Енергійна хвороба. Як дорослі можуть допомогти гіперактивній дитині?

"Моя дитина як блендер без кришки: не встигаю моргнути — все навколо вже забруднено". Так висловилася мама восьмирічного Максима, коли записувала сина на прийом до дитячої психологині Наталії Калушиної. Батьки не бачили проблеми в тому, що їхня дитина не могла всидіти на місці й кількох хвилин доти, доки хлопчик не пішов у школу.

Перший клас виявився справжніми тортурами і для самого Максима, і для його вчителя. До кінця першої чверті стало очевидним, що розумний і кмітливий першокласник не може вчитися в звичайному режимі. Карантин і дистанційка, які створили проблему для багатьох інших сімей, у цьому випадку виявилися доречними. У класі за партою Максиму не сиділося, а вдома він міг побігати під час уроку. Утім, основна проблема при цьому не розв'язалася — навіть мінімальне проування у навчанні давалося важко.

Американську практику використання стимуляторів при СДУГ дуже швидко перейняли у багатьох країнах Західної Європи, в Канаді, Ізраїлі та інших державах

Хлопчик безнадійно відставав від менш енергійних однокласників. Калушина направила дитину до дитячого психіатра. Максиму поставили діагноз "синдром дефіциту уваги та гіперактивності".

"Я кілька років працювала шкільним психологом у Сполучених Штатах, там цей діагноз нікого не дивує, його ставлять досить часто, в більшості випадків прописують медикаментозне лікування, — каже психологиня. — У 70% дітей з такою проблемою поведінка поліпшується після прийому стимулювальних препаратів. Ще років десять тому звичайною для США практикою було призначення риталіна дітям, які не можуть навчатися. Найчастіше шкільні адміністрації мотивували батьків погоджуватися на призначення стимуляторів для дітей. Зрештою у багатьох штатах були ухвалені закони, що забороняють робити прийом будь-яких медичних препаратів обов'язковою умовою допуску до занять".

СДУГ і "таблетка для розуму"

Появі згаданих законів передували справжні війни між представниками навчальних закладів, які вважали медикаментозний вплив ефективним інструментом виправлення "проблемних" дітей, і батьківськими організаціями.

Батьки обурювалися не без причин. Італін — препарат амфетамінової групи. У 2007 році Національний інститут психічного здоров'я США опублікував рекомендації з лікування синдрому дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ), в якому стимулятори такого роду були позначені як ефективні засоби за умови "контрольованого прийому".

Уже через рік в американській спеціалізованій періодиці з'явилися статті про те, що викладачі та батьки дітей, у яких діагностовано СДУГ, зазначають помітні поліпшення в їхній поведінці після прийому риталіну й інших амфетамінових стимуляторів, проте академічна успішність при цьому не змінювалася. Автори публікацій стверджували, що діти, яким дають риталін, дійсно поводяться краще, їх простіше контролювати і з ними легше працювати, але це не допомагає їм краще вчитися. Противники медикаментозного рішення одразу ж заговорили про те, що риталін призначають для зручності викладачів, вихователів і шкільної адміністрації, а не для блага власне дітей.

Проте американську практику використання стимуляторів при СДУГ дуже швидко перейняли у багатьох країнах Західної Європи, в Канаді, Ізраїлі та інших державах. В Австралії вона зустріла ще більш потужний опір батьківських організацій, ніж у США. У 2010-му там були опубліковані результати декількох клінічних досліджень, які дали привід стверджувати, що ні риталін, ні інші стимулятори цієї групи не приносять реальної користі пацієнтам зі СДУГ.

"Давати стимулятори гіперактивній дитині нелогічно і навіть небезпечно, — каже психіатр Олександр Іванов. — У тих випадках, коли при такому діагнозі дійсно потрібне медикаментозне лікування, швидше вже підійдуть релаксувальні препарати. Але, як правило, в цьому взагалі немає необхідності".

В Україні практики повсюдного використання риталіну при СДУГ немає. Більш того, цей препарат, як і інші стимулятори амфетамінової групи, в нашій країні заборонений. Зате в багатьох приватних школах існує інша досить суперечлива практика. Батькам гіперактивним дітям рекомендують давати своїм чадам харчові добавки із жирними кислотами Омега-3 або біодобавки з моногідратом креатину, який нібито поліпшує пам'ять. Психіатр, до якого Калушина направила свого підопічного Максима, призначив хлопчикові пірацетам або фенілпірацетам, стверджуючи, що завдяки цим лікам йому стане легше справлятися зі стресом, контролювати власну поведінку і концентрувати увагу на навчанні.

Синдром дефіциту уваги та гіперактивності: суперечливий діагноз

Синдром дефіциту уваги та гіперактивності фігурує в американській класифікації психічних захворювань DSM. У Міжнародній класифікації хвороб, затвердженій Всесвітньою організацією охорони здоров'я, використовують формулювання "гіперкінетичний розлад". Однак серед психіатрів не припиняються суперечки про те, чи можна вважати гіперактивність хворобою і ставити дитині діагноз СДУГ. Дослідники з Університету Макмамтера (Канада) навіть сформулювали список аргументів "проти" використання цього діагнозу в лікарській практиці. Ось ті з них, які легко зрозуміти, навіть не маючи медичної освіти.

Це клінічний діагноз, його неможливо ні підтвердити, ні спростувати за допомогою лабораторних або рентгенологічних тестів. Для нього взагалі немає чітко вимірних фізичних показників.

Набір критеріїв, за якими діагностується СДУГ, встиг суттєво змінитися кілька разів за досить короткий час.

Терапія, яка прописується пацієнтам із таким діагнозом, по суті, не лікування, а спроба тимчасово полегшити деякі симптоми. І навіть щодо симптомів, ефективність всіх відомих варіантів терапії залишається приводом для суперечок у співтоваристві психіатрів і психотерапевтів.

Утім, дискусія на цю тему почалася досить давно. Ще в 1998 році доктор Фред Бома на повний голос назвав СДУГ стовідсотковим шахрайством. У 2002 році психолог Рассел Барклі опублікував "Міжнародне одноголосне рішення з питання синдрому дефіциту уваги та гіперактивності", підписане 86 психіатрами і психологами, які згодні з тим, що це цілком реальне захворювання.

Якщо говорити про сьогоднішній день, сперечаються вже не стільки про те, чи існує взагалі така хвороба, скільки про те, чи коректна нинішня практика постановки діагнозу СДУГ. Наприклад, у США кілька громадських організацій борються проти того, що цей діагноз ставлять, ґрунтуючись на свідченнях вчителів і вихователів. Тобто коли викладачі кажуть, що на уроках дитина не може всидіти на місці і ні на чому не в змозі зосередитися, її вважають гіперактивною, навіть якщо під час прийому у лікаря очевидних ознак гіперактивності не видно.

"Виходячи з власного лікарського досвіду, можу сказати, що гіперактивну дитину на прийомі видно відразу, — каже психіатр Іванов. — Вона ні хвилини не сидить спокійно, в хід може піти будь-який предмет, до якого вона дотягнеться. Якщо вона так поводиться тільки в класі, а в кабінеті лікаря — інакше, причини треба шукати в чомусь іншому".

Гіперактивність та спортивна терапія

За словами Олександра Іванова, найчастіше ознаки гіперактивності зникають в період статевого дозрівання. До цього регулювати стан дитини часто можна і без медикаментів. Тут допоможе змагальний спорт. Вид спорту великого значення не має, але важливо підібрати тренера, котрий добре вміє мотивувати дітей. Найскладніше завдання в роботі з гіперактивною дитиною — утримати її інтерес, не дозволити швидко перемкнути увагу на інше заняття, яке, втім, буде покинуте так само скоро.

"Дитина постійно знаходиться в стресовому стані, — пояснює психіатр. — Її тіло в надлишку виробляє глюкозу й адреналін, їх треба спалити в м'язах, тому фізична активність — саме те, що їй потрібно. Момент змагання допоможе утримати її увагу. Єдине застереження — я б не рекомендував таким дітям займатися єдиноборствами. Будь-який інший спорт підійде — теніс, біг, плавання".

Однією з можливих причин гіперактивності Іванов називає сильний стрес, перенесений матір'ю під час вагітності. Буває, наприклад, що до зачаття жінка вживала антидепресанти, а завагітнівши, вирішила це припинити, побоюючись, що ліки, які вона приймає, зашкодять плоду. Це, на думку Олександра Іванова, цілком типовий, хоч і далеко не єдиний сценарій, при якому дитина буде схильна до такого розладу психіки.

Лікар наголошує, що гіперактивність від банальної відсутності дисципліни відрізнити нескладно. Той, кому насправді можна поставити такий діагноз, гіперактивний завжди, незалежно від зовнішніх обставин. Манера не змінюється в незнайомій або, навпаки, звичній обстановці. На гіперактивну дитину не дуже діють страх покарання за погану поведінку або надія на винагороду за хорошу.