П'ять причин, які заважають нам перемогти

Причина перша — цілі війни

Перемагати нам заважає невизначеність із цілями війни. Тому що від того, якими є цілі, залежать стратегія і тактика, щоденна нелегка військова робота й важка праця в тилу. Все в державі, всі сили держави повинні підкорятися задачі досягнення мети війни. А які у нас цілі? — Повернення лінії фронту до 24 лютого. Визволення всієї території України (без Криму). Визволення всієї території України (з Кримом). Визволення острова Зміїний. Отримання HIMARS. Утримання Сєвєродонецька. Утримання Лисичанська. Утримання Маріуполя (вчора). Пісків. Визволення Херсона. Звільнення Херсона через 2-3 тижні.

Як бачимо, цілей у нас багато, і всі вони — непридатні, бо мета в нас може бути лише одна — повний розгром армії агресора, знищення його військового потенціалу, без чого жодна з озвучених раніше цілей (крім отримання HIMARS) не може бути досягнута.

Причина друга — безлад

Друге, що заважає нам перемагати, — безлад у командуванні, а простіше — анархія. У країні, яка воює, стільки центрів ухвалення рішень, що противник просто не розуміє, по яких стріляти, і тільки тому досі не завдав удару.

Окремо один від одного існують Міноборони, Генштаб, штаб Сил оборони, штаб Сухопутних військ, штаби НГУ, ГУР, СБУ, ССО, тероборона, національна поліція та сотні різноманітних парамілітарних формувань. Додайте сюди тонни підкилимних інтриг, ОП, РНБО, Кабмін і відніміть звідси Ставку Верховного головнокомандувача, яка мала б усе це військо об'єднувати й спрямовувати, але вона не працює.

Причина третя — недовіра

Третє, що нам заважає перемагати, — недовіра, інтриги, відсутність повноважень і, відповідно, відповідальності, придушення ініціативи на всіх рівнях державного та військового управління.

Влада ніби живе за мирним планом — від виборів до виборів, болісно ставиться до критики, скрупульозно підраховує рейтинги та ревно стежить за конкурентами.

Але під час війни, коли є ворог, не може бути конкурентів. До управління державою та армією повинні приходити сильні та сміливі, а не зручні та непомітні.

Причина четверта — непрофесіоналізм

Четверте, що нам заважає перемагати, — пекучий непрофесіоналізм у всіх галузях державного та військового управління.

Люди, які відповідальні за зрадливе захоплення півдня та безперешкодний прохід із півночі, — на своїх постах. Люди, які торпедували держоборонзамовлення, знову займаються держоборонзамовленням. Люди, які не купували танки, ракети, безпілотники — знову не закуповують танки, ракети, безпілотники.

У військах те саме — спокійно почуваються безталанні командири, вся заслуга яких полягає в тому, що вони поклали сотні людей, але, як і раніше, командують бригадами та батальйонами, користуючись законом про бойовий імунітет і вміло лавіруючи в морі внутрішньовідомчих інтриг.

У нас прийнято лише нагороджувати й заохочувати. А кого з командирів і начальників покарали за цей час? Без роботи над помилками може не бути перемоги.

Причина п'ята — не віримо в себе

П'яте, що нам заважає перемагати, —відсутність віри в себе. Ми сподіваємось на західну допомогу, на заступництво цивілізованого світу, на санкції, на падіння цін на нафту, на дядька Байдена й тітку Спартц.

Ми віримо в бога, в чудодійну силу новітньої зброї та, звичайно ж, віримо в ЗСУ, начебто країна живе окремо, а армія окремо. Наче справа захисту країни — це лише кривава робота "професіоналів", а ми підтримуємо економіку, сплачуємо податки, відправляємо донати й спокійнісінько п'ємо пиво в барі.

Ми не живемо, як країна, що воює, не поводимося, як нація, що воює, ми, як і раніше, перебуваємо десь між війною та миром, застрягли в помилковому вимірі пропаганди, що заколисує нас безвідповідальними заявами, що війна ось-ось закінчиться. Або не закінчиться. Не зараз. І щоб перемогти, треба змінюватися всім нам, всій державі, всій країні. Інакше не бути Україні.

Джерело

Важливо

За добу – 50 тисяч снарядів. Що відбувається на Донбасі