Медик 36-й бригады: "В плену спрашивали, где "американские наемники" и кто стрелял в мирных"

Олена Турас — старший бойовий медик інженерно-технічної роти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Підписала контракт зі Збройними силами України у 2015-му після закінчення Херсонського медичного училища. Тоді Олені було 19 років.

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну Турас була у Маріуполі. Її підрозділ передислокувався до приміщень металургійного комбінату ім. Ілліча, де було до 12 квітня.

Коли ситуація стала критичною — захисники Маріуполя опинилися в оточенні без продовольства, води та фактично боєкомплекту — командири дали можливість бійцям обирати: або виходити з боєм, або йти маленькими групами і самостійно знайти безпечний шлях додому. Крім того, частина морпіхів, насамперед поранені, опинилися в полоні, а частина — проривалися на "Азовсталь", щоб з'єднатися із бійцями полку "Азов".

Олена та її чоловік Андрій, також морський піхотинець, вирішили виходити з оточення самостійно у складі маленької групи. Але вже за два дні потрапили в полон.

Олену звільнили у межах обміну 28 квітня. Андрій досі у полоні. Його місцезнаходження, як і ще близько тисячі морських піхотинців, досі невідоме.

Вихід із кільця: як морпіхи потрапили в полон до "армії ДНР"

Як ви опинились на території Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча?

— Це була зміна позицій бригади. Ми зайшли туди 25-го чи 26 лютого, вибрали собі бункер. Там були два місяці, до такого ми звикли. У моральному плані все було гаразд. Нам підвозили боєкомплект, допомагали інші підрозділи. Спочатку могли протистояти, вести бій, потім нам обіцяли, що буде підкріплення, що прорвуть кільце, що утворилося... Але з кожним днем воно все щільніше стискалося. У квітні ми зрозуміли, що ніхто до нас не прийде.

І довелося вибирати: йти на прорив, здаватися в полон чи з'єднуватися з підрозділами на "Азовсталі"?

— Кілька разів збирали весь особовий склад для прориву, і щоразу нам давали відбій. На той час у нас не було чим воювати, не було на чому їхати — розбомбили всю техніку. Ми навіть поранених вивезти всіх фізично не могли. Та й сепари вже були на заводі, там їздили їхні танки. Після цього організували перший організований прорив, можна сказати, але нічого не вийшло у бригади. Частина людей зникла безвісти, їх так і не знайшли.

Чому ви вирішили виходити, а не здатися в полон?

— Ми боялися полону. Боялися, що нас просто вб'ють.

Але, наскільки відомо, склали списки тих, хто здався в полон, щоби все було зрозуміло і ніхто не зник.

— Це правда. Але мені це не здавалося чимось правдоподібним, не вірила, що росіяни пообіцяють та обміняють швидко.

Як ви виходили та як потрапили в полон?

— Ми вийшли з комбінату 12 квітня о 4-й ранку. Коли наші вже вивішували білі прапори, я, мій чоловік та ще троє офіцерів вийшли із заводу. Але ми не знали, куди йти. Ми мали тільки карту до Запоріжжя. Ми хотіли дістатися приватного сектору, там перечекати, подивитися, яка обстановка, як поводяться люди, куди ходять за гуманітарною допомогою, і якось пробувати виходити. Ми були повністю у "цивільному", без зброї.

Вийшли, потрапили до приватного сектору на околиці Маріуполя в районі "Порт Сіті" з боку Старого Криму, знайшли там занедбаний будинок, де просиділи п'ять-шість годин. А тим часом прийшов хазяїн будинку. Сказав, що він допоможе, виведе. Заговорив зуби. Був момент, коли він сховав нас тоді, коли проходив взвод російських солдатів. Ми йому повірили. Після цього він запропонував нам перейти в інший будинок, і вже туди за нами прийшли "ДНРівці". Думаю, він просто не хотів, щоби нас затримували в його домі.

Ми всі впали на підлогу. Після обстрілу почали кричати, щоби ми виходили. Ми вийшли, звісно. Нас поклали обличчям у землю, відібрали документи, речі, почали розпитувати, хто ми й звідки. Але розмовляли так, начебто знали, що ми є військовослужбовцями Збройних Сил України. Як після виявилося, "пасли" нас із вечора, усю ніч. Ми сказали все як є, що йшли додому. Потім вони привели нас до командира.

Це точно були "днрівці"?

— Так, "армія ДНР". Вони нас допитували. Через добу відвезли до селища Сартана, з'єднали з частиною нашої бригади.

Ми переночували там у ангарах. У нашому було людей вісімдесят. Кому пощастило, лежали на піддонах, кому ні — просто на якихось ганчірках, старому брудному одязі. Там же, у приміщенні, ходили в туалет. Дівчат, щоправда, виводили надвір у туалет. Чоловіки ходили прямо там. Там теж розпитували, шикували, рахували. Але нікого з начальників поряд не було, лише конвой. Їм просто було цікаво нам ставити питання.

Вранці нас, як оселедців у бочку, закинули в КАМАЗ і повезли в СІЗО до Оленівки Донецької області (колонія №120 у Волноваському районі, — Ред.), де розділили. Нас там було дуже багато. Чоловіків повели до однієї казарми, жінок до іншої. Оглянули, опитали, закрили в камері, де ми сиділи три доби. У Донецьку із нами вже спілкувалися слідчі. Деякі з них були у цивільному, деякі у камуфляжі, але без нашивок.

Дорогою до Таганрогу. Умови утримання в СІЗО в Оленівці

Що відбувалося у Оленівці?

— Дівчат вивели з машини, сказали голову всім опустити, не дивитись на всі боки. Хлопців же били кийками — кожного, коли він виходив. Вони називали прізвище, ім'я, по батькові, посаду і знання, і що вище посада, то більше ударів він отримував. Як нам потім пояснили, там такий ритуал.

Жінок завели до медсестри. Там була ще одна жінка. Ми роздягалися, всі огляди проводили жінки. Дивилися, брали наші речі. Нас нагодували та відвели в камери.

У Оленівці чоловіки та жінки були окремо, хоч і на одному поверсі. Але на нашому поверсі хлопців не було, були інші, ми їх не знаємо. А наших чоловіків визначили до іншої казарми. І ми з дівчатами їх більше не бачили.

За формою можна було зрозуміти, хто вас утримує?

— У Оленівці були різні люди. Хтось в офіційній формі, на комусь — мультикам, камуфляж чорний із сірим. Не знаю, хто там був головним. Коли нас уже привезли в Таганрог (місто в РФ. — Ред.), там уже було видно, що довкола росіяни, бо всі вони ходили з нашивками.

В яких умовах вас утримували в колонії на території Донецької області?

— Умови були дуже сумні. У камері, розрахованій на двох людей із двома ліжками — верхній та нижній ярус, нас було 17. Ми з дівчатами спали по черзі. На ліжку по чотири, плюс на підлозі. Особисто моє місце було під ліжком. Туалет прямо в камері, злив не працює, сміття ніхто не виносив. Води давали мало, стежити було важко. Нам доводилося не пити, а економити питну воду, щоби прибирати. Ми просили бодай вживану зубну щітку одну на всіх. Але навіть її не принесли. Жахливо там було.

Про що питали під час так званих допитів?

— Яка моя посада, чим я займалася, де стояв підрозділ, яке було озброєння. Все стандартно.

Відмовитись відповідати на запитання можна було?

— Так. Просто в них у всіх якась нав'язлива ідея була, не знаю, чому, що в офіцерів, що в солдатів, — переконати нас і нав'язати нам думку, що в нас неправильно, все погано, а у них усе класно. Вони не можуть повірити, що у нас все добре, що нас влаштовує наш президент, нас влаштовує наша служба, нас усім забезпечують, у нас нормальні зарплати, у нас ніхто не бідує. Вони дивуються цьому.

Як українських полонених перевозили до Росії. СІЗО у Таганрозі

Що було далі?

— Після чотирьох днів перебування в Оленівці всіх дівчат вивели в коридор. Ми вишикувалися. Нас повезли, не сказавши, куди. Посадили в автобуси. У кожному було по 14-15 людей. Одягнені абияк. Я в цивільних речах була, в яких до них потрапила, а дівчата з тих, хто був на заводі, — у формі.

Тоді ще очі були розплющені, ми розуміли, що їдемо не в бік України, а в протилежний. Бачили, як проїжджали російський кордон, як доїхали до Ростовської області. Спочатку їхали автобуси з жінками, я була в передостанньому, а за нами — автобуси з чоловіками. Знайомих облич я в них не бачила. Але із СІЗО приїхали лише дівчата.

Ізолятор у Таганрозі маленький, розташований одразу при в'їзді до міста. Ми їхали на якомусь позитиві, що нас хоч кудись уже перевозять, що може справа йде до обміну. Але всі наші сподівання розбилися, коли ми вийшли з автобуса.

Це було щось із чимось. Нас відразу повернули головою або до стіни, якщо ми стояли, або просто ми дивилися вниз. Голова була на рівні колін. Не можна було, не дай боже, подивитися кудись, слова сказати, спитати — нічого. Взяли ДНК, відбитки пальців. З нас зняли весь одяг, дали якийсь свій. Можна сказати, помили: поставили всіх під холодний душ, включили крижану воду, ми постояли п'ять хвилин, одягнулися — у нічну сорочку, штани, кітель, все легке. Завели в камеру. Там було дуже холодно. Додаткової ковдри не дали, хоч дівчата просили. Ми там так замерзали, що навіть заснути не могли. У деяких камерах між вікнами були серйозні щілини, у моїй — теж були дірки у вікнах, у рамах. Але у приміщенні було чисто.

Морально у Таганрозі було дуже складно. Постійно були присутні моральні знущання.

Які?

— Могли зайти раптово або вивести з камери та набридати питаннями: що ти тут робиш, розповідати, що Україна — це не країна. Тупі питання: "Чим відрізняється хохол від українця". Примушували вивчати гімн Росії, що означають кольори прапора, герба. Змушували робити зарядку, прибирати. Підйом у нас був о 6-й ранку, а лягали в ліжко о 22:00. І з 6-ї ранку до 10-ї вечора не можна було прилягти. Ми просто ходили по камері туди-сюди або сідали на лавочку. У камері було вікно, до нього підходити не можна, дивитися в нього не можна.

Було триразове харчування, але це харчуванням важко назвати. Чай не гарячий, не могли зігрітися чашкою чаю. Все це на якійсь смердючій воді, огидно.

Вас допитували росіяни?

— Допити почалися наступного дня. Але теж у всіх по-різному деяких дівчат, яких зі мною обміняли, навіть не опитали. З нами розмовляла військова комендатура. Але хтось і в цивільному з нами був, і в камуфляжній формі чорно-сірій.

А що їх цікавило?

— Теж саме. Де я служила, як потрапила в полон, хто я, хто мій командир, яке озброєння, що я бачила, хто стріляв у мирних жителів, де наші "найманці американські", де "Азов".

А в якому статусі ви там були?

— Військова комендатура, звісно, сказала, що ми — військовополонені, і розмовляла з нами нормально. А для тих, хто стежив за нами в камері, ми були арештантами, і ставилися вони до нас як до арештантів. Нам на всіх етапах говорили, що нас ніхто не хоче міняти, що ми дезертири, що нас посадять в Україні... Говорили, що у нас не країна, що було нормально в часи Радянського Союзу, що завжди вся Україна кричала на мітингах: "Слава Росії", весь Крим "буде за Росію" Що українців нема, а є хохли. Намагалися нам подати якийсь урок історії незрозумілої. Але це була нісенітниця, навіть не хотіла це слухати.

Обмін та повернення в Україну

Як ви дізналися, що вас повезуть на обмін?

— Я пробула у Таганрозі три чи чотири дні. Зайшов конвой і сказав: "Турас, на вихід з речами". Зібрала речі. Мене переодягли в ті, в яких я приїхала, посадили в окрему камеру, туди нас заводили по одній. Нікому нічого не пояснювали.

Нас зібрали десять людей, потім зв'язали руки, заплющили очі і закинули в КАМАЗ. Їхали близько 20-30 хвилин. Приїхали на військовий аеродром. Там також стояли і чекали. Потім нас посадили в літак, там теж були військові, і ми полетіли до Севастополя. Там військовий аеродром. З нього знову на КАМАЗі кудись повезли до якихось казарм. І там уже нам розв'язали руки, з очей зняли пов'язку і пояснили, що це тимчасовий пункт утримання військовополонених і тут до нас ставитимуться нормально.

Ну, в принципі, це і було найприйнятніше місце, там уже більш-менш дотримувалися Женевські конвенції. Нас помили, дали поїсти, видали чистий одяг. Ніхто там з нас не знущався. Єдине, ми там теж ходили з опущеними головами із руками за спиною. Така вже процедура, ми до неї звикли. І утримувалися теж за ґратами.

Включали телевізор — російські новини, давали книги почитати, годували дуже добре. Розмовляли з нами, пацанам цигарки приносили щодня. Хлопці розповідали, що до них і Червоний Хрест приїжджав, і російські журналісти. Але всі чекали на обмін.

Розбудили нас о 4 ранку. Сказали переодягнутись і всі речі забирати. Ми вже зрозуміли, що це обмін, тому що нам і раніше ці російські військовослужбовці пояснили, що з цього місця швидше за все йдуть на обмін. Нас посадили до чергового КАМАЗу, майже всіх забрали, хто був у Севастополі. Потім повезли до Херсонської області та Запорізької. Там уже нас зустріли наші.

Де вас утримували у Криму?

— У Севастополі, в якомусь пункті тимчасового утримання.

Щось знаєте про долю вашого чоловіка, який також потрапив у полон?

— У Сартані ми були разом. Потім разом їхали автобусом до Оленівки. Вже в Оленівці нас поділили. 16 квітня я побачила Андрія востаннє. За чутками, його можуть, як і решту, утримувати в Таганрозі. Дехто каже, що вони досі у Донецьку. Але достеменно ніхто не знає. І як перевозили нас із місця на місце, так і їх можуть перевозити.

Ви бачили тих, кого віддавали в обмін на вас?

— Так. Ми йшли з одного боку мосту, а російські військовополонені — з іншого, одночасно. Але я сказала б, що вони на офіцерів не схожі. Половина їх у цивільному, половина у формі. Нормально йшли на своїх ніжках, не побиті.

Їх було стільки ж чи більше?

— Приблизно стільки ж. Наших було четверо-п'ятеро поранених і з того боку теж.

Як ви думаєте, чому так сталося в Маріуполі: ви чекали на допомогу, а вона не прийшла?

— Я не знаю, що моєму командиру говорив його командир. Давати оцінки не можу.

Ви нещодавно були на зустрічі із віцепрем'єр-міністеркою Іриною Верещук?

— Так.

Що почули?

— Вона відповідала на всі наші запитання. Проблемні моменти все записувала. Але вона була чесна і сказала, що офіцерів поміняти дуже важко. Наприклад, я розумію, що мого чоловіка, а він офіцер, обміняти буде дуже тяжко. Я розумію, що та сторона задає темп обміну. Мені важливо, щоби поміняли не тільки мого чоловіка, а й усю бригаду.

Ми два місяці сиділи і чекали, що нам допоможуть, але в результаті виходили так. Стільки людей загинуло. Мені прикро. Я хочу, щоб не тільки "азовці" були героями, щоб люди знали, що там була 36-та бригада, що вона зараз у полоні — і це тисяча людей. І треба на них звернути увагу.