Феномен Олександра Ройтбурда. Чому дівчата ломляться на виставку у центрі Києва: це треба бачити

Безумовно, виставка року — це грандіозна експозиція "Теорема влади" Олександра Ройтбурда, яка відкрилася в столичному PinchukArtCentre і займає два поверхи. Її куратор Костянтин Дорошенко і присвячена вона владі мистецтва і тій території, де ця влада перетинається з політикою та історією.

Виставка зроблена грамотно — полотна не заважають одне одному і тематично цікаві. Цікаво, що сюди просто натовпами ломляться просунуті дівчата: вісім-дев'ять красунь на одного чоловіка. Чому? Це глибинно пов'язано з особливостями творчості Ройтбурда.

Оскільки багатьом буває непросто в'їхати в контекст творів сучасного арту, Фокус роз'яснить, у чому ж суть живопису Ройтбурда: на виставці представлено його роботи з розкидом у 40 років.

Пишуть про Ройтубрда зазвичай таке. Він — один із засновників українського постмодернізму. Можна додати: він на самісінькій верхівці, де тільки троє майстрів: Арсен Савадов (нар. 1962), Олександр Ройтбруд (1961-2021) та Олег Голосій (1965-1993). На їхню молодість припали перебудова і старт постмодернізму, який ознаменував собою розбиття старого фундаменту і повну свободу творити з його осколками, що забажаєш.

Постмодернізм — це деконструкція і суцільна іронічна гра з образами минулого, суспільними чи міфологічними — без різниці. Українські творці взяли собі відгалуження постмодернізму під назвою "трансавангард", запозичивши термін в італійців (як колись "футуризм"), а потім це явище стали називати "українською новою хвилею".

Постмодернізм — відображення в культурі процесів бунту і напіврозпаду. За великим рахунком, це про смерть — держави, ідеології, догм. Постмодернізм резонував із розвалом СРСР, хоча на Заході в 1990-ті досяг уже ринкової фази і сам став ліберальною догмою. Загалом, постмодернізм пропонував грати з фрагментами того, що залишилося, комбінуючи нові смисли в ліберальному світлі.

Точка відліку

Савадов, наприклад, у своєму фото-проекті "Книга мертвих" розташовував трупи в морзі, наслідуючи класичні полотна, — цим шокуючим актом він намагався показати "жвавість" естетики, але за фактом — це царство смерті. Знакове живописне полотно Олега Голосія "Психоделічна атака блакитних кроликів" (алюзія на картину Петрова-Водкіна "На лінії вогню", де приречено гинуть офіцери на фронті Першої світової) — про загибель інфантильних уродженців Союзу в нових кримінально-ринкових реаліях. А Ройтбурд ніякої паніки з приводу смерті СРСР не розводив, розходячись тут в оцінці того, що відбувається. Він — оптимістичний постмодерніст. Чому? Тому, що в цьому відносному світі з основою, що постійно йде з-під ніг, в Олександра була своя точка відліку, свій особистий абсолют, що пронизує всі його полотна.

Художник говорив, що знайшов свій стиль 1982 року, ще в період застою. "Це була перша картина, написавши яку у віці 21 року, я зрозумів, що знайшов свою мову. Ця невигадлива картинка — мій талісман", — зізнався Ройтбурд у 2015, коли полотно викрали з його київської майстерні. На тому портреті був зображений чоловік у золотистому кольорі, великими мазками.

Тіла, що світяться золотом, така собі божественна плоть, тепер будуть завжди присутні в його роботах: як у старих, так і в пізніх. Це головна складова його стилю. Ця "золота плоть" була для Ройтбурда, як "біомаса" в радянському науково-фантастичному фільмі "Через терни до зірок", з якої художник творив усе, що завгодно. Він говорив, що не вважає, що належить до якогось конкретного арт-напрямку. Так, він виробив свій стиль, який можна назвати: голден-боді-арт.

У формулі Ройтбурда (образ — дія — трансформація) не було естетики розпаду: золота плоть — постмодерністська іронія — голден-боді-арт, що іскриться світлом життя.

З Караваджо по життю

Золотисті тіла у нього задіяні в постмодерністській грі з чужими сюжетами і стилями. Ройтбурд нескінченно цитує і наслідує: Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, Арчила Горки, Ієроніма Босха, Дієго Веласкеса, Казимира Малевича, Марка Шагала. Він був найбільш "музейним" художником України. Саме тому так завзято приводив до ладу Одеський художній музей, яким керував з 2017: музей — його природне середовище.

Ройтбурд заявляв, що ніжно любив Караваджо (1571-1610) з дитинства, і для нього було особистою трагедією, коли 2008 року з одеського музею вкрали полотно "Взяття Христа під варту" або "Поцілунок Іуди". Ройтбурд пише сюрреалістичну фантазію на тему цього полотна "Прощавай, Караваджо" (2008), яке 2009 року продається на лондонському аукціоні Phillips de Pury & Co за рекордну суму — $97 тис. (у середньому полотна майстра коштують від $10 тис. до $30 тис.) — вона стане фінансовим рекордом для мистецтва України (перебив його 2011 року Анатолій Криволап своїми "Конями"). Через два роки поліція в Німеччині знайде вкрадене полотно і Олександр створить "Повернення Караваджо", представлене на поточній виставці.

Що характерно, головна фішка самого Караваджо — буйного художника-рецидивіста, картяра, гея і генія бароко — це золоте тіло, зображення якого на його полотнах сягнуло піку досконалості з технічної точки зору. Безумовно, Караваджо мав вирішальний вплив на манеру живопису Ройтбурда.

Похід у владу

На виставці кілька залів: "Влада художника", "Влада культури", "Влада тілесного і підсвідомого", "Політична влада" і "Абсолютна влада". Куратор Костянтин Дорошенко роз'яснює за допомогою навушників (або спеціальних телефонів) деталі творінь і концепцій Ройтбурда різних серій.

Ройтбурд був комунікабельною людиною, яка активно рухалася як кар'єрною лінією як художник, так і потім як політик. Він одним із перших українських майстрів потрапив на Венеційське бієнале 2001 року.

Ройтбурд став депутатом Одеської обласної ради (2020): він мав як відданих прихильників, так і затятих противників. Він підтримав на президентських виборах Петра Порошенка (і отримав лист подяки, який є на виставці), критикуючи Володимира Зеленського. Однак це не завадило незабаром художнику мило поговорити з новим президентом на зустрічі з діячами культури. Зеленський після смерті живописця написав про нього нетривіальний некролог, а в жовтні 2021 року підписав указ про присвоєння Одеському музею статусу національного та імені Олександра Ройтбурда.

Іронічні автопортрети — одна зі складових живопису Ройтбурда, він регулярно зображував себе — у вигляді царя, обивателя на дивані та одного разу навіть повісився. На запитання журналістки, про що це, він відповів: "Скільки себе пам'ятаю, я пишу автопортрети раз на рік — напередодні Нового року. Це зведення рахунків із минулим". У залі "Влада художника" є два автопортрети живописця: 1981 і 2021 року. На останньому Ройтбурд зобразив себе владним вельможею — в образі римського патриція: у кожному жарті, як відомо, є частка правди.

Не тіло, а золото

Український постмодернізм досягне максимальної десакралізації не лише радянського, а й просто людського: Савадов зображував і фотографував напівоголених шахтарів — у балетних пачках (шахтарі й артисти балету були найбільш високооплачуваними категоріями радянського населення). Ройтбурд теж начебто йшов шляхом десакралізації, зобразивши напівоголеного Леніна, який знімає трусики на полотні "Ленін" ("І Ленін такий молодий", 2007). Ця робота включає три складові стилю художника: золотисте тіло, іронічне секс-роздягання та вітальну грайливість. Однак, незважаючи на сарказм, Ленін-стриптизер має гідний вигляд, бо художник підібрав йому цілком пристойне, підкачане тіло. Тож портрет вождя світового пролетаріату викликає радше позитивні емоції. Зверніть увагу, часто, незважаючи на провокаційний зміст, Ройтрурд прагне своїх моделей зображати красивими і наповненими життям: він естет до мозку кісток. І навіть якщо зміст картини у глядача викликає сміх або здивування, то досконала форма все одно притягує увагу.

Цікаво, що в 1990-ті роки Ройтбурд чимало зображував порно (казав, що списував прямо з відеокасет), але тіла, що злягаються, у нього "світилися" фірмовим золотим кольором (серія "Натюрморти"). На відміну від страшних роздягнених тіл бомжів на фотографіях харків'янина-постмодерніста Бориса Михайлова, які мають великий попит у Берліні (куди той переїхав 1996 року), Ройтбурд, хоч би як роздягав людину, примудрявся "натуру" показувати цнотливо — через свій трепетний пієтет перед плоттю як такою. Дивно, але факт: він залишався цнотливим провокатором.

На найпровокаційніших його полотнах перемагає вітальність. З таких на сьогоднішній виставці ми бачимо "Прощання Гектора з Андромахою Ч. 2" , 2010, ("Прощання Гектора з Андромахою Ч. 1" пішло на Phillips de Pury & Co за $40 тис.) — це біо-конструкція в дусі Сальвадора Далі, що уособлює груповий секс. Однак голів немає — значить, відповідальності ніякої: повна свобода. На полотні, у всякому разі.

На експозиції просто десятки дівчат. Чому? Адже дівчину, жінку, матір (від слова "матерія") — завжди привертає тіло, тілесність, особливо, зображена естетично виразно. Справді, золоті тіла Ройтбурда заворожують. Як ті самі "Вакциновані дівчата з Фонтенбло" (2020): перенесення теми пандемії ковіду — у середньовічний сюжет (першоджерело — "Габріель д'Естре з сестрою" — картина невідомого художника школи Фонтенбло).

Художник відгукувався і на актуальні політичні події. Він боявся війни. Як він пояснював, під час Євромайдану в нього розвинувся психоз, який посилився після початку воєнних дій — тож він став активно вести блог, щоб не допустити розростання агресії. На цю тему тут картини "Передчуття гібридної війни" і "Той, хто піднімає прапор".

Одна з постійних тем живопису Ройтбурда — єврейська. У серії "Якщо в крані немає води" були Пушкін, "Бітлз", Тарас Шевченко, Воргол — усі вони зображені у вигляді ортодоксальних євреїв з пейсами. Тут із цієї серії полотно "Якщо в крані немає води, значить випили Кличко" (2011). Художник називав картини цього циклу "доброзичливою провокацією". Тут Ройтбурд найближче до Шагала — це саркастично-поетичне осмислення єврейської теми.

Безголова влада

Дорошенко через динаміки повідомив цікаву деталь творчого методу Ройтбурда — часто для нього джерелом натхнення були книги або арт-альбоми. Наприклад, поєднання робіт про Ісуса і Будду йому навіяв якийсь альбом, куплений у США. Як на мене, буддистські мотиви художник найвдаліше вплів в образ Мамая, поєднавши на полотні легендарного козака із засновником буддизму.

Але й така радикально-сюрреалістична серія, як "Повсякденне життя Помпеї" (1996-2000) у залі "Влада тілесного і підсвідомого", була, виявляється, навіяна книжкою "Помпеї" французького археолога й історика Роберта Етьєна, яку Ройтбурд купив 1983 року в Болгарії. Там йшлося про невгамовну розкіш і надмірності помпеянців, які були поховані Везувієм (хоча вулкан "попереджав" про швидке виверження невеликими попередніми викидами попелу). У дусі сюрреалізму Сальвадора Далі Ройтбурд пише цикл, поєднавши дві теми: тілесні фантазії плюс катастрофа.

У залі "Політичної влади" привертає увагу "Кінний портрет Віктора Ющенка" (2006). Ройтбурд зазначив, що після Помаранчевої революції українські політики стали поп-зірками, і випустив низку полотен. Тут Ройтбурд запозичив для Ющенка-переможця сюжет із кінного портрета Наполеона. Були й іронічно-романтичні портрети "Танго": з Ющенком і Юлією Тимошенко в танці. Потім Ройтбурд був розчарований консерватизмом і байдужістю помаранчевої влади до мистецтва і перестав зображати її лідерів "в обличчях".

Експозиція завершується залом "Абсолютна влада", де виставлена серія "Життя короля Людвіга" (1992), присвячена образу Людвіга II Баварського (1845 — 1886). Це той самий "казковий король" або "король-Місяць", який побудував безліч фантастичних замків. Він відомий тим, що обожнював і спонсорував композитора Ріхарда Вагнера і листувався з письменником Леопольдом Захер-Мазохом. Людвіг дедалі більше божеволів і потонув за нез'ясованих обставин в озері.

Ройтбурд, будучи в Мюнхені, де існує культ цього короля, скупив в одній з місцевих крамниць безліч листівок з його зображенням. Якось в інтерв'ю він розповів, що став їх просто перемальовувати, але "це було нецікаво". Тоді художник порізав листівки і склав із них колажі, причому без голів. А потім уже ці фантазії з королівським одягом і мантією переніс на полотна. Не зовсім зрозуміло, що саме хотів повідомити цією серією художник. Найкраща влада — влада без голови? Без раціо? Тоді вона готова непомірно спонсорувати мистецтво. У майбутньому Ройтбурд переконався, що українська влада надто приземлена і раціональна, щоб чинити, як баварський король. Поєднати владу і мистецтво Ройтбурд зміг тільки у власній персоні.

Умиротворення

Особисто мені крім "Будди Мамая" найбільше сподобалося полотно "Сковородіанська ніч на Дніпрі". Видатний український філософ зображений сидячим на тлі зеленуватої містичної місячної ночі, поцупленої Ройтбурдом у Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", 1880).

Мушля уособлює музичність — відомо, що Григорій Сковорода володів унікальним тембром голосу і створив чимало пісень. Медуза — символ спокою і водночас постійного руху, що перебуває в гармонії зі світобудовою. А омар (улюблений образ сюрреаліста Сальвадора Далі) — це ланка між водою і небом, що зв'язує підсвідомість і свідомість. Цей образ дуже пасує автору концепції трьох світів: зовнішнього (макрокосму) — внутрішнього (мікрокосму) — і світу символів, що їх пов'язує. Загалом, це полотно викликає умиротворення.

Виставка триватиме до 14 липня. Вхід вільний.

Важливо

Прощай, Художник! Що зробив для України Олександр Ройтбурд і в чому сенс його живопису