Експертний рейтинг. 30 сучасників, які змінили Україну

Будівники держави

"Дай Бог нам любити Україну понад усе сьогодні, маючи, щоб не довелося потім гірко любити її, втративши", — ці слова В'ячеслава Чорновола досі повторюють українські політики і президенти. Про дисидента, одного з опозиціонерів комуністичного режиму Чорновола все ще говорять в умовному способі: якою була б Україна, якби він став президентом, як би ми жили, якби не загинув в ДТП, яке багато хто вважає політичним вбивством. Чорновіл, можливо, міг змінити Україну — і не тільки коли працював над текстами Декларації про державний суверенітет та Акту про незалежність, а й після, ставши українським Вацлавом Гавелом, — якби вдалося об'єднати націонал-демократів.

"У 1990-х нам об'єднатися не вдалося, є історичний процес, який іноді розвивається незалежно від нашої волі. Патріотичні сили завжди були в меншості", — пояснював через двадцять років Левко Лук'яненко, політик і борець за незалежність. Його називали живим символом незламності українського духу. За свою любов до України в СРСР Лук'яненко засудили до смертної кари, 72 години він провів у камері смертників, а в таборах — чверть століття. Після путчу в Москві саме Лук'яненко запропонував проголосити незалежність України. За ніч у звичайному шкільному зошиті в лінію він написав чернетку Акту про незалежність України. Документ виявився коротким — всього чотири пропозиції, щоб "не викликати дискусій комуністів", яких в Раді була більшість. Через деякий час Лук'яненко визнав: повністю незалежною Україна так і не була.

Компромісні політики

Вибори 1 грудня 1991 року показали, що українці не хочуть більше жити в СРСР, але в один день не готові відмовитися від минулого: Чорновіл і Лук'яненко програли вибори екскомуністу Леоніду Кравчуку. Саме підпис Кравчука стоїть поруч з автографами президента РФ Бориса Єльцина і спікера парламенту РБ Станіслава Шушкевича на Біловезьких угодах про припинення існування СРСР. Саме при ньому Україна приєдналася до договору про нерозповсюдження ядерної зброї, хоча Будапештський меморандум підписував вже не Кравчук, а другий президент України Леонід Кучма.

Про Леоніда Кучму часто говорять як про багатовекторного президента — він намагався балансувати між Заходом і Сходом. На зовнішній арені намагався домовитися про гарантії безпеки України з США та Великобританією, шукав порозуміння з РФ, розділяючи Чорноморський флот. На внутрішній — від проросійських гасел, з якими переміг на виборах, перейшов до "державницьких", шукаючи союзників у націонал-демократичному таборі. Саме при Кучмі у 1996 році народилася Конституція України.

Залізні законотворці

Процес появи на світло Конституції був довгим і важким: один варіант документа писався на Банковій, другий — в стінах парламенту. Модератором виступив представник президента в парламенті Віктор Мусіяка. Він не просто зміг підготувати текст документу, а й пояснити депутатам, які ризики згодом несуть ті чи інші статті. Мусіяка і після 1996 року супроводжував Основний Закон країни і до кінця життя говорив: "За всі роки з дня голосування ми жодного дня не бачили конституційного ладу, закріпленого в Конституції, — кожна нова влада її ігнорує і підлаштовує під себе".

"Богдан Гаврилишин. Українець", — так завжди представлявся економіст зі світовим ім'ям, консультант топменеджерів великих міжнародних компаній і глав держав, який присвятив своє життя Україні. Він, один із засновників Всесвітнього економічного форуму в Давосі, доктор наук Женевського і Йоркського університетів, вчив жити за законами ринкової економіки всіх президентів України, багатьох прем'єр-міністрів і глав Верховної Ради, вказуючи їм шлях до Європи. Гаврилишин заснував у Києві першу на теренах колишнього Союзу бізнес-школу і запросив в Україну Джоржа Сороса, який очолив благодійний фонд "Відродження".

Академік Володимир Горбулін також працював при різних президентах. Він перший гендиректор Національного космічного агентства України і перший секретар Ради національної безпеки і оборони. "Україна давно отримувала сигнали про те, що Росія — загроза №1, але жодна з влад так і не змогла правильно їх інтерпретувати", — нині говорить Горбулін, який свого часу був свідком кризи навколо острова Коса Тузла.

Передвісники змін

Життя і смерть Георгія Гонгадзе, журналіста, засновника і першого головного редактора "Української правди", стали причиною змін в Україні. Його розслідування були приводом подумати, його вбивство — приводом діяти. Після зникнення журналіста у вересні 2000 року вибухнув "касетний скандал" і прокотилася хвиля акцій протесту "Україна без Кучми". На вулиці вийшли десятки тисяч людей після інформації про ймовірну причетність до загибелі Гонгадзе перших осіб держави, а Україна опинилася в міжнародній ізоляції після новин про можливий продаж українських систем радіотехнічної розвідки Іраку. Це було початком кінця президентської кар'єри другого президента Леоніда Кучми і причиною подальшої Помаранчевої революції.

Мустафа Джемілєв — відкрита книга історії кримськотатарського народу, корінного народу українського Криму. Він народився на півострові, пережив депортацію. У 16 років приєднався до національного руху свого народу, в 1965-му був уперше засуджений за відмову служити в радянській армії. Всього в тюрмах і таборах провів 15 років життя. У 1991-му Джемілєв остаточно переїхав до Криму, очоливши Меджліс кримськотатарського народу. У 2014-му Росія знову відібрала у Мустафи-ага батьківщину, окупувавши Крим.

Чи буде в Україні новий Майдан, чи хочуть українці в ЄС і НАТО, у кого найбільші шанси стати президентом або увійти в парламент — про це завжди знала Ірина Бекешкіна, відома українська соціологиня, багаторічна директорка фонду "Демократичні ініціативи". Її слову вірили експерти і журналісти, а проведені екзит-поли виявлялися найбільш точними. Вона була віддана своїй країні і повторювала: "Поки ми живі, нічого не вирішено".

Архітектори змін

У 1990-ті роки після радянського обмеження економічних свобод в Україні активізувалося підприємництво. У шаленій гонці накопичення капіталів перемогли ті, хто вдало скористався перерозподілом радянської власності завдяки впливу на інститути влади.

"Велика четвірка українських олігархів — саме так я б назвав Ахметова, Коломойського, Пінчука і Фірташа. Вони, по суті, і створили економіку України в існуючому вигляді", — говорить Олександр Кава, заступник міністра фінансів України, експерт в галузі транспорту та інфраструктури. На його думку, їх вплив продовжує блокувати доступ до основних секторів української економіки для міжнародних компаній і перешкоджає створенню відкритих і прозорих правил у багатьох високорентабельних галузях.

Найбільш істотний вплив на економіку має Рінат Ахметов. Він контролює ключові підприємства гірничо-металургійної та енергетичної галузей і залишається найбагатшим українцем, незважаючи на втрату бізнесу на окупованому сході. За словами Інни Звягінцевої, аналітика інвесткомпанії Adamant Capital, Ахметова відрізняє більш системне ведення бізнес-справ порівняно з іншими олігархами: побудова вертикально-інтегрованих холдингів, залучення провідних іноземних консультантів. Особлива суперсила — вміння лобіювати свої інтереси при будь-якій владі.

Досить впливовим залишається і співвласник групи "Приват" Ігор Коломойський. Зараз його економічні інтереси зосереджені у сфері видобутку і переробки нафти і в гірничо-металургійному комплексі. Роль бізнесмена Дмитра Фірташа — у впливі на ринку хімічної продукції. Але найбільше його інтереси видно в газовій галузі, де він контролює близько 70% роздрібного ринку газу (компанія "РГК"). Віктор Пінчук, незважаючи на удавану відсутність в інформаційному полі, також заробляє мільйони в Україні, переважно завдяки активам компанії "Інтерпайп" (трубна промисловість).

Фінансисти-камікадзе

Після здобуття Україною незалежності фінансову систему держави довелося створювати з нуля. Її архітектором був Вадим Гетьман, глава Нацбанку у 1992 році. Єгор Киян, аналітик з економічних питань МЦПД, зазначає, що Гетьман був одним з ініціаторів введення гривні, створив базис для функціонування НБУ, привів Україну до співпраці з МВФ і ЄБРР, ініціював закони, які і зараз лежать в основі функціонування банківської та фінансової систем.

Найбільш масштабну трансформацію після бурхливих дев'яностих фінансова система України пережила у 2014-2015 роках. Тоді НБУ відпустив курс гривні, в результаті чого вона впала втричі, і вивів з ринку близько сотні проблемних банків. "Болісний для бізнесу і населення період банкопаду став платою за попередні роки існування кишенькових банків, які обслуговували інтереси власників, порушуючи нормативи концентрації ризиків по кредитах. Але зараз банківська система України стала більш стійкою, прозорішою та надійнішою", — коментує Дмитро Чурін, керівник аналітичного департаменту Eavex Capital.

Внесок Валерії Гонтаревої оцінюють неоднозначно. "Від шокової терапії постраждала значна частина населення, але завдяки вжитим заходам вдалося уникнути ще більших шоків у майбутньому. З іншого боку, під питанням залишається самостійність деяких рішень Гонтаревої, зв'язок з певними бізнес-групами", — говорить Киян.

Як зазначає Олександра Томашевська, гендиректор компанії "Е.С. Консалтинг", Гонтарева виконала брудну роботу і стала політичним громовідводом, прийнявши на себе негатив і ненависть пересічних громадян і деяких представників великого бізнесу.

Також помітним впливом на фінансову сферу відзначився Арсеній Яценюк. Звягінцева нагадує, що він, по-перше, грамотно керував Нацбанком під час Помаранчевої революції у 2004 році як в.о. глави НБУ, а у 2014-му на посту прем'єр-міністра очолював команду, яка повернула Україні проєвропейський курс і відновила співпрацю з МВФ.

Міцні і господарські

"Більшість успішних прем'єр-міністрів України належали до типу "міцних господарників", і Володимир Гройсман якнайкраще відповідає цьому образу", — переконана Олександра Томашевська. На її думку, він був останнім не технічним, а справді впливовим главою уряду. Серед досягнень Гройсмана називають реформи у сфері будівництва, розвитку регіонів, електронного держуправління. Олександр Кава згадує, як Гройсман запустив проект відновлення зношеної інфраструктури країни, приділяючи особливу увагу ремонту автодоріг.

Також як видатного господарника наші експерти часто згадують Георгія Кирпу, главу Мінтрансу у 2002-2004 роках. На думку Кави, він поставив тренд наближення вітчизняної транспортної інфраструктури до стандартів розвинених країн і визначив напрямок розвитку галузі більше ніж на 15 років. Зокрема, завдяки зусиллям Кирпи українці змогли вдвічі швидше добиратися на авто з Києва в Одесу, а пасажири залізниці отримали можливість подорожувати денними швидкісними поїздами.

Юлія Тимошенко, прем'єр-міністр в уряді Віктора Ющенка, вплинула своєю роботою у декількох напрямках. Зокрема, лобіювала підвищення зарплат, пенсій і стипендій (і це було зроблено), ініціювала низку програм з очищення від контрабанди, а також брала активну участь у реприватизації "Криворіжсталі" — підприємства, яке в результаті конкурсу потім придбала міжнародна група Mittal Steel. Втім, економісти та інші експерти неодноразово критикували Тимошенко за зайвий популізм, загравання з виборцями, показушну боротьбу з олігархами і відсутність кроків щодо стимулювання розвитку малого бізнесу.

Людський фактор

Навряд в Україні знайдеться людина старша підліткового віку, яка не знає, хто такий Богдан Ступка. І справа зовсім не у тому, що з 1999 по 2001 рік Богдан Сильвестрович займав пост міністра культури і мистецтв, не у тому, що він більше десяти років керував театром імені Івана Франка. Очевидно, що для країни Ступка цінний в першу чергу як актор. Він створював абсолютно нові для вітчизняного кіно екранні образи. Кінокритик Андрій Плахов свого часу називав гру Ступки революційною. Наступні покоління акторів переймали його прийоми, до того ж не тільки на пострадянському просторі. На нью-йоркській прем'єрі фільму Кіри Муратової "Два в одному" критики порівнювали Богдана Ступку з Робертом Де Ніро, підмічаючи багатогранність його гри, складність і глибину переданих характерів.

А ось режисер Сергій Проскурня увійшов в історію саме завдяки організаторській та управлінській діяльності. Не зменшуючи художнього значення його власної творчості, зазначимо, що Проскурня відкривав нові тематичні і жанрові обрії для безлічі інших режисерів. Фестиваль-лабораторія "Мистецьке березілля", який Сергій Владиславович організовував з 1992 по 2003 рік, вважався центральною подією театрального життя країни, ставши важливим імпульсом українського авангардного театру. У тому, що сьогодні в Україні представлені і розвиваються практично всі формати сценічного дійства, які існують у світі, є також деяка заслуга Проскурні.

Письменник Євген Сверстюк теж по-своєму розширював горизонти мислення співвітчизників. Щоправда, у його випадку це стосувалося не художніх форм, а соціальних ідей — принципів взаємодії людини і суспільства. Дисидент, засновник легендарної газети "Наша віра" був відважною людиною, борцем з жорстокою радянською системою, заточеною на придушення національного та особистісного. "У нього був талант не боятися, найвищого рівня професіоналізм поєднувався з безумовною мораллю, а це рідкість, — каже Ганна Улюра, літературний критик. — Так, в публічній діяльності і приватному житті людина повинна керуватися лише одним з усіх можливих страхів — страхом лжесвідчення" .

Філософ Мирослав Попович жив приблизно у ті ж роки, що і Сверстюк. Він теж привніс багато нового у світобачення співвітчизників, але діяв іншими методами і розвивав інші доктрини. Він створював філософські методологічні системи, універсальні логічні інструменти для осмислення світу.

Навіть найяскравіша і проривна думка марна там, де публіка не готова її почути. Праці філософів розчинялися б у порожнечі, якби в країні не знайшлося досить великої кількості людей, достатньо освічених, щоб адекватно їх сприйняти. При всіх недоліках вітчизняних вишів цілком очевидно, що вони забезпечили кільком поколінням українців досить високий рівень гуманітарної освіти. Саме у цій сфері знань середній для нашої країни показник значно перевершує той, що вважається середнім у західних сусідів. Історично склалося так, що стандарти якості гуманітарної освіти в Україні задає Національний університет "Києво-Могилянська академія". Природно, його засновник В'ячеслав Брюховецький не міг не увійти до переліку найбільш значущих для країни персоналій.

Якщо Попович, Сверстюк та Брюховецький апелювали до розуму співвітчизників, то Ліна Костенко зуміла достукатися до їхніх сердець. Вона була однією з найяскравіших зірок у плеяді молодих поетів 1950-1960 років. Наприкінці 1960-х Костенко номінували на Нобелівську премію з літератури. Причини, за якими нагорода у підсумку їй так і не дісталася, носили політичний характер. Втім, преміями поетеса ніколи особливо не дорожила. Кілька разів сама відмовлялася від державних нагород.

Предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар знайшов інший шлях до сердець українців — релігійний. "У важкі хвилини він брав слово і звертався, здавалося б, просто, навіть наївно до громадян України, пояснюючи, як не можна чинити, що таке справедливість, про яку часто забувають в запалі дискусії і боротьби, — каже Тамара Гундорова, завідуюча відділом теорії літератури інституту літератури імені Тараса Шевченка. — В історії незалежності його можна назвати совістю нації".

Сфера впливу перерахованих персоналій так чи інакше була обмежена певними переконаннями — політичними, етичними, релігійними. Творчість композитора Валентина Сильвестрова впливала на людей незалежно від їх поглядів і мови спілкування. У неї взагалі не було меж. Якщо попросити любителя симфонічної музики, що живе на іншому кінці світу і ніколи не бував у нашій країні, назвати якогось українського композитора, прізвище Сильвестрова напевно прозвучить першим. Ще у такій розмові, швидше за все, згадають Мирослава Скорика. У написаної ним опери "Мойсей" за однойменною поемою Івана Франка знайшлося безліч шанувальників по всьому світу.

Музика, література, філософська і політична думка, духовні практики, театр, кінематограф — сфери важковимірювані. Відповіді на питання про те, чи талановитий актор, музикант, письменник, поет або режисер, чи великий мислитель, завжди залишаються певною мірою суб'єктивними. А ось у спорті всі досягнення з легкістю вимірюються в численних величинах. Напевно, тільки в ньому і можливі насправді безперечні перемоги. Тому видатними спортсменами так легко пишатися і тисячі співвітчизників із задоволенням асоціюють себе зі спортивними зірками, що захищають честь країни на міжнародних змаганнях. Футбол — мабуть, найпопулярніший у Європі вид спорту і один з небагатьох, де наставники не залишаються в тіні і бувають не менш знаменитими, ніж гравці. Найяскравіший приклад — легендарний тренер київського "Динамо" Валерій Лобановський. Його тренерські практики давно стали класикою, їх вивчають, на їх основі розробляють власні тактичні прийоми тренери з різних країн.

Кожну з перерахованих особистостей можна назвати національною гордістю України. У різний час і різними способами вони створювали історичну спадщину — той самий фундамент, на якому наступні покоління збудують майбутнє країни.