Вибір Тайваню, озброєння Японії, роздоріжжя Африки. Які тектонічні плити зрушила війна в Україні

Чому Україна — не Тайвань: як війна стримує пекінських яструбів і тайванських обивателів

Найчастіше ситуацію в Україні порівнюють із Тайванем. На перший погляд, справді проглядаються доволі значні аналогії – могутня країна прагне поглинути свого значно меншого сусіда, апелюючи до "історичної справедливості". Проте якщо більш глибоко розібратися у ситуації, то відмінного виявиться набагато більше, ніж спільного. Адже Тайвань ніхто не визнає окремою державою. Навіть США вважають його невід’ємною частиною Китаю. Вони виступають чимось на кшталт гарантів його широкої автономії. Та найважливіше – більшість тайванців вважають себе частиною китайського народу. Якщо проводити аналогію з Росією, то це — нібито від більшовиків зуміла відокремитися республіка адмірала Колчака.

Іншим результатом аналізу ситуації з Тайванем є проєктування реакції сторін на російсько-українську війну лише на Пекін. Справді комуністична влада Піднебесної взяла до уваги помилки Москви. І це начебто зменшує ризики воєнного вторгнення. Проте мало хто враховує можливу реакцію тайванських обивателів. Чи готові вони платити за свою свободу ту ж ціну, що й українці? З цієї точки зору нового сенсу набирають терористичні атаки росіян на українську інфраструктуру.

Кадри замерзаючих українців надали б справжню ведмежу послугу китайському дракону в процесі переманювання обивателів на свою сторону. А соціологічні опитування на острові свідчать, що саме обивательський підхід найпопулярніший серед тайванців — більшість хочуть просто збереження статусу-кво у в доволі забезпеченому суспільстві.

Саме ставку на обивательську інертність, розробляючи свою "спецоперацію", робив Путін і саме на це, схоже, надіється і Пекін, підтримуючи партію Гоміндан. Оглядач Бі-Бі-Сі по Тайваню Френсіс Мао зазначає, що на острові зараз, по суті, сформувалася двопартійна система (націоналістична партія Гоміндан та Демократична прогресивна партія). Цікаво, що хоча Республіку Китай на Тайвані заснували саме представники Гоміндану в далекому 1949 році, проте останніми роками вони виступають за співпрацю з материковим Китаєм, в той час як прогресивні демократи (при владі на острові з 2016 року) притримуються ідеї руху до повної незалежності острова. Від того, хто виграє президентські вибори 2024 року залежатиме подальша "китайська" політика острова.

У листопаді 2022 року Гоміндан виграв муніципальні вибори, зокрема у столиці Тайбеї. Місцевий журналіст Гілтон Іп назвав такі результати виборів ознакою того, що виборців турбують не лише питання взаємодії з материковим Китаєм. Тепер ключовими для майбутньої долі острова є вибори президента.

Чинна президентка Цай Інвень зробила фундаментом своєї партійної кампанії саме націоналістичну риторику, по суті, прагнучи перетворити вибори 2024 року в референдум щодо незалежності Тайваню, що може зіграти з нею злий жарт (бо ж більшість тайванців не готові до радикальних змін у будь-який бік).

Проте, що зроблять тайванці, якщо по ту сторону протоки переконливо дадуть зрозуміти, що єдиний спосіб уникнути війни — це поступове злиття з КНР? Як можливий варіант розглядається входження окремими містами, що теоретично Гоміндан може просувати, навіть програвши вибори президента.

Чи не виявиться, що для США, які роками підтримували Тайвань усіма можливими способами (зокрема, й збройно), що Україна – це єдиний реальний актив Вашингтона після так званого "кінця історії"? Адже російсько-українська війна з однієї сторони справді стала застереженням для яструбів Пекіна, проте з іншої сторони вона є страшилкою для обивательської частини суспільства Тайваню, яка цілком реально може воліти не помітити повзучої анексії острова у дружніх обіймах КНР як альтернативу гострій війні, в якій Тайвань може встояти ціною значних жертв та руйнувань.

Нові самураї. Чому через війну в Україні Японія відроджує армію

Не менш значні, тектонічні зміни відбуваються на північ від бунтівного острова. Японія на всіх парах мчить до відновлення своєї армії. Наразі її війська мають формальний статус сил самооборони, тобто, практично, міліції. Що не завадило оснастити їх сучасною зброєю, наприклад, бойовими літаками V покоління F-35, а також зайняти високі місця в рейтингах армій світу та розмірів військових бюджетів (або бюджетів сил самооборони).

Кращого часу та приводу, ніж зараз, просто не знайти. За твердженням експерта з міжнародних відносин Університету Темпл Джеймса Брауна, японська громадська думка все ж виступає за пацифістський статус країни. Тобто японці вважають, що їхня армія має мати достатні засоби для самооборони, проте не для нападу на території інших держав. Саме громадська думка не дозволила провести мілітаризацію Японії вже покійному експрем'єру Сіндзо Абе.

Але зараз у Токіо вже готують громадську думку до зміни статусу сил оборони, поширюючи чутки, що на місці України має бути Японія. Таким чином уряд Країни Сонця, що Сходить, планує повторити досвід шведських колег, які на тлі шоку тамтешнього суспільства від першої за десятиліття великої війни в Європі відмовилися від двохсотрічних традицій нейтралітету. У Японії досвід життя без повноцінної армії значно коротший. І останні опитування показують, що зрушення у цьому напрямку є. Адже посилення суверенних збройних сил підтримують понад 60% населення.

Депацифікація Японії потягне за собою тектонічні зміни в системі безпеки регіону, адже США перестануть бути єдиним гарантом безпеки цього куточка світу. І питання, як на це реагувати Північній та Південній Кореям, які до війни між собою обидві стали жертвою агресії з боку Японії, залишається відкритим.

Однак на противагу проблемам із Кореями в середньостроковій перспективі зростання військової могутності Японії вигідне США, адже це посилить "чотиристоронній діалог" (Quad), куди також входить Індія — одна з небагатьох країн у світі, що дружить із Москвою, але відверто ворогує з Пекіном.

Росія, Індія та нафтові королівства: дружба в обмін на ресурси

Індія відмовилась вводити санкції проти РФ. Для неї агресія Росії породила чимало економічних можливостей. В часи світової кризи енергоресурсів Індія отримує нафту з РФ зі значною знижкою. Її можна або перепродати, заробивши гроши практично з повітря, або наситити дешевими нафтопродуктами свою економіку, що таким чином надасть їй таку необхідну зараз конкурентну перевагу.

В схожій ситуації опинилися і багаті на нафту монархії Близького сходу. Вони отримують надприбутки на сировині, собівартість якої у багато разів нижча сучасної ринкової вартості. Також вони, як і Індія, намагаються торгуватися з США та глобальним Заходом за місце в геополітичній структурі планети, намагаючись отримати якомога більше преференцій за політичну лояльність. Часи, коли з Вашингтону могли просто подзвонити в Ер-Ріяд для встановлення необхідної кон’юнктури на нафтовому ринку минули й саміт ОПЕК+, який відбувся у жовтні 2022 року, це продемонстрував.

Інше питання, що в арабів та індійців різні цілі. Якщо Саудівська Аравія прагне утвердитися як регіональний лідер, то ядерна Індія прагне значно більшого – місця в Раді Безпеки ООН, тобто вхід в еліту цілого світу. Чи не об’єднають такі амбітні цілі Нью-Делі проти себе затятих ворогів – Пекін та Вашингтон. З огляду на те, що суперництво США та Китаю занадто вже гостре, найімовірніше, Вашингтон буде більш схильний підтримувати баланс у відносинах з Індією за кошти арабських країн — її конкурентів за лідерство в регіоні. Тим паче, що в індійців — конфлікт із мусульманським Пакистаном, що не сприяє дружнім стосункам з арабами-мусульманами.

Російсько-українська війна загострила усі ці суперечності і Передня Азія уже знаходиться на грані великої війни між Іраном та Саудівською Аравією/Ізраїлем. І далі на схід ситуація не стає стабільнішою та миролюбнішою.

Африканське відлуння війни в Україні: зброя, зернові коридори, "демократія"

Чи не найбільшого серед далеких регіонів прямого впливу від війни вже зараз зазнала Африка. Парадокс життя – регіон, який є найменш значущим в геополітиці та ніяк не міг впливати на рішення про війну чи мир, зазнав прямих матеріальних втрат від агресії Росії проти України. Варто відзначити, що Кремль у своїх наративах часто називав Африку дружнім регіоном і позиціонував себе як захисник колишніх пригноблених колоній від їх метрополій, які не залишили бажання надалі експлуатувати уже незалежні держави. На практиці ж Москва сприяла зростанню цін на продовольство (яке сама Росія активно експортує) та на певний час взагалі практично взяла у заручники держави Африки, затягуючи підписання зернової угоди.

Насправді Африка вже давно сегментована, і якщо вона була неприхильно налаштована до Заходу як до колишніх колоністів, то її вектор був спрямований аж ніяк не в сторону РФ, а до КНР та особистої ініціативи Сі Цзіньпіна – "Один пояс – один шлях" (BRI). Масштаби співпраці чітко відображають кошториси спільних проєктів. Китай інвестує в африканські проєкти близько $40 млрд., Росія ж майже учетверо менше – $12,5 млрд.

Відверто проросійськими можна вважати хіба що режими, що співпрацюють з так званою ПВК "Вагнер". Це вже зовсім авторитарні держави, проти яких в основному введені міжнародні санкції (наприклад Центральноафриканська Республіка, Демократична Республіка Конго, Буркіна-Фасо у Лівії на стороні фельдмаршала Халіфи Хафтара), тож їх вибір не великий. Частина з них частково практично окуповані російськими мілітарними групами – тою ж ПВК "Вагнер".

На стороні США традиційно стоять країни із демократичним суспільним устроєм. Колишній посол США у Танзанії Р. Стіт нарахував 16 держав регіону із населенням близько мільярда осіб, де функціонують інститути демократичних виборів та вільного ринку. Серед них Гана, Південна Африка, Кенія, Танзанія, Нігерія та інші. На його думку, спосіб життя у цих державах вказує, що демократія в Африці працює. Щоправда, залишається питання, наскільки стійкими є демократичні інститути в цих країнах. Адже тільки трапився військовий переворот у Малі й туди вже прямують військові інструктори з ПВК "Вагнер". А демократичному уряду Південної Африки ніщо не заважає налагоджувати тісні економічні зв’язки з КНР і навіть планувати спільні військові навчання, на яких будуть присутні й російські війська. З іншого боку, за резолюцію Генасамблеї ООН про виведення російських військ з України проголосувало 28 африканських країн.

Іншим державам Африки доводиться чітко визначатися з тим, який бік зайняти. Для того, щоб полегшити вибір, США провели перший за вісім років саміт США-Африка, де африканським державам було запропоновано долучитися до американських фінансових, гуманітарних та інфраструктурних проєктів, які мають стати для африканських держав альтернативою китайському BRI. І США готові виділити на свої проєкти близько $55 млрд.

Експерт Агентства США з міжнародного розвитку Вітні Шнайдман разом з професором та виконавчим директором Школи глобального менеджменту Thunderbird Університету штату Арізона зазначають, що ініціативи США в регіоні спрямовані на вирішення актуальних проблем Африки – забезпечення функціонування демократичних інститутів, соціальної сфери, охорони здоров’я та боротьби з кліматичними змінами.

Однак це актуально з точки зору представників відкритих суспільств Заходу. Але з ким зручніше працювати місцевим елітам? У мирний час відповідь була б однозначною — КНР. Війна поставила додаткові знаки запитання. Адже на пряму конфронтацію з США поки що не готовий іти навіть Пекін, і вже точно не настільки готові до цього африканські лідери.

Саме за цим вектором і пройде вододіл між африканськими державами в найближчі десятиліття. Також вагомим зрушенням стало входження України в африканську політику. Очікувано, що це відбувається через "зернові коридори".

Так, Україна налагоджуватиме співпрацю з державами, які стануть хабами постачання зерна та інших продовольчих товарів на континент. Поки що такою державою зголосився стати Сенегал. У перспективі Африка може чіткіше розділитися у формі інтеграційних об'єднань, одні з них торгуватимуть і співпрацюватимуть з США (і, вочевидь, з Україною як молодшим партнером), інші ж — з Китаєм і збережуть певний рівень взаємодії з РФ. І процеси в цьому напрямі було прискорено (або навіть у деяких випадках запущено) 24 лютого 2022 року.