Особисті кордони: як дівчинка зі скакалкою не поділила двір із пенсіонеркою в Івано-Франківську

Від редакції: В Івано-Франківську 19-річна Ліза стрибала на скакалці біля під'їзду будинку. Туди ж прийшла та сіла на лаву місцева жінка похилого віку. Вона вимагала, щоб дівчина перестала стрибати в неї "перед очима" або пішла в інше місце, обізвавши дівчину "шмаркачкою" та "гім*ом".

Із погляду "моралі" і та, й інша належать до груп із декларованими ексклюзивними правами (молодим скрізь у нас дорога, старим скрізь у нас шана, вибачте, вирвалося). І ось є ми, спостерігачі, які намагаються намацати підстави, як цей конфлікт інтересів має бути вирішений (має — у сенсі бажаний).

Підстави висуваються такі. Дівчинка прийшла перша, отже, простір має належати їй. А жінка нехай відсяде туди, де їй тихо.

Або. Жінка — старша, а старших треба поважати. Дівчинка має поступитися негайно. Показово, що школа приєдналася до цього трактування конфлікту. Інститут, покликаний захищати дітей, захищає ніяких не дітей. Теж нам, новина.

Або. Конфлікт поколінь має вирішуватися на користь молодих. Літні люди віджили, хай не заважають тепер.

Або. Дівчинка говорила ввічливо, а жінка почала беззаконно ображати. А хто гідно поводиться, той і правий.

Як бачимо, у моральній площині єдиного правильного рішення немає й бути не може. Тобто можна, звісно, якось домовитися про привілеї — молодим чи старим, корінним чи тим, хто переселився, чоловікам чи жінкам, таким чи сяким — і не мучитися більше складними питаннями.

А можна просто визнати, що конфлікти інтересів є неминучими та що публічні простори — на те й публічні, що належать усім однаково, і в майбутньому їх потрібно продумувати для зручності людей із різними потребами й інтересами. Але то для урбаністів.

А з психологічного погляду конфлікт навколо скакалки — це насамперед конфлікт двох людей. Це епізод їхніх життів, це їхня зустріч і їхня відповідальність. Зустріч, суперечка, домовленість, інші спільні активності — це те, що відбувається в публічних просторах, те, що робить їх "простором", а не просто інфраструктурним об'єктом.

У дівчинки виявилися напрочуд стійкі кордони. Вона, зважаючи на все, цілком здатна витримувати шитсторм із образ, маніпуляцій і силового тиску.

А для жінки особисті межі — схоже, розкіш і невідоме звірятко. Вона, мабуть, усе життя прожила дівчинкою для биття, і ось, нарешті, її останній щит, її фортеця й індульгенція — вік. Тепер це її всі повинні поважати й прогинатися, а вона нікому нічого не винна.

Самоповага — це основа і здорової психіки, і здорового суспільства. В якому будь-яка людина — людина. Учасник громадського простору. Не ексклюзивно, за особливі заслуги, а інклюзивно, за правом народження.

Дівчинка зі скакалкою, досягнувши віку своєї опонентки, подібні конфлікти вирішуватиме інакше. З повагою до себе й іншої людської істоти, з розумінням кордонів і відповідальності кожного. Я сподіваюся, у неї вийде не впустити з рук свою "скакалку", пронести її через все життя, стати тією, ким вона хоче. Зрештою, за це й війна.

Джерело

Важливо

ЄС – це прагматизм. Після війни тон розмови з Україною зміниться