Не треба доїти "дохлу корову". Економіка цього не витримає

Наразі багато експертів в Україні, аналізуючи проблему бюджетного дефіциту, намагаються повернути моделі управління економікою та бюджетування часів минулого століття. Точніше, конспектів та книг 90-х. Що дивно, багато хто з експертів відносно молоді, але вже закостенілі у своїх переконаннях. Їхні аргументи зводяться до такого: "жити на кошти", "витрачати в бюджеті стільки, скільки збираєш", "що більше проблем у державному бюджеті — тим вищі податки" тощо.

Крім того, всі моделі мають бути адаптивними до конкретної історичної ситуації: в період війни лише держава може компенсувати дефіцит доходів населення та бізнесу.

Зрозуміло, що в період зростання ВВП можна і треба говорити про низький дефіцит бюджету і навіть його профіцит з паралельним зростанням податків пропорційно до нарощування економікою "підшкірного жиру". Але явно не в період такої безпрецедентної кризи.

У воєнний час податкові надходження до бюджету завжди заміщують:

• міжнародною допомогою;
• накопиченими резервами;
• емісійними джерелами.

Але війна — це ще й унікальний час для проведення найфантастичніших податкових реформ, про які в нас лише говорять і нічого не роблять. Я критично ставлюся до Саакашвілі та до самої моделі грузинських реформ, але технологічно він зробив усе правильно: на етапі отримання міжнародної допомоги після війни повністю замінив нею податкові надходження та знизив фіскальний тиск на бізнес.

У неї можуть бути проблеми із виконанням зобов'язань в іноземній валюті, якщо не вистачить резервів. Саме тому в умовах війни розсудливий уряд заморожує виконання зобов'язань в іноземній валюті (насамперед реструктуризує та списує держборг) та нарощує обсяг виконаних зобов'язань у національній валюті (держзамовлення, вливання в соціальну сферу). Оборонний комплекс — окрема стаття.

У нас же все зовсім навпаки: Мінфін не хоче реструктуризувати зовнішній борг в іноземній валюті, витрачаючи на його погашення валютні резерви. Водночас заморожує соціальні виплати (частково є лише є-підтримка).

Але чому керувати економікою під час війни — просто? Все, що вимагається від Кабміну, — це створити спільно з НБУ так званий "розширений уряд". Так робили в багатьох країнах у період пандемії коронавірусу.

Потім треба переставати доїти "дохлу корову" — тобто економіку. Розробити економікометричну модель з доходами у вигляді міжнародної допомоги (всі ввідні відомі) та емісійними джерелами (тут ввідні потрібно розрахувати: скільки НБУ може шляхом купівлі спеціальних облігацій Мінфіну безпосередньо вливати щомісяця до бюджету, щоб не підірвати інфляцію: 80, 100 або 120 млрд грн).

Головне завдання — забезпечити ритмічність емісії, її цільову та таргетну характеристику. Тобто запускати її по каналах стимулювання бізнесу (релокація, субсидування, компенсація тощо) та соціального капіталу (додаткові виплати в розмірі прожиткового мінімуму найвразливішим соціальним групам, про які я багато разів писав).

Серед тих самих реформ: скасування всіх податків і зборів на працю та запровадження одного, кумулятивного податку на фонд оплати праці в розмірі 10% для робочих компаній, 5% — на частковому простої, 0% — для тих, хто не працює, але виплачує зарплату. Тобто, дотації даємо для збереження робочих місць. В умовах, коли банки не кредитують, населення скорочує споживання, а бізнес — капвкладення та інвестиції, лише такий механізм може створити приплив "нових грошей" в економіку та посилити фінансову циркуляцію в ній.

Тоді будь-яке зрушення вгору по кривій грошової пропозиції призводило до зростання цін на товари. Нині основний сектор економіки в Україні (60%) — це послуги. Саме сектор послуг амортизує ціновий тиск. Але для цього в людей мають бути гроші, інакше вони стригтимуться вдома та питимуть каву на кухні, а не в перукарнях та кав'ярнях.

Крім того, сектор послуг — це переважно МСБ. А для нього потрібна фінансова циркуляція та низькі податки на працю. В Україні спостерігають інфляцію пропозиції, а не попиту. Тобто, ціни зростають не тому, що в людей багато грошей, а тому, що збільшується собівартість виробництва: паливо, логістика тощо.

Уявімо собі таку модель. Ціна товару за нульової рентабельності виробництва становить 100 грн. Нижче продавати немає сенсу — собі на збиток. Обсяг випуску — 1000 одиниць (нижче не можна, інакше зростають накладні витрати у структурі ціни). Але платоспроможний попит населення може купити лише 600 одиниць. У цій ситуації, нарощуючи за допомогою додаткових соціальних трансфертів доходи населення до нової спроможності споживачів придбати всі 1000 одиниць товару, емісія дуже опосередковано впливає на цінову динаміку.

Головне — визначити ті критичні параметри емісії, які компенсують втрачену платоспроможність населення, а не створюють нову, додаткову.

Тобто уряду зараз потрібно:

1. Створити модель заміщення податкових доходів бюджету емісійними джерелами (плюс — міжнародна допомога).
2. Розігнати ці ресурси за цільовими каналами підтримки МСБ та населення.

Принагідно необхідно проводити податковий маневр щодо зниження фіскального навантаження на працю. І не потрібно жодних складних ідей у вигляді "підняти військовий збір на 1,5%, знизити ПДВ із 20% до 7%, а акциз — до 5% тощо". Досить займатися цим галузевим податковим дирижизмом для АЗС та інших "потрібних" компаній. Низьке оподаткування праці, зростання держзакупівель у системі МСБ, інфраструктурні та оборонні витрати на тлі нарощування соціальних трансфертів найбільш незахищеним верствам населення допоможуть усім пережити цей час: і бізнесу, і населенню, і державі.

Джерело.