Україна в сталінській парадигмі: як змінити країну, щоб у неї хотілося повернутися
Україна продовжує жити в сталінській парадигмі, коли насильство вважається нормою в суспільних відносинах, вважає експерт з питань освіти Олена Панич. Це видно в усіх сферах — бізнесі, освіті, медицині, скрізь. Тому, зокрема, звідси і виїжджає так багато людей — і державі потрібно добре подумати, як консолідувати тих, хто залишився.
Про соціальний капітал, еміграцію і війну.
В будь-якому протистоянні перемагає не сильніший, а той, кому більше за всіх треба.
У людської психіки є свої особливості, які треба враховувати, особливо якщо перед тобою стоять важливі і складні цілі. Одна з таких особливостей — це потреба в безпеці. Російський світ відрізняється від західного саме тим, що він цю потребу сприймає по-іншому. Він тримається на вірі в насилля і контроль як основні методи досягнення цілей. По суті, це сталінські методи, але, треба сказати, вони працюють, принаймні до певної міри.
Я не знаю, на якому етапі, але Західний світ по суті відмовився від ідеї того, що насилля вирішує все. Це видно не лише в їхніх нескінчених прагненнях з усіма домовлятися, а й у більш глибоких культурних процесах, які можна спостерігати в роботі західних інституцій. Західним суспільствам вдалося вловити це розуміння, що не насилля, а довіра і відчуття захищеності є більш ефективними для економіки, що вони роблять людину більш продуктивною, не кажучи вже — щасливою. І що найголовніше, їм вдалося побудувати так свої інституції, щоб вони продукували більше довіри. Саме це робить Західний світ привабливим, у тому числі для українських мігрантів.
Можна скільки завгодно засуджувати українців, які "втікають", але треба визнати той факт, що багато з цих людей роблять це саме з відчуття недовіри до своєї власної країни і з якоїсь втоми від відчуття безплідності своїх попередніх зусиль і своїх інвестицій в неї. Це просто реальність, яку необхідно осмислити тим, хто хоче якось змінити ситуацію.
Так от, корисно в цьому контексті проаналізувати те, чому ми все ще не можемо відійти від сталінської парадигми. Вона присутня в нас в дуже багатьох практиках, наприклад, в методах кошмарення бізнесу, зарегульовування роботи організацій, гіпертрофованого домінування силових структур і нескінченого контролю (з тенденцією швидше заборонити, ніж дозволити), які по суті створюють виснажливі умови праці для багатьох людей і організацій. І навіть в методах примусової мобілізації (зокрема, тому що вона створює відчуття нерівності і несправедливості).
Мало хто замислюється навіть, наскільки практики, які руйнують соціальну довіру, є в наших умовах повсюдними. Ми самі підтримуємо цей формат відносин з іншими людьми і між собою. Це присутнє у всьому — починаючи, напевне, ще зі школи, де цькування "гірших" учнів, особливо за погані оцінки, все ще залишається нормальною практикою і де якісь неадекватні і уніфікуючі вимоги до навчання вселяють дитині відчуття своєї неспроможності і невпевненості. Це присутнє і в медицині, коли чимало лікарів мають якесь підсвідоме прагнення булити пацієнтів і відноситися до них як до неслухняних дітей (бо ж якби був слухняним, то ж би не захворів). Це присутнє у якійсь глибинній недовірі, яку демонструють багато органів державної влади до бізнесу, до бюджетних організацій, взагалі до будь-якого працюючого організму, бо ж раз же він працює, то йому щось треба, значить, в нього є якісь "корисливі" мотиви.
Важливо
Абсолютно дивовижні проблеми з отриманням українського громадянства: люди, які прожили десятки років в Україні, виростили тут своїх дітей, повністю інтегровані в українське суспільство, не можуть отримати громадянство. Виглядає так, що українське громадянство — це якась дивовижна розкіш, привілей, з яким не йдуть ні в які порівняння якісь там неповноцінні громадянства таких країн, як Німеччина і США, які можна отримати, просто виконавши певні вимоги.
Всюди в нас присутнє якесь глибинне прагнення принижувати інших людей, експлуатувати людські слабкості, бажання і потреби. Не кажучи вже про корупцію, яка на цьому виникає. Корупція руйнує всі ті рештки довіри, які ще присутні, тому що вона створює відчуття нерівності, зловживання владою і гри без правил. Кожен корупційний скандал, кожен міндіч-гейт, єрмак-аб’юз, кожне бажання "накласти санкції" на опозиційних політиків підриває суспільну довіру і довіру громадян до своєї країни. Це так працює навіть якщо вам здається, що якісь люди підтримують аб’юзивні рішення і завжди є якісь групи інтересів, які толерують корупціонерів як своїх покровителів. У більш стратегічній перспективі саме всі ці речі зменшують кількість людей, що бажають захищати свою країну і навіть просто жити в ній. Не кажучи вже про довіру з боку інших країн до України.
Зрештою, все це не тому, що в цьому хтось конкретно винен. Просто критична маса людей щиро вірить, що саме так і має бути організоване суспільство. І, що головне, все це не є повністю неефективним. Це може працювати доволі довго, поки є ресурси, зокрема, людські. Але коли ці ресурси вичерпуються, це набуває загрозливого характеру. Зараз ми перебуваємо саме в цьому історичному моменті.
Так от, тим всім, хто зараз розмірковує про те, чи повернуться українці з-за кордону і як нам вийти з цієї війни з найменшими втратами, варто, мабуть, подумати в першу чергу над тим — як сконсолідувати тих, що ще не виїхали. Як дати їм відчуття довіри до власної країни, до держави і до своїх інституцій. Навіть попри те, що ці люди можуть мати іншу думку щодо методів формування ефективного суспільства, але насправді їм потрібні саме рішення, які будуть сприяти соціальній довірі, а не підривати її. Це не мають бути популістські рішення за принципом "всіх задобримо" і "всім дамо, що ви хочете", це мають бути прозорі і відповідальні рішення, які в кінцевому рахунку посилять в людях відчуття власної відповідальності і віри, що від них багато залежить. Те, що так багато людей виїхало, може навіть зіграти на руку: що менша кількість людей, то меншу кількість інтересів і думок треба узгоджувати. Потренуйтесь хоча б на них. Якщо вдасться створити суспільство довіри в межах значно меншої кількості людей, то інші (як ті, що виїхали, так і різні там інвестори і партнери) самі будуть прагнути приєднатися до такої спільноти.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо