Поразка із сухим рахунком. Чому українці не борються за свою країну, а виїжджають з неї

"Україні не вистачає лідера".

"Україні не вистачає законів, що захищають ...".

"Україні не вистачає партій, які ...".

Україні не вистачає боротьби, борців. Ми в нижній точці, безпосередньо після капітуляції — я б написав беззастережної, якби капітульовані багато і впевнено не говорили б.

Власники держави диктують умови переможеному населенню. Населення не пручається. Ті, хто міг би виступити єдиним фронтом — роз'єднані.

Тих, хто збирається залишитися, чекає невдячна, нерівна боротьба за існування. Законодавчий баланс перекошений на користь нападника на населення держави.

Держава-переможець позбавлена цінностей і моралі. Це зразкова, вельми стійка, машина, що розбухає, для вилучення і нарощування ренти.

Ворожа щодо кожної людини, яка працює, у країні. Ворожа до виживання країни. Володіє всіма навичками для містифікації своєї діяльності та імітації цілей.

Я це говорю як людина, яка понад двадцять років разом із самостійною частиною суспільства протистояла потугам держави відбирати і контролювати.

Але ці люди були, мабуть, ідеологічно єдині і володіли серйозними інформаційними ресурсами, щоб лобіювати необхідні рішення.

Щоб повернутися навіть у той збалансований стан, нам треба буде пройти шлях, який я не здатний описати.

Політична боротьба? Економічна катастрофа? Манна небесна? Не знаю. Може, для початку перестати абстрактно базікати, будувати наполеонівські плани — і визнати поразку. У цьому раунді. І, напевно, у найближчих.

Нічого, крім боротьби. We Shall Fight on the Beaches.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.