Повістка з 1991-го. Українця Олександра Радкевича звинуватили у військових злочинах у Литві

зіткнення у Вільнюсі, Вільнюс 1991, перебудова
Фото: Getty Images | ДИКТАТУРА ПРОТИ ДЕМОКРАТІЇ. Радянські десантники захоплюють Будинок друку у Вільнюсі. Їм протистоять демонстранти, які виступають за незалежність Литви від СРСР, 11 січня 1991 року

У Греції на запит Литви затримано громадянина України Олександра Радкевича. Його звинувачують у скоєнні військових злочинів у 1991 році у Вільнюсі.

Острів Тасос – на півночі Греції. Туди Олександр та Ірина Радкевичі везли для участі в танцювальному конкурсі свого онука. Їхали автобусом — перетнули кордон з Румунією та Болгарією.

"На грецькому ми з онуком пішли першими. Саша стояв у черзі за нами. Віддав на перевірку документи. Незабаром до нього підійшли люди у формі, відвели до кімнати за склом. Нам сказали чекати. Я побачила свого чоловіка вже в наручниках. Мені пояснили: він у розшуку в Європейському союзі", — розповідає Фокусу Ірина Радкевич. Через кілька днів перебування в Греції її чоловік зателефонував із в'язниці міста Комотіні та повідомив: затримали за участь у подіях у Литві в січні 1991 року, у цій справі він раніше проходив як свідок.

22-річний Олександр Радкевич улітку 1990 року якраз закінчив військове училище і був направлений на службу до 107-ї мотострілецької дивізії Міністерства оборони СРСР, яка дислокувалася у Вільнюсі. На той момент Литва вже проголосила незалежність, а Кремль на чолі з президентом СРСР Михайлом Горбачовим утримував економічну блокаду все ще радянської республіки. Активна фаза протистояння Москви та Вільнюса розпочалася в січні 1991 року. Тоді Горбачов вимагав "відновити дію Конституції СРСР", військові почали захоплювати адміністративні будівлі в литовських містах, а на вулиці вийшли мільйони людей. Місцеві жителі оточували військову техніку та намагалися переконати солдатів та офіцерів не брати участі в придушенні руху за незалежність. Розуміючи, що місцеві сили можуть не впоратися, Кремль вирішив відправити десантників Псковської дивізії та бійців групи "Альфа" КДБ СРСР. Їхнім завданням було захопити телецентр, телевежу та телефонну станцію, а потім — і Сейм, заарештувавши лідерів опору. 11 січня лейтенант Радкевич перебував в одному з танків, які прямували до Будинку друку.

Радкевич може домагатися перегляду справи у Литві та доводити свою невинність, а може попросити помилування

"Пам'ятаю, того дня чоловік прибіг додому — щось забув. Він сказав: "Нас терміново викликають на шикування — надзвичайна ситуація, дивись телевізор". Потім Саші не було цілий день. Коли ж повернувся, на голові я помітила рану. Він сказав, що коли танк, у якому він був, зупинився на вулиці, хтось із натовпу кинув у нього камінням", — розповідає Ірина Радкевич. Вона каже, що сьогодні їй важко згадати всі деталі: минуло багато років, та й чоловік не посвячував її у всі військові справи, а вона намагалася не втручатися.

"Саша отримував накази і не міг їх не виконати. Цивільна людина може робити все, що хоче, військова — ні, вона дала присягу", — уточнює Ірина.

Що сталося того дня, можна дізнатися з тексту свідчень Олександра Радкевича, даних ним у травні 1991 року. Тоді машина Радкевича була у складі колони з чотирьох танків. Дорогу йому перегородило авто, і він був змушений врізатися в острівець безпеки та знести світлофор, щоб не зіткнутися з автомобілями. Навколо було багато людей, вони кидали каміння в танк. Один камінь завбільшки з кулак потрапив йому в праву скроню, від чого він на кілька секунд знепритомнів. Коли отямився, продовжував рух своїм маршрутом — до Будинку друку, виконуючи наказ старшого колони і командира танка і наздоганяючи колону. Опісля повернулися до частини. По дорозі назад двигун танка Радкевича несподівано затих — його привезли на буксирі.

Трагічні події у Вільнюсі розгорнулися вночі, 13 січня, біля телевежі. Того дня загинули 14 мирних протестувальників: хтось від кульових поранень, хтось під гусеницями техніки, понад 600 отримали травми.

Справа №1. Стрілянина біля телецентру у Вільнюсі

Справа про "радянську агресію" — розстріл біля вільнюської телевежі та вторгнення радянських військ у країну — стала однією з наймасштабніших у Литві. Вона фактично з'явилася у відповідь на спроби російської пропаганди переписати історію — 2012-го деякі медіа в РФ і Литві стали писати про "невідомих снайперів", "третю сторону", закликаючи зняти відповідальність з радянського керівництва та силових структур. Генеральна прокуратура Литви взялася за розслідування подій 13 січня, 2016-го стартував судовий процес. Він тривав понад два роки. Звинувачення були висунуті ексміністру оборони СРСР Дмитру Язову, колишньому командиру групи "Альфа" Михайлу Головатову, голові Вільнюського гарнізону Володимиру Усхопчику та ін. Усього на лаві підсудних опинилося 67 осіб. Більшість – заочно, особисто – лише двоє. Один із затриманих — українець із Хмельницької області Юрій Мель. Після розпаду Союзу він отримав громадянство РФ і жив у Калінінграді, затримала його Литва, коли він їхав до Клайпеди. За версією слідства, танк Меля був не лише біля Будинку друку, а й штурмував вільнюську телевежу.

Олександр та Ірина Радкевичі
Олександр та Ірина Радкевичі. Для сім'ї затримання стало шоком – ніхто не знав, що Литва засудила Олександра

27 березня 2019 року у Вільнюському окружному суді пролунав вирок. Найвище політичне керівництво СРСР та командирів військових підрозділів засудили на строки від 10 до 14 років. Юрій Мель отримав сім років позбавлення волі, Олександр Радкевич – чотири. У тексті вироку йдеться про те, що громадянин України "брав участь у військовій атаці біля Будинку друку, забезпечив повітряно-десантним підрозділам можливість пробратися до будівлі, небезпечно маневруючи на території, лякаючи людей".

Дружина Радкевича запевняє: її чоловік про вирок не знав, як і про те, що зі свідка перетворився на обвинуваченого, добровільно співпрацював зі слідством і був допитаний не лише литовцями 1991 року, а й 2014-го — українською прокуратурою на запит Литви. Крім Радкевича, серед засуджених ще кілька громадян України.

Невідомий засуджений

Потрібно було чимало зусиль, щоб знайти інших учасників вільнюських подій. Один із них – Микола Сакара. У січні 1991-го йому, як і Олександру Радкевичу, було 22 роки, він служив водієм-механіком у тій же 107-й мотострілецькій дивізії. У рішенні Вільнюського суду йдеться про те, що Сакара був учасником не лише штурму Будинку друку, а й телевежі, "забезпечив рух десантників, пускав із танка дим, вистрілив вибійними зарядами, наказав проломити ворота". Прокуратура для нього та Радкевича просила "мінімальний або близький до мінімального термін покарання у вигляді позбавлення волі". Але якщо Радкевича засудили до чотирьох років, то Сакару — на десять.

Справа про "радянську агресію" в Литві з'явилася у відповідь на спроби російської пропаганди переписати історію та зняти відповідальність з радянського керівництва та силових структур

У розмові з Фокусом Микола небагатослівний. Каже, про вирок за подіями 1991 року не знав до затримання Радкевича в Греції, а також співпрацював з правоохоронними органами. Він підтверджує, що Радкевича біля телецентру не було. На запитання, що там робив він, відповідає: "Сиділи в танку, потім дали команду, що треба відходити". Про січневі події розповідає: "Наше завдання було розчищати дорогу для БМД на шляху до телецентру. Але на дорозі не було нічого такого, що треба було долати. Ми доїхали до воріт телецентру. Спочатку попросили їх відкрити, але нам сказали, що окупантам відкривати не будуть, тоді ми їх відкрили самі — заїхали, закрили за собою утворену дірку.Так простояли добу чи дві. Я можу на 200% сказати, що ніхто з нас у людей не стріляв, не наїжджав. Але одразу всіх назвали злочинцями. Нас здав, як склотару в магазин, замполіт Жулін. Список "засуджених до розстрілу" після вивісили на будівлі Сейму", — згадує Микола Сакара. Сьогодні свої дії він оцінює так: "Ми молодими були лише після училища. Пів року навіть не прослужили. Реально не розуміли, що відбувалося".

По той бік барикад

Євген Дикий, нині директор Національного антарктичного наукового центру, а в січні 1991-го студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який очолив український добровольчий студентський загін у Литві. Після загибелі мирних протестувальників 13 січня він організував студентів для подорожі до Вільнюса. За свій вчинок через 30 років отримав нагороду від президента Литви.

Справа про події у Литві – іспит для української правоохоронної системи, яка також намагається дати оцінку військовим злочинам. Потрібно не забувати, як вчинила Литва, але діяти з холодною головою

адвокат
Максим Тимочко

"По телевізору ми побачили, що наша армія — радянська армія на той момент була ще нашою — розстрілює людей, вирішили, що треба їхати допомагати, щоб подібне не повторилося в Києві. Україна теж прагнула незалежності. Балтійські країни були таким криголамом, який йшов попереду", — каже Дикий. Він розповідає, як одразу з вокзалу поїхав до центру міста та застав наслідки події.

"Ми привезли ліки, понесли їх до імпровізованого госпіталю в національній бібліотеці — його було забито постраждалими 13 січня. На вулицях стояли танки. Ми самі не раз були присутні під час атак, що імітують штурм Сейму. Усі чекали, чи ризикне Горбачов дати наказ на зачистку, розмовляли з військовими — переконували, що вони можуть не виконувати злочинних наказів", — продовжує Євген. Зустрічав на вулицях Вільнюса Дикий і солдат родом з України. Він зазначає, що багато хто мав обмежений доступ до інформації, — не знали, що мільйони підтримують незалежність Литви, а не радянську армію.

євгеній дикий, гітанас назавжди, нагорода від сейму литви
ЗА СВОБОДУ ЛИТВИ. Українець Євген Дикий брав участь у протестах у Вільнюсі та через 30 років отримав медаль від президента Литви Гітанаса Науседи

"Радкевич — рядовий виконавець, — розмірковує Євген Дикий. — Він не віддавав злочинних наказів, але, коли отримував такі, виконував, не замислюючись. Чи є йому виправдання? Ні. Це питання було вирішено під час Нюрнберзького процесу — виконавці несуть свою частину відповідальності. Інша справа, що не можна порівнювати ступінь провини тих, хто віддав наказ, і тих, хто бездумно виконав, чи винен Радкевич?.. Думаю, так. Але я готовий виступити на його захист. Він був у самому низу величезної піраміди, нагорі якої стояв Горбачов".

При цьому Дикий згадує, що у випадку Радкевича існує пом'якшувальна обставина – після початку агресії РФ в Україні Олександр добровільно пішов служити та перебував у зоні АТО. "Це пом'якшувальна, а не виправдувальна обставина, — уточнює він. — Вона свідчить про те, що Радкевич міг переглянути свої погляди. Тому, вважаю, було б правильно звернутися до влади Литви з пропозицією про його помилування. Було б добре, якби він і сам публічно оцінив події 1991 року.

Важливо
"Ні дюйма на схід!" Чи справді НАТО обіцяло Горбачову не розширювати межі далі НДР

Помилування — це, можливо, один із найреальніших варіантів розвитку подій для Олександра Радкевича. Експерти в Литві сьогодні відмовляються обговорювати тему затримання українця у справі про "радянську агресію", але не виключають, що, задля уникнення політичної суперечки з Україною, можна було б помилувати його. Литовський політолог Кястутіс Гірнюс каже, що Литва не може поступитися справою про події 13 січня 1991 року, вона вимагатиме видати Радкевича, інакше справа буде скомпрометована, а російська пропаганда використовує її з вигодою для себе.

Вигода для Москви

"На жаль, у цьому процесі ми можемо допомогти РФ, тому що сумніваємося у кваліфікації злочину. Але ми ставимо під сумнів вирок суду в Литві в контексті лише однієї конкретної людини. Думаю, є різниця між 22-річним лейтенантом та міністром Язовим", — каже Максим Тимочко, юрист Української Гельсінської спілки прав людини, який взявся до справи Олександра Радкевича в Україні.

Трагічні події у Вільнюсі розгорнулися вночі, 13 січня 1991 року, біля телевежі. Того дня загинули 14 мирних протестувальників: хтось від кульових поранень, хтось під гусеницями техніки

Як уже зазначалося, справа про події 13 січня 1991 року для Литви є надзвичайно важливою, і на всіх етапах її намагалася зруйнувати Росія. Тому Україна, допомагаючи своєму громадянину, може руйнувати основну лінію, побудовану Вільнюсом, і допомагати громадянам РФ, колишнім військовим, — не лише танкісту Юрію Мелю, а й псковським десантникам, бійцям "Альфи", які намагаються уникнути відповідальності.

"Ось такий епізод гібридної війни, який ми можемо програти, — припускає Євген Дикий. — З одного боку, якщо виступимо на захист Радкевича, ми за фактом виправдовуватимемо злочини Радянського Союзу. І це буде шикарний пас путінської Росії, яка якраз повністю виправдовує ті злочини, а злочинцями вважає литовців і таких як я. Також це буде плювок в обличчя литовському народу, який з 2014 року дуже допомагав нам, з іншого — якщо ми покинемо його, це також буде дія на користь Росії. Можу собі тільки уявити, як російські пропагандисти кричатимуть, мовляв, цього укропа-карателя навіть литовські фашисти ув'язнили, а Україна не захищає".

Вільнюс 1991, розбудова, розпад ссср
ТАНКИ НА ВУЛИЦІ. Президент СРСР Михайло Горбачов хотів зберегти Радянський Союз, тож вивів військових на вулиці Вільнюса, але його план провалився
Фото: Getty Images

Історія Олександра Радкевича та інших громадян України, засуджених за події у Литві, дуже цікава Україні, переконаний адвокат Тимочко. Вона допомагає подивитися на події Революції гідності та війни в Україні з іншого боку.

"Ця справа — іспит для української правоохоронної системи, яка також намагається дати оцінку військовим злочинам. Треба не забувати, як вчинила Литва, але діяти з холодною головою. Литва, бажаючи притягнути до відповідальності найвище політичне керівництво СРСР і тих, хто застосовував зброю, можливо, випадково включила до списку обвинувачених тих, чия роль у скоєнні злочинів, які Союз інкримінував, перебільшена", — каже Максим Тимочко.

Нині Олександр Радкевич, перебуваючи в грецькій в'язниці, підготував апеляцію: просить суд Литви скасувати вирок, оскільки про розгляд справи та рішення не знав, і, якщо необхідно, розпочати нове розслідування. Ірина Радкевич розповідає, що чоловік іноді телефонує додому, сподівається, що невдовзі повернеться, провини своєї не визнає. Адвокати українця розглядають можливість подати скаргу до Європейського суду з прав людини щодо порушення його права на справедливий суд. Микола Сакара вже звернувся до юристів за порадою, адже його також може розшукувати поліцейська служба Європейського Союзу.