Як розпочинаються війни. 7 головних воєнних конфліктів сучасності

Війни у "мирному" світі. Сім конфліктів, які навряд завершаться найближчим часом

У світі, який до 24 лютого 2022 року більшості українців та європейців здавався мирним та привітним (хоча значна кількість українців зрозуміли хибність цієї тези ще у 2014 році), насправді відбувається чимало конфліктів. Вони знаходяться на різних ступенях активності. Одні перебувають у гарячій фазі, інші повільно тліють, не привертаючи зайвої уваги обивателів. Однак у всіх цих війнах гинуть та страждають люди, які безумовно прагнуть їх якнайшвидшого завершення.

Фокус зібрав сім актуальних конфліктів, кожен з яких по-своєму унікальний, а разом вони формують світову картину війни та миру.

На жаль, у світі ведеться значно більше воєн, проте підібрані приклади відрізняються оригінальністю, і водночас мають багато спільного (деякі з них навіть пов’язані між собою), а всі разом так чи інакше впливають на глобальну політику і зачіпають світову архітектуру безпеки.

Без своєї землі. Боротьба курдів за "Курдистан"

• Учасники: турецький уряд vs Робоча партія Курдистану
• За що воюють: існування курдської державності
• Початок: 1984 р. (умовно)
• Кількість жертв: близько 40 тисяч
• Ключові імена: Кенан Еврен, Реджеп Ердоган, Абдула Оджалан
• Зацікавлені сторони: США, Ізраїль, Іран, Сирійський уряд Асада, Ірак, РФ
• Український інтерес: в контексті співпраці з Туреччиною, яка зростала значними темпами до повномасштабного вторгнення РФ, Україна була зацікавлена у внутрішній стабільності та безпеці свого партнера. Проте зараз, зважаючи на неоднозначну позицію Анкари щодо російської агресії, Києву не варто псувати відносини з потужнішими партнерами через курдське питання. Нейтралітет.

Курди — найбільший народ у світі без власної держави (далі йдуть сикхи, роми, уйгури, каталонці). Вони компактно проживають на території Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії й називають ці землі Курдистаном. Усього у світі налічується близько 40 млн курдів, Понад три чверті з них проживають у "Курдистані". Держава з такою назвою мала утворитися ще понад сто років тому за результатами Севрського мирного договору (1920 р.). Нав'язаний Антантою варіант передбачав розчленування Османської імперії, проте рішучий опір з боку лідера турків Мустафи Кемаля Ататюрка призвів до підписання нової угоди в Лозанні у 1923 р. Вона вже не передбачала жодної курдської держави.

У новоствореній на згарищі Османської імперії Туреччині навіть саме слово "курд" опинилося під забороною. Представників цього етносу аж до початку ХХІ ст. називали "гірськими турками". Будь-які прояви їх культури та навіть письмо були під суворою забороною. Так, вже у 2007 р. мера Діярбакира Абдуллу Демірбаса було усунено з посади за заклик до друку відкритої суспільної інформації курдською мовою. Проте курди не відмовилися від своєї боротьби за державність.

У 1984 р. ситуація у регіоні переросла у гарячий конфлікт. Найрадикальніша політична сила курдів — Робітнича партія Курдистану (РПК, заснована у 1978 р.) — почала збройну боротьбу за незалежність. У відповідь турецька влада оголосила у регіоні воєнний стан і направила туди каральні загони. До 1995 р. внаслідок військових зіткнень урядових військ з повстанцями загинуло близько 15 тисяч курдів. За наступні десятиліття загинуло ще 25 тисяч. У 80-90-х рр. у конфлікті взяло участь до 200 тис. військовослужбовців турецької армії та близько 5-10 тис. бойовиків курдських формувань.

У 1999 р. було заарештовано (захоплено в полон за версією курдів) лідера РПК Абдулу Оджалана. Спершу його засудили до страти, але згодом вирок пом’якшили, що відкрило шлях до переговорів. Пом’якшення позиції турецької влади щодо курдського питання було зумовлене прогресом в переговорах з ЄС щодо членства Туреччини в організації. А в Брюсселі не заведено проводити військові операції проти національних меншин, а також заборонена їх усіляка дискримінація. Тому вести переговори про вступ із країною, де людей ув’язнюють за будь-які написи на їх рідній мові, ніхто б не став.

Реджеп Ердоган, який очолив партію справедливості та розвитку і став прем’єр-міністром на початку століття, навіть почав орієнтуватися на курдський електорат, що виглядало на той час досить екстравагантно. Проте ситуація кардинально змінилася після погіршення відносин з ЄС у середині "десятих" років та військового перевороту 2016 року.

Тоді турецька влада призупинила з Єврокомісією переговори щодо членства. Відповідно згорнулися будь-які поступки курдам. Їх лідерів кинули до в’язниці, РПК знову оголосили терористами, а усіх, хто їх підтримує — спонсорами тероризму. Турецькі війська почали завдавати ударів по курдських позиціях в Іраку та Сирії (де курдські озброєні загони допомагають США боротися з радикальними ісламістами, що додає жару в цей і так гримучий близькосхідний котел).

Також питання підтримки курдів ледь не загальмувало вступ Фінляндії та Швеції до НАТО, проте тут Анкара, несподівано для всіх, пішла на поступки. Але в інших аспектах курдської політики уряд Ердогана займає максимально непримиренну позицію. Він категорично відмовляє у праві на державність як курдам, що мешкають в Туреччині (близько 20 млн осіб) так і сирійським курдам (бл. 3 млн осіб).

Ситуація на сьогодні

Зараз турецькі військові здійснюють операції проти РПК за межами країни. Так, в Іраку з квітня відбувається військова операція всупереч волі офіційного Багдада. Анкара заявляє, що наносить удари виключно по позиціях бойовиків Робочої партії Курдистану (тобто "турецьких курдів"), водночас влада Іраку звинувачує турків у загибелі цивільних. Зазнають втрат і турецькі військові, так 12 вересня Міністерство оборони Туреччини заявило про смерть чотирьох своїх військових.

Прогноз Focus.ua

З огляду на чисельність та рішучість курдів з одного боку та непоступливості турецької влади з іншого, розв’язання конфлікту у близькій перспективі не передбачається.

На руїнах Пальміри. Громадянська війна в Сирії

• Учасники: уряд Башара Асада, Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил, Хезболла, ІДІЛ, Аль-Каїда, Пешмерга, Туреччина, Іран, РФ, США та інші
• За що воюють: контроль над територією
• Початок: 2011 р.
• Кількість жертв: близько 350 тисяч
• Ключові імена: Башар Асад, Абу Бакр Аль Багдаді
• Зацікавлені сторони: Саудівська Аравія, ЄС, Катар, Ізраїль, Йорданія, Ліван, США
• Український інтерес: Сирія — одна з небагатьох держав світу, яка відкрито підтримує російську агресію. Уряд Башара Асада визнав ОРДЛО. Також Сирія може стати хабом перепродажу краденого на окупованих територіях українського зерна. Пасивно займає сторону США та ЄС.

У результаті краху Османської імперії, що програла Першу світову війну, територію сучасної Сирійської Арабської Республіки передали в управління країні-переможниці — Франції. У 1930 році було проголошено сирійську державність.

Де-факто ці території були колонізовані, і реальну незалежність держава зі столицею в Дамаску отримала вже після Другої світової війни. Хоча свою назву вона успадкувала від могутньої близькосхідної монархії стародавнього світу, від тієї Сирії за понад 2 тисячі років історії залишилися хіба географічні назви. По суті, на карті було накреслено лінії, які не відображали реальний етнічно-цивілізаційний та релігійний (що у цьому регіоні особливо важливо) розподіл населення.

Хоча 90% населення Сирії складають араби, культурний поділ є багатограннішим. Серед них 73% мусульмани-суніти, 10% — християни, а близько 16% алавіти (секта шиїтського спрямування) до яких належить правляча династія. Решту, майже 10%, становлять курди, вірмени та інші етноси.

Батько нинішнього президента Сирії Хафез Асад, який захопив владу у 1970 р., намагався примирити увесь цей конгломерат світським характером держави та жорстокими репресіями. Так, під час придушення повстання радикальної ісламістської (сунітського напрямку) організації "Брати мусульмани" в м. Хама у 1982 р. було вбито близько 25 тис. осіб.

Проте політичний застій, у якому країна зустрічала ХХІ ст. після тридцятирічного правління Асада-старшого та передача влади його синові лише загострили наявні суперечності.

Передача влади від батька до сина засвідчила її фактично династичний характер. У країні, де, як згадувалося вище, більшість населення складають араби-суніти концентрація усієї повноти влади у династії алавітів суттєво загострювала протистояння на етнорелігійному ґрунті.

Не додавало оптимізму і міжнародне становище Сирії. Часи панарабізму на яких тримався режим Хафеза Асада, минули. Двадцять перше сторіччя Близький схід зустрічав на тлі зростання впливу монархій Перської затоки, для яких протистояння шиїтському Ірану було значне актуальніше, ніж ізраїльсько-палестинський конфлікт. І з часом ця тенденція лише посилювалася.

Правління молодшого Асада лише загострило ситуацію. Він намагався провести реформи і трансформувати "арабський соціалізм" у ринкову економіку. Башар Асад ліквідував наявні державні монополії, проте приватизація відбувалася непрозоро. Близькосхідний оглядач Захарі Лауб зазначає, що більшість колишніх державних ресурсів зосередилися в наближених до панівної верхівки руках. На додачу у 2006-2010 рр. Сирія ще й пережила небувалу засуху, що суттєво позначилося на економічному становищі благополуччі частини населення. Такий стан речей разом із соціальними проблемами нагадував порохову бочку, яка лише чекає своєї іскри.

Іскра спалахнула у 2011 році, коли протестна хвиля Арабської весни дійшла до Сирії. Кілька підлітків в місті Дераа написали антивладне гасло на стіні. Поліція їх заарештувала і катувала, що обурило родичів та знайомих дітлахів, які вийшли на демонстрацію. Її розгін обурив вже знайомих протестувальників, що зумовило лавиноподібний ефект.

Врешті все перейшло до збройних сутичок з урядовими силами та взяття повстанцями під контроль цілих населених пунктів, в яких поширювалися ідеї радикального ісламу. Серед них — "Аль-Каїда", що сформувала угрупування "Джабгат Ан-Ну́сра" та "Ісламська держава Іраку", яка сама раніше відкололася від Аль-Каїди.

Водночас США, Євросоюз та деякі арабські держави визнали сирійський уряд у вигнанні та допомагали йому сформувати власну армію з найактивніших демонстрантів та перебіжчиків з боку урядових сил. Окремою великою течією опозиційного руху Башара Асада є сирійські курди. Також проти сирійської влади виступили численні менші угруповування. Уже в перші місяці конфлікту цілі міста переходили на бік повстанців, найбільшим з яких стало місто Алеппо. У відповідь режим Асада почав застосовувати хімічну зброю проти повстанців, зокрема на території великих міст, де від неї страждали та гинули цивільні.

У 2013 році США були готові застосувати силу проти сирійської влади, проте їх відмовила від цього РФ, яка через два роки сама ввела війська у Сирію.

Тоді режим Асада перебував у скруті, а його падіння видавалося цілком реальним. Проте наймогутнішою силою серед розрізнених повстанських сил з 2014 року вже була ІДІЛ, яка контролювала території Східної Сирії та Західного Іраку.

Саме загрозу приходу до влади вкрай радикальних та жорстоких ісламістів РФ використала як привід до введення військ. За допомогою російської авіації та іранських проксі до 2018 р. урядовим силам вдалося відновити контроль над більшою частиною території країни. Проте на північному сході у боротьбі з ІДІЛ сформувалася нова сила — загони курдської самооборони Пешмерга, яких підтримують США, проте воліє знищити Туреччина. Остання врешті ввела свої війська для створення буферної зони між курдами і турецькими кордонами. Весною 2022 року президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив про намір розширити межі контрольованої території, обґрунтовуючи це переслідуванням бойовиків Робітничої партії Курдистану. Проте відбуватиметься це на територіях, контрольованих Пешмерга.

Ситуація на сьогодні

З 17 серпня розпочалися обстріли визначених турецькою владою територій "операції". Після цього почали поширюватися чутки, що Ердоган став поновлювати зв’язки з Башаром Асадом, проте наразі офіційна Анкара їх спростовує.

Прогноз Focus.ua

Скільки протриває така війна "усіх проти усіх" на території Сирії, не може сказати ніхто. На землях цієї близькосхідної держави зійшлися життєві інтереси багатьох великих гравців. А це може затягнути конфлікт, який вже триває понад десять років, ще на тривалий термін.

Нескінченні бурі в пустелі. Інтервенція США в Ірак та боротьба Багдада з ІДІЛ

• Учасники: США vs Ірак та Ірак vs ІДІЛ
• За що воюють: контроль за територією Іраку та його природними ресурсами.
• Початок: 1991 р.
• Кількість жертв: сотні тисяч (підрахунок складний, тому дуже висока амплітуда даних за різними версіями).
• Ключові імена: Саддам Хусейн, Джордж Буш Старший, Джордж Буш Молодший, Абу Бакр Аль Багдаді, Аятола Алі Хаменеї, Касим Сулеймані, Барак Обама, Дональд Трамп
• Зацікавлені сторони: Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, РФ, США
• Український інтерес: Український військовий контингент допомагав антиіракській коаліції у забезпеченні стабільності в країні після падіння режиму Саддама Хусейна. Проте вивели їх після приходу до влади Віктора Ющенка, що відреагував на пацифістські настрої українців. Надалі Україна не займала активної позиції у цьому конфлікті, але, звичайно, засудила ІДІЛ як терористичну організацію.

Немає стабільності і в сусідньому із Сирією Іраку. З кінця 70-х рр. ХХ ст. там узурпував владу Саддам Хусейн. У 1980-1988 рр. він вів війну з основним ворогом США в регіоні — Іраном. Після закінчення війни Саддам вирішив анексувати Кувейт, що викликало лють в колишніх заокеанських друзів, в результаті чого США з союзниками розгромили війська необачного диктатора у межах операцій "Буря в пустелі" та "Меч пустелі" у 1991 р. Вони відбувалися відповідно до резолюції Ради безпеки ООН № 678, яка дозволяла державам, що співпрацювали з Кувейтом, застосовувати усі засоби для припинення конфлікту.

Вже весною 1991 року було прийнято резолюцію № 687, яка врегульовувала подальші відносини з Іраком — проти держави вводилися санкції, поки вона повністю не відмовиться від зброї масового знищення та не припинить репресії проти власного народу (у 80-х жорстоким репресіям збоку режиму піддавалися курдські поселення на півночі країни). Це передбачало співпрацю з ООН щодо контролю над цим арсеналом. Пункт 34 цієї резолюції визначав умови для імплементації положення документа.

Наступні 12 років Ірак перебував у майже повній економічній ізоляції. Врешті Джордж Буш-молодший вирішив завершити розпочате батьком та змістити режим Хусейна у 2003 р. Приводом до війни було небажання влади Іраку співпрацювати з ООН у питаннях контролю за зброєю масового ураження. Тобто порушення резолюцій 687 та одноголосно прийнятої Радбезом ООН резолюції №1441, яка на думку США та їх союзників, заявила про порушення попередніх резолюцій, зокрема резолюції 687.

Тодішній коментатор міжнародного видання International Herald Tribune Дейвід Іґнатіус заявив, що ця резолюція поставила перед Саддамом Хусейном вибір: роззброїтися або вмерти. Але роззброєння все одно врешті призвело б до другого варіанту, з огляду на ставлення до режиму простих іракців після років перебування держави під санкціями та репресій. США заявили, що це надало їм дозвіл застосувати силу. Проте зброї масового ураження на території Іраку так і не знайшли.

Американські війська були виведені з Іраку у вересні 2010 року. Після деокупації країни Багдаду не вдалося самостійно справитися з геополітичними викликами регіону. У 2014 році відбулося повстання колишніх військових та чиновників часів Саддама Хусейна. Під егідою ІДІЛ вони захопили західну частину країни й рушили на Багдад. Столицю врятували іранські проксі-війська на чолі з генералом Касемом Сулеймані. Таким чином, станом на 2015 рік основним наслідком семирічної окупації Іраку американськими військами, стало взяття країни під контроль Іраном — головним ворогом США.

Врешті для боротьби з ІДІЛ Вашингтон сформував коаліцію із десятків країн, і територію Іраку у 2017 році було звільнено. Особливо відмітилися у цій боротьбі курди, які після вигнання ІДІЛ з Іраку проголосили на територіях їх компактного проживання власну державу — Курдистан.

Взявши у пріоритет територіальну цілісність Іраку, США та міжнародна спільнота не визнали курдської держави. Проте становище Іраку складне. Політичної стабільності немає. Нормального діалогу між основними етнорелігійними групами — сунітами, шиїтами та курдами — теж. Хоча наразі активних бойових дій на території Іраку немає, повернення ІДІЛ (або радикального ісламу в іншій формі) виглядає досить ймовірним, як і загострення ситуації в невизнаному Курдистані.

Ситуація на сьогодні

Зараз в країні відбуваються масові антиіранські демонстрації. Наприкінці серпня демонстранти навіть пробилися на територію Зеленої зони (урядовий квратал у Багдаді) після того як про завершення політичної кар’єри заявив лідер іракських шиїтів (проамериканський, а не проіранський) Муктада аль-Садр. Тоді в сутичках з урядовими силами загинули десятки осіб.

Прогноз Focus.ua

Хоча зараз ситуація тимчасово заспокоїлася, Ірак знаходиться на межі чергової дестабілізації із важкопрогнозованими наслідками. Оскільки конфлікт не вичерпано і жодне із політичних угрупувань не готове поступитися впливом у мирний спосіб.

Криваві війни на Святій землі. Ізраїль проти арабів і Палестина проти Ізраїлю

• Учасники: Ізраїль vs арабські країни, Палестинська автономія
• За що воюють: право на одноосібне управління територією раніше підмандатної Великобританії Палестини
• Початок: 1948 р. (умовно)
• Кількість жертв: десятки тисяч (точні цифри важко підрахувати через значну чисельність різних за масштабом конфліктів)
• Ключові імена: Давид Бен Гуріон, Голда Меїр, Ясір Арафат, Іцхак Рабин
• Зацікавлені сторони: США, СРСР/РФ, Туреччина, Франція, Великобританія, Іран
• Український інтерес: коли конфлікт розпочався, Україна входила до складу СРСР, і водночас була членом ООН. Москва зайняла в конфлікті сторону арабів, а Київ власної думки мати не міг. Зі здобуттям незалежності Україна не маючи власних інтересів на Близькому сході абстрагувалася від конфлікту. Щоправда, наприкінці грудня 2016 р. Україна підтримала резолюцію РБ ООН, яка вимагала в Ізраїлю припинити спорудження поселень на Західному березі річки Йордан. Це призвело до певного дипломатичного охолодження стосунків між Києвом та Єврейською державою. Проте це швидше виняток з правил. Україні вигідна нормалізація відносин між арабами та Ізраїлем, оскільки це суттєво послабить позиції РФ та її ключового союзника Ірану в регіоні. Нейтралітет.

На рубежі ХІХ/XX ст. у світі набрав сили сіоністський рух, що сповідував ідею повернення євреїв на історичну батьківщину. Малася на увазі підвладна Османській імперії та заселена (з VII ст.) арабами територія Палестини, на якій існували єврейські держави у I тис. до н.е.

З переходом території Палестини під британський контроль за результатами Першої світової війни, сіоністський рух лише посилився. Це спричиняло конфлікти з місцевим арабським населенням і навіть переросло у трирічне арабське повстання 1936 р., яке було придушене британськими військами. Бажаючи уникнути зайвої напруженості в підмандатному їй регіоні, британська влада намагалася пригальмувати процес заселення території євреями. Усе змінила Друга світова війна, коли значна кількість представників єврейського народу емігрувала в Палестину нелегально.

У 1945 р. сіоністів підтримали США. Стало очевидним, що наближається край британського панування у регіоні. Проте, його майбутнє мала вирішити ООН. Було підготовано два варіанти облаштування Палестини — конфедерація арабів та євреїв або утворення двох незалежних держав.

На засіданні Генеральної асамблеї ООН 29 листопада 1947 року було прийнято другий варіант — утворення єврейської держави, яка мала зайняти 56,47% підмандатної британському уряду Палестини, та арабської держави, що мала зайняти 43,53% земель. Єрусалим мав залишитися під міжнародним контролем та відкритим для обох народів.

Проблема полягала в тому, що у 1947 році в Палестині проживало удвічі більше арабів, ніж євреїв. Тому щойно Палестину залишив останній британський солдат, утвореній за день до того державі Ізраїль оголосили війну одразу 6 арабських держав — Єгипет, Трансйорданія, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія та Ємен. Перші чотири зі списку цих країн ввели війська на територію Палестини.

Це виявилося лише першою з цілої серії арабо-ізраїльських воєн, що відбувалися у XX ст. Вона завершилася окупацією єврейською державою частини територій, що, відповідно до резолюції Генасамблеї ООН, мали бути арабськими.

Де-факто резолюція від 29 листопада 1947 р. так ніколи й не була втілена у життя. Практично після кожної нової агресії арабів проти єврейської держави, Ізраїль захоплював все новіші території. Так, після Шестиденної війни 1967 р. Ізраїль окупував у кілька разів більшу територію, ніж його власна площа — Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан та Голанські висоти.

Уряд єврейської держави заявив, що поверне ці землі, якщо арабські держави визнають його право на існування. У відповідь араби почали масово вступати до лав утвореної у 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). У 70-80-х рр. вона набула значної популярності серед світової спільноти, навіть попри те, що для досягнення своїх цілей не гребувала здійснювати теракти проти євреїв як у Палестині, так і за її межами.

Врешті у 1988 р. лідер ОВП Ясір Арафат оголосив про створення незалежної Палестинської держави. Бувши мудрим політиком, уже через місяць після того він відмовився від терористичної діяльності та почав шукати можливості для мирних переговорів з Ізраїлем.

13 вересня 1993 р. у Вашингтоні за посередництва президента США Білла Клінтона Іцхак Рабин від імені Ізраїлю та Ясір Арафат від імені Палестини підписали угоду про утворення Палестинської автономії. Після цього Ізраїль вивів свої війська з територій Західного берегу річки Йордан та Сектора Гази. Палестина отримала самоуправління, але не визнання.

Обидва народи неоднозначно сприйняли цю угоду. 4 листопада 1995 р. єврейський націоналіст убив прем’єра Рабина, помстившись за визнання Палестинської автономії.

У наступні десятиліття Ізраїль неодноразово окуповував територію автономії. Проте до анексії більше не вдавався. Водночас спірні території активно освоюються єврейськими колоністами. Врешті за підтримки США Ізраїль добився визнання значною кількості країн анексії Східного Єрусалиму та перенесення туди посольств (тобто фактичне визнання міста столицею єврейської держави).

У 2020 р. були підписані Авраамові угоди, що покликані нормалізувати відносини між Ізраїлем та арабськими країнами.

Ситуація на сьогодні

За останні два роки між Ізраїлем та Палестиною відбулося два яскравих конфлікти із взаємними обстрілами територій та жертвами з обох сторін. Останній завершився на початку серпня 2022 року черговим перемир’ям. Та чи протримається воно хоча б до наступного року?

Прогноз Focus.ua

Остаточне завершення конфлікту у близькій перспективі не передбачається, оскільки не видно предмету для компромісу. Проте, найімовірніше, Ізраїль знайде спосіб домовитися з провідними арабськими державами та анексує усі цінні землі регіону.

Між Курою і Араксом. Конфлікт у Нагірному Карабасі

• Учасники: Азербайджан vs Вірменія
• За що воюють: контроль за територіями невизнаної республіки Карабах
• Початок: 1988 р.
• Кількість жертв: близько 35 тисяч, з них 30 тисяч під час війни 1992-1994 рр.
• Ключові імена: Гейдар Алієв, Ільхам Алієв, Роберт Кочарян, Серж Саргсян, Нікол Пашинян
• Зацікавлені сторони: США, СРСР/РФ, Туреччина, Франція, Іран
• Український інтерес: Україна з самого початку свого існування відстоювала послідовну позицію щодо будь-яких конфліктів — повне дотримання норм міжнародного права. Оскільки ООН визнає суверенітет Азербайджану над усією територією колишньої Азербайджанської РСР, то цієї ж позиції притримується й Україна. Після окупації частини українських територій РФ у 2014 р. позиція України ставала дедалі більш проазербайджанською (Вірменія — союзник РФ по ОДКБ). Інтерес нашої держави у вирішенні цього протистояння на користь Баку та міжнародного права. Під час активних бойових дій у 2020 році Україна однозначно підтримала територіальну цілісність Азербайджану.

При утворенні Закавказьких республік СРСР не врахував реального розселення місцевих етносів. Коли радянська влада суттєво ослабла у 1988 році у місцях компактного проживання вірмен на території Азербайджанської РСР розпочалися сутички між вірменами та азербайджанцями. Це був перший міжетнічний конфлікт на території СРСР, який розпочався ще до його розпаду.

22 лютого 1988 р. після заяви Ради народних депутатів у Карабасі (20 лютого) про намір приєднатися до Вірменії в Аскерані (Нагірний Карабах) відбулася перша велика сутичка між вірменами та азербайджанцями. Останні заявили про двох загиблих. У відповідь через 5 днів відбувся вірменський погром в м. Сумгаїті (передмістя Баку), де офіційно загинуло 32 людини, проте вірмени заявляють про сотні жертв.

Це стало поворотним моментом конфлікту, який до розпаду СРСР залишався вуличним (тобто не було прямих військових зіткнень). Вірмени почали залишати Азербайджан, натомість азербайджанці тікали з Вірменії та Карабаху. З розпадом СРСР протистояння переросло у повноцінну війну між обома державами, яка завершилася повною перемогою Вірменії — було окуповано близько 20% території Азербайджану. Близько мільйона людей стало біженцями (870 тис. азербайджанців покинули регіон конфлікту та саму Вірменію, а близько 300 тис. вірмен покинули Азербайджан).

Єреван не став анексовувати окуповані території. Він не визнав незалежність Карабаху, але залишив окупованими крім самої невизнаної республіки ще й "буферні райони", що сполучають Вірменію з регіоном. До 2020 року жодна держава світу так і не визнала Карабах. Проте конфлікт був замороженим і де-факто Нагірний Карабах контролювався Вірменією, хоча відповідно до норм міжнародного права усі ці райони є і були законними територіями Азербайджану. При цьому владу в самій Вірменії контролював "карабаський клан". Саме в Степанакерті (столиці невизнаного Карабаху) народилися другий та третій президенти Вірменії Роберт Кочарян та Серж Саргсян, які встановили авторитарний режим правління у країні з 1998 по 2018 роки.

За два десятиліття замороження конфлікту багатий нафтою Азербайджан суттєво переозброївся. Баку цікавив доступ до передових військових технологій, який він отримав, співпрацюючи з Ізраїлем, Туреччиною і, що цікаво, продовжуючи зберігати дружні відносини з РФ. Москва постачала озброєннями обидві сторони. Інша річ, що для Вірменії РФ була чи не єдиним постачальником. Вперше свої м'язи Баку продемонстрував у 2016 р. Тоді азербайджанська армія зайняла кілька прикордонних висот.

Сприятливі часи для повномасштабного наступу настали після падіння в результаті масових протестів "карабаського клану" у Вірменії. Новий прем’єр-міністр країни Нікол Пашинян сам не мав жодного стосунку до Карабаху. Також він виявився достатньо далеким до Путіна. У той самий час Азербайджан суттєво зблизився з Туреччиною, яка стала новим регіональним лідером.

Кращих умов годі було чекати, і наприкінці вересня 2020 року азербайджанська армія пішла в наступ. В результаті 44-денної війни Баку повернув під свій контроль усі "буферні райони" та частину Карабаху. Решту території невизнаної республіки зайняли російські миротворці. Після підписання угоди у листопаді 2020 року вірмени масово залишали території, що мали відійти Азербайджану. Журналісти фіксували факти спалення власної нерухомості, також вивозилися навіть вікна та двері з кафе, ресторанів, за вірменський кордон переганяли череди корів та овець.

Звільнені території заселяють азербайджанці. Символом нового життя офіційний Баку прагне зробити місто Шуша (взяття якого азербайджанськими військами на початку листопада 2020 році визначило переможця війни). За менше як рік часу Азербайджан встиг спорудити пряму дорогу з Баку до міста та звести у ньому новий аеропорт. Проте відкритими залишаються питання збереження вірменської культурної спадщини, адже цей народ віддавна проживав на цих землях і залишив чимало архітектурних пам’яток. Показовою може стати ситуація з реставрацією Собору Святого Христа Всеспасителя, який постраждав від бойових дій. Азербайджанська влада обіцяє його реставрувати, відповідно до радянських документів, де не містяться згадки про вірмен. Також у місті швидкими темпами споруджуються мечеті.

Ситуація на сьогодні

З 2020 року сторони періодично обстрілюють одна одну. Останніми днями відбувається чергове загострення. Воно вирізняється тим, що обстріли відбуваються вже не на спірних територіях, а безпосередньо на Вірмено-азербайджанському кордоні. Фокус стежить за розвитком подій.

Прогноз Focus.ua

Наразі конфлікт знову заморожено, проте вже на умовах Азербайджану. Вірменія повністю втратила контроль за усіма окупованими на початку 90-х рр. територіями. Проте частину Карабаху разом з невизнаною столицею контролюють російські миротворці. Таким чином, господар Кремля продемонстрував, що Москва не бажає однозначного вирішення будь-якого конфлікту у регіонах, де вона зберігає свій вплив. Проте є версія, що на зупинку Азербайджанського наступу не так вплинула Москва, як перемога на виборах президента США Джо Байдена, який називає себе "другом усіх вірмен". Що буде, якщо конфігурація сил за океаном знову зміниться — питання риторичне.

Чи запалають знову Балкани. Конфлікт між Сербією та Боснією та Герцоговиною

• Учасники: збройні формування боснійських сербів vs збройні формування мусульман-босняків та католиків-хорватів
• За що воюють: контроль за територіями компактного проживання сербів у Боснії та Герцоговині
• Період: 1992-1995 рр.
• Кількість жертв: близько 100 тисяч осіб
• Ключові імена: Слободан Мілошевич, Радован Караджич, Алія Ізетбегович, Білл Клінтон
• Зацікавлені сторони: США, РФ, Сербія
• Український інтерес: Україна дотримуватися норм міжнародного права та принципу територіальної цілісності країн у їх міжнародно визнаних кордонах. Нейтралітет.

Після Першої світової війни Сербія як одна з країн-переможниць об’єднала народи Балкан у Королівство сербів, хорватів і словенців, яке у 1929 р. змінило назву на нейтральнішу — Югославія. Де-факто домінуючу позицію в ньому займали серби, хоча декларувалась ідея об’єднання південних слов’ян в одну державу (звідси й назва).

Але населення Югославії було вже надто строкатим. Самі серби — православні християни, словенці та хорвати — католики, а босняки (південнослов’янський народ, який живе переважно в Боснії і Герцеговині та у прикордонні між Сербією й Чорногорією) — мусульмани. Така збірна солянка проживала відносно мирно в умовах диктатури (упродовж 1945-1980 рр. країною залізною рукою управляв Йосип Броз Тіто). Проте з ослабленням соціалістичного блоку й падінням авторитарних режимів у Східній Європі, ослабла влада й у Югославії (сама країна упродовж Холодної війни лавірувала між обома ворогуючими блоками). Це призвело до ефекту чайника, що вибухнув. Накопичені десятиліттями суперечності між строкатим населенням держави вилилося у криваві етнічні чистки у різних регіонах країни, яка розпадалася.

Коли у 1991 році югославські республіки почали проголошувати суверенітет, виявилося що на території деяких з них компактно проживають серби, які стали сепаратистами у сепаратистських республіках. Така ж доля спіткала і сербів, що проживали у Боснії та Герцоговині. Після того як новоутворену державу визнав увесь світ, серби почали фактично громадянську війну проти мусульман та католиків, що населяли країну.

Війна тривала три роки й супроводжувалася жорстокими етнічними чистками апогеєм яких стала різанина у Сребрениці, що сталася в липні 1995 р. Тоді сербські збройні формування вбили близько 8 тис. боснійців-мусульман чоловічої статі. Врешті восени 1995 року США запросили сторони на переговори, які протривали близько місяця на закритій військовій базі у Дейтоні. Тоді серед журналістів ходив жарт, що політиків не випускали з бази, поки вони не домовляться.

У такий спосіб побачили світ Дейтонські угоди, за якими державна влада була порівну розділена між трьома етнорелігійними групами — православними сербами, босняками-мусульманами та католиками, якими переважно є хорвати. При цьому, босняки та хорвати були об’єднані в одну адміністративну одиницю, що займає 51% території держави, відповідно сербська автономія охопила 49% площі країни. Тобто хоча членів президії є три, автономних адміністративних утворень — лише два. Обоє з них наділені своєю вертикаллю влади. Католико-мусульманська територія делегувала двох представників до вищого виконавчого органу — президії (що заміняє президента), а Сербська Країна — одного. Тобто в державі замість президента утворився триєдиний глава. А розсудити їх мав спецпредставник ООН, який практично зосередив у своїх руках політичну владу. Цікаво, що конституція Боснії та Герцоговини виявилася додатком до Дейтонських угод.

Наступна чверть століття існування цієї держави показала неефективність такої системи державної влади. Адже президія демонструвала вкрай низьку функціональність. Фактично кожна автономія керувалася окремо. Це лише віддаляло країну від католико-мусульманського конгломерату.

У 2021 році Росія заблокувала призначення чергового представника ООН, що з новою силою запалило конфлікт. Боснійські серби всю осінь демонстрували м'язи, проводячи військові навчання. Допомогти "братам" готовий і Белград.

Ситуація на сьогодні

Зараз лідер боснійських сербів Мілорад Додік повертається до риторики погроз напередодні парламентських виборів у країні, що мають відбутися 2 жовтня. З великою ймовірність тоді можна очікувати чергової хвилі загострення ситуації.

Прогноз Focus.ua

Багато в чому подальша доля регіону залежить від результатів війни в Україні. Сербський реваншизм доволі значний, що сприяє потенційному розгортанню конфлікту, проте у випадку поразки РФ Сербія сама не наважиться на ескалацію.

Бійці Пригожина в палаці людожера Бокасси. Громадянська війна у ЦАР та російська ПВК "Вагнер"

• Учасники: урядові війська та російські найманці (офіційно не підтверджено) vs збройні формування більше десятка розрізнених повстанських груп
• За що воюють: влада у державі
• Початок: 2013 р.
• Кількість жертв: 6 тисяч військових (дані про цивільних невідомі)
• Ключові імена: Франсуа Бозізе, Фостен-Аршанж Туадера
• Зацікавлені сторони: Франція, РФ
• Український інтерес: У контексті війни проти РФ, інтерес України полягає у падінні всіх урядів, що підтримують Москву у цій війні, проте жодних активних дій щодо цього конкретного випадку Україна (принаймні відкрито) не здійснює. Нейтралітет.

Активні бойові дії тривають в Центральноафриканській республіці з 2013 року. Тоді повстанці звинуватили чинного президента Франсуа Бозізе у недотриманні мирних угод, які були підписані у 2007 році. За ними влада гарантувала амністію учасникам повстанської групи Seleka. У такий спосіб припинилося попереднє загострення, яке тривало з 2001 року.

У 2013 р. повстанці рушили на столицю Бангі та почали терор проти немусульманського населення (більшість групи Seleka — мусульмани). У відповідь християни республіки почали формувати загони самооборони, які теж запам'яталися етнічними чистками проти представників інших етнорелігійних груп.

Реагуючи на ці криваві події, ООН ввела ембарго на постачання зброї до країни, а Франція ввела війська для захисту законного уряду. Проте більшість території країни залишилися під контролем християнських та мусульманських повстанських угрупувань, які продовжили воювати між собою.

Місія французьких військових завершилася через три роки. Одразу після виводу французького контингенту повстанці Seleka намагалися зашкодити вступити на посаду новообраному президенту Фостен-Аршану Туадера. Тоді керівник країни звернувся за допомогою до Російської Федерації.

Москва залюбки прийняла запит в обмін на контроль за корисними копалинами країни — переважно золотом та діамантами. Навчальна російська військова місія була затверджена ООН у 2017 р. Офіційно російські військові інструктори готують персонал урядової армії ЦАР. Проте за неофіційною інформацією у країні також діють спецпідрозділи так званої приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер", які охороняють місця видобутку корисних копалин, зокрема, діамантові шахти.

У 2018 році бійці компанії Вагнера "засвітили" свою базу, якою виявилася колишня резиденція імператора Центральноафриканської імперії, диктатора-людожера Бокасси, що правив країною 50 років тому. Влітку того ж року неподалік цього місця за загадкових обставин було вбито членів російської знімальної групи, які за день до своєї смерті заїжджали на цю базу з метою зняти сюжет до документального фільму про ПВК "Вагнер", проте їм не дозволили проводити зйомки через начебто відсутню акредитацію.

Журналіст Орхан Джемаль, оператор Кирило Радченко та режисер Олександр Расторгуєв займалися зйомкою фільму про вагнерівців у ЦАР на замовлення "Центру управління розслідуваннями" російського опозиціонера та колишнього олігарха Михайла Ходорковського. 30 липня 2018 року їх тіла знайшли на дорозі неподалік міста Сібю, що знаходиться на 200 км на північ від столиці країни м. Бангі. Спершу вважалося, що їх вбили з метою пограбування, проте через кілька місяців близькі до Михайла Ходорковського приватні розслідувачі заявили, що до вбивства причетні саме члени ПВК "Вагнер".

У січні 2022 року посол РФ у ЦАР заявив, що знімальну групу вбили представники місцевого угрупування повстанців. Питання щодо цього загадкового вбивства залишається відкритим. Зважаючи на високий рівень недовіри між різними суб'єктами розслідуваннями, навряд чи колись буде представлена версія подій, що задовольнить усіх зацікавлених.

У 2019 р. за допомогою найманців уряд ЦАР, завдавши ударів по силах повстанців, всадив їх за стіл переговорів. Було підписано Хартумське перемир’я із 14 повстанськими групами.

Напередодні чергових виборів у 2021 р. Франсуа Бозізе був відсторонений від виборів через накладені на нього санкції ООН у зв’язку зі звинувачення у порушенні прав людини. Тоді він разом з 6-ма повстанськими групами оголосив про намір зірвати вибори (цікаво, що це ті ж мусульманські бойові загони, що воювали з Бозізе у 2013 році!). Проти них виступили урядова армія і, за неофіційними джерелами, та сама група Вагнера, яка наростила сили шляхом переведення підрозділів з Лівії та інших африканських держав.

Ситуація на сьогодні

Навесні вагнерівці завдали поразки повстанським силам та впритул наблизилися до їх опорних пунктів. При цьому міжнародні організації звинувачують ПВК "Вагнер" у численних випадках незаконних викрадень людей, катуванні та інших формах порушення основних прав людини.

Після початку російського вторгнення в Україну ЄС та Франція припинили надавати фінансову допомогу уряду ЦАР, поки він не доведе, що ці кошти не спрямовуються на оплату послуг найманців. Проте схоже, що російські найманці вже самі себе забезпечують — останні пів року з ЦАР надходить інформація про розграбування золотодобувних шахт бойовиками ПВК про це раніше заявляв і Державний секретар США.

Прогноз Focus.ua

Хоча вперше за двадцять років уряду вдалося суттєво надламати сили повстанців, швидкої розв’язки у війні не видно. Ще більш туманним видається майбутнє присутності російських найманців у ЦАР тоді, коли Москва потребує їхніх послуг в Україні.

Далі буде…

У світі зараз достатньо багато активних гарячих конфліктів. В них усіх різна історія та свої особливості й колорит. Проте є й спільні риси. У кожному з описаних конфліктів окрім безпосередніх учасників присутні ще й "сторонні гравці" — регіональні держави або світові гегемони, які не беруть безпосередньої участі, проте суттєво впливають на їх перебіг. Таким чином, нічим не ризикуючи, намагаються отримати свій зиск. Також кожен з цих конфліктів є доказом відомої фрази — війну набагато легше почати, ніж закінчити.