакуювати звідти свої війська. Але і Польща, і Франція, та інші Бельгії впали, то за що воювати далі?

Черчиллю було дуже складно пояснити простому британцю, чому він, цей самий британець, повинен платити та вмирати за проблеми поляків та французів.

Невідомо, як би він упорався, якби йому на допомогу не прийшов Гітлер, розпочавши бомбардування Британії і максимально замотивувавши її громадян.

Так ось, за минулі 80 років, думка європейського обивателя не змінилася ніяк. Крім того, що він звик до певного комфорту, і хоче, щоб у квартирі завжди були як мінімум світло та тепло за доступною ціною.

Будь-якого обивателя, не тільки європейського, ми теж не прийшли в захват від перспективи розселити в себе афганських біженців, тож ми для німців нічим не відрізняємося від афганців.

Тут можна було ще багато написати про спадщину Другої Світової у свідомості німців, про небажання бачити будь-який конфлікт, побоювання біженців тощо, але це вже деталі.

Питання сформульоване вичерпно: "Навіщо помирати за Данциг?" І істериками та докорами посла на нього не відповісти ніяк.

Першоджерело.