"Страх не на часі, коли культура "під прицілом" — архітектор Микола Віхарєв про укриття пам'ятників Києва
Проходячи повз пам'ятники у Києві, чути коментарі про те, в яке жахіття і сміття вони перетворилися, і краще б взагалі не чіпали їх. Вже і меми зустрічалися у соціальних мережах, де висміюється зовнішній вигляд захищених пам'ятників. Захотілося розібратися у цьому питанні, дізнатися у людей, які стали ініціаторами та безпосередньо займалися роботами з захисту пам'ятників: якою вони логікою керувалися та від кого отримали підтримку. Дати інтерв'ю запросили архітектора Миколу Віхарєва.
— Добрий день, Миколо. У наших читачів виникне питання, чому саме архітектор розповідає про укриття пам'ятників у столиці. Розкажіть про свою роль у цьому процесі.
— Добрий день. Коли почалася війна, у перші тижні, на фоні загального шоку люди були сфокусовані на порятунку свого життя та безпеці родин. Але українці — не просто люди, а нація супергероїв. Тому, коли трохи оговталися, опанували страх та ненависть до ворога, перше, про що згадали — це наша культурна ідентичність, причина, по якій нас намагаються знищити, нав’язавши свій "руський мір". Ми всі спостерігали як поруч знищували Ірпінь, Бучу, бачили розстріляний пам'ятник Шевченку в Бородянці, як горіли храми Чернігова. Треба було щось робити, фізично, розумієте? І тоді керівництвом Департаменту охорони культурної спадщини КМДА було прийнято рішення діяти — захистити, зберегти в цих жахливих умовах пам'ятники, показати світу, що ми відрізняємося від цих (руських) варварів, ми шануємо історію й дбаємо про своє минуле. Я зі своєю командою відгукнулися на ініціативу Департаменту.
— Наскільки пам'ятається, це був саме час активних бойових дій на півночі країни і у Київській області? Не було страшно?
— Страх не на часі, коли культура "під прицілом". Було страшно й важко, адже частина команди — люди, які взяли участь у організації процесу захисту, фізично перебували не у Києві. Дівчата керували організаційними питаннями дистанційно (доставка матеріалів, пошук пального, численні комунікації та багато іншого), хлопці працювали "руками" у Києві. На словах це здається просто, але реальність була набагато складнішою. В ті дні вулиці Києва були практично пустими, люди майже цілодобово знаходилися в укриттях, підвалах, метро або на позиціях воювали з ворогом. Ми постійно мали зважати на оголошення про повітряні тривоги, графіки комендантських годин, пропуски на блокпостах та погоду.
— Як все ж змогли організувати процес?
— Спочатку це були лише звичайні мішки з піском і руки хлопців з нашої команди та команди Департаменту. Ми з Олександром Никоряком (директором Департаменту охорони культурної спадщини) через друзів власними силами шукали матеріали, залучали колег, представників відповідального бізнесу. Працювали як злагоджений механізм, але рук не вистачало. Та й часу було замало — росія продовжувала обстрілювати Київ. Тоді ми на офіційних каналах міської влади опублікували звернення до громадян із закликом про допомогу.
— Вже зрозуміло, що розкажете далі: "феномен українця"?
— Так, ми розуміли, що може дехто захоче нам допомогти, але такої кількості дзвінків ми не очікували! І це були не просто люди, які втомилися в стресі сидіти вдома, це були глибоко вмотивовані українці, які розуміли ЩО і НАВІЩО вони роблять. Цілими днями нам дзвонили люди — як кияни, так і вимушені переселенці, рідні міста яких вже розбомбили російські ракети. Всі хотіли бути корисними, причетними до убезпечення та збереження частинки культурного ДНК українця.
— Ого, так це вже інший рівень координації мав бути!
— Так і було. Дівчата майже цілодобово приймали дзвінки, розподіляли людей на команди, аналізували ресурси та фізичні здібності людей, організовували харчування, логістику транспорту по місту, отримання дозволів на перевезення містом, пошук матеріалів, пального. Завдяки потужній волонтерській допомозі, кожен день ми змогли одночасно працювати на трьох пам'ятниках. Одним з організаторів процесу стала моя колега, архітектор — Анна Палєха, яка теж підключила всі свої ресурси та задіяла знайомих заради захисту пам'яток.
Кожному вкритому пам'ятнику передувала робота з інженерних розрахунків додаткового навантаження та підбір відповідного способу укриття. Невдовзі стало легше — підключилися місцевого бізнесу та благодійних фондів. Під наглядом Департаменту охорони культурної спадщини КМДА вони вирішували всі інженерні, організаційні та матеріальні питання на певних пам'ятниках. Наприклад, пам'ятники засновникам Києва було захищено силами БФ "Можемо разом", а будівельна компанія "Агент Буд" укріпила "під ключ" пам'ятник Ярославу Мудрому, Київрічпорт надав пісок, ПознякиЖилБуд — вишку, Київмлин — мішки.
Крім питання захисту, постало питання естетичного їх вигляду. Ми хотіли, щоб місто не втрачало свого шарму, навіть у таких умовах. Я знав, що в цьому питанні найкраще нам допоможе В'ячеслав Бальбек. Ми з ним та його командою з balbek bureau розробили проєкт конструкцій, які допомагали гармонійно вписати захисну конструкцію у міський ландшафт. Було прийнято рішення нанести зображення оригінального монумента та інформацію. Значна частина пам'яток отримала таке опорядження.
— Надихаюча згуртованість! Давайте повернемось до сьогоднішнього вигляду пам'ятників. Чому мішки стали так виглядати? Ви ж мали керуватися нормами законодавства або хоча б методичними рекомендаціям, у яких мало б бути прописано, якими матеріалами їх обкладати, щоб через пів року вони продовжували виконувати потрібну функцію.
— Звичайно мали б, якби ці рекомендації були. Війна застала всіх зненацька. Ми не вірили у її початок. Тому захист як пам'ятників так і музейних експонатів відбувалися у екстрених умовах. Всім відомо, як у перший тиждень вторгнення місцеві жителі смт. Іванків рятували картини Марії Приймаченко. Ця ситуація, на жаль, не поодинокий випадок. Крім того, ми знаємо історії, коли не вийшло врятувати нічого. Я маю на увазі Музей Г. Сковороди у Харківській області. В таких умовах час має вирішальне значення. Потрібно зробити бодай щось. Ми керувалися здоровим глуздом, робили принаймні мінімальні інженерні прорахунки аби не нашкодити. Ми робили все, що могли. Зрозуміло, що зараз мішки вже не витримують, в тому числі і погодних умов. Але пройшло понад 6 місяці. Ми не знали скільки часу буде тривати війна, як і зараз ми цього не знаємо, але ми робили все, що нам по силам.
— Невже ніхто у світі не замислювався над цим питання?
— Відтоді ми з Олександром Никоряком весь час над цим замислюємось. Справа в тому, що методики немає. Коли у місті стало безпечніше, ми зрозуміли, що існує необхідність у прописаних рекомендаціях або алгоритмі захисту культурної спадщини нашої країни та Києва зокрема. Крім того, важливим питанням є реставрація пам'яток та музейних предметів. Скажу по секрету, крок у напрямку вирішення цього питання вже зроблений. Ми з Департаментом охорони культурної спадщини разом та ГО "Альянс реставраторів історичних будівель України", вирішили організувати проведення міжнародної конференції "Культурна спадщина в умовах війни: збереження, захист та реставрація" в кінці жовтня. Конференція має стати платформою для обміну досвідом та рекомендаціями фахівців України та міжнародної пам'яткоохоронною спільноти. Ми ставимо собі амбітне завдання: створення дорожньої карти для формування методичних рекомендацій із захисту, збереження та реставрації культурної спадщини України. Принагідно запрошую і Вас, приходьте, обіцяю, буде цікаво.