"Жінка, що розчісує волосся" продана за $5 млн: чим скульптор-киянин Архипенко підкорив США

Відому бронзову статую в стилі кубізму "Жінка, що розчісує волосся" (замість голови — дірка, волосся — абрис) українсько-американського скульптора Олександра Архипенка (1887–1964) було продано на аукціоні "Крісті" 22 травня 2024 року за $5,1 млн. Це рекорд слов'янської скульптури! У своїх анкетах навіть у США Архипенко писав, що він українець. У 2016 році вулицю Мате Залки в Києві перейменували на честь Олександра Архипенка, але мало хто зі співвітчизників знають, у чому фішки цього видатного творця.

Олександр Архипенко народився у Києві в родині інженера-винахідника, професора Київського університету. Дід майбутнього арт-новатора був іконописцем. Олександр поєднав у собі здібності одного й іншого. На початку він виявляв схильність до математики, але через травму ноги, отриману в аварії на велосипеді, рік провів у ліжку. Став від нудьги малювати і несподівано захопився цим заняттям, розвиваючи художню уяву.

Навчаючись на третьому курсі Київського художнього училища, Архипенко взяв участь у студентських страйках, за що був відрахований. Його не влаштовував і консерватизм викладання. У 19 років вирушив до Москви, вступив до місцевого училища живопису і ліплення, а через два роки втік звідти до Парижа з тієї ж причини: не подобалася ретроградність навчання.

У французькій столиці Архипенко оселяється 1908 року в легендарному "Вулику" — гуртожитку молодих "просунутих" художників. Знайомиться там із Фернаном Леже, Пабло Пікассо та іншими кубістами. Через рік виставляється в Салоні Незалежних з Екстер, Малевичем (сам Казимир не бував у Парижі), Пікассо, Дереном, Браком. Архипенка колеги за енергію та одержимість новими ідеями прозвали Олександром Невгамовним.

Незабаром він винайде скульптуру з "негативним простором". Образи Архипенко розбивав на геометричні фігури, як кубісти, але потім став у них вводити порожнечі, через що скульптури одразу ставали легшими і були пронизані світлом.

Схожий шлях був у Казимира Малевича, тільки в живописі — він спочатку по-кубістичному розбивав образи на елементи, а потім вони в нього на полотнах "здійнялися", коли він подумки помістив їх у космічний простір (Казимир Малевич захопився ідеєю підкорення космосу після роботи над декораціями футуристичної опери "Перемога над сонцем" 1913 року), уявляючи орбітальні станції.

"Нульова" ваза

Архипенко придумав формальний прийом, коли замість опуклості — увігнутість, замість об'єму — дірка. Цей прийом він запровадив, зокрема, і під впливом свого дитячого враження. Колись у Києві тато Архипенка купив дві однакові вази і поставив поруч. Маленький Сашко побачив між ними третю — по контуру. "Порожнечі на моїх скульптурах мають творче коріння, і психологічна значущість цих пустот також спонукає до творчого акту. Пустоти стають основою для народження асоціацій", — писав Архипенко. Він своє відкриття в скульптурі назвав "нульовою" або "негативною" формою.

Порожнеча вперше стала скульптурним елементом. Цікаво, що свою поворотну роботу — "Жінку, що розчісує волосся", голову якої утворюють контури руки і волосся, Архипенко зробив 1915 року — тоді ж, коли Малевич намалював "Чорний квадрат".

Однак "нульовий або "негативний" простір — це західне визначення. Архипенко, по суті, ввів у західну скульптуру східний принцип порожнечі. У тому ж Китаї вважається, що не Земля все притягує, а Небо-ян тримає в покорі Землю-інь. Якщо в західній свідомості порожнеча — ніщо, то в східній — це духовна енергія небес (так званий принцип "порожнечі", що застосовується в медитаціях). А коли Архипенко голову позначив порожнечею — він її ніби "просвітив": важкі скульптури стали ажурними від світла, що пронизує їх. Скульпотор ніби відкривав усередині тіл "вікно" в небеса.

Так вчинив, наприклад, і Сальвадор Далі в "Мадонні Порт-Льїгата" (1950), де в Богоматері (модель — Гала Далі) і Немовлятка Ісуса прозорі вікна зображено просто посеред тулуба. Сюрреаліст сам стверджував, що це — вікна в духовні небеса. Використовуючи цей прийом, ми ніби бачимо невидимий внутрішній світ. Але першим цей прийом у мистецтві застосував все-таки Архипенко.

В Америку!

На одній зі своїх паризьких виставок Олександр Архипенко познайомився з чарівною німецькою художницею і скульпторкою Ангелікою Шмітц (1893–1957). Тоді він захоплювався "скульптуроживописом" — це те, що потім назвуть інсталяцією: майстер експериментував з деревом, склом і металом і навіть розфарбовував скульптури. З того періоду — чарівні, різнокольорові, потойбічні, наче фантоми або інопланетянки, — "Дві жінки" (дерево, листовий метал, 1920), де внутрішнє світло позначається не пустотами, а просто — білим кольором.

Напевно, Ангеліка послужила моделлю для багатьох абстрактних скульптур Архипенка. Вони одружилися і в 1921 переїхали до Берліна, де Олександр відкрив свою школу. Але у Веймарській республіці справи з економікою йшли дедалі гірше, і подружжя Архипенків 1923 року перебралося до США. У 1929 подружжя отримало американське громадянство.

Майстер робив скульптури все більш "прозорими". Ба більше, у 1940-их він і зовсім почне їх створювати з плексигласу, підсвічуючи скульптури електричними лампами.

1924 року вже у США Архипенко зробив зображення жінки з підсвічених рейок, так звану "архіпентуру". Якщо рейки крутилися — виходило інше зображення. Наприклад, на одному зображенні жінка в сукні, а потім раз — і вона виявлялася оголеною. Художня громадськість в Америці, щоправда, не надто збудилася, натомість "кінетична композиція" привернула увагу рекламістів одного супермаркету, і незабаром у США з'явився білборд.

1933 року на Всесвітній виставці в Чикаго роботи Олександра Архипенка були представлені в павільйоні України. Архипенко виставив скульптурну серію "Ма", яку він розуміє як містичне вираження жіночності.

До роботи "Ма-медитація" (1937), де зламана куля символізує розрив між серцем та інтелектом, які треба з'єднати, Архипенко вмістив такий текст: "Ма" присвячується кожній матері; кожному, хто кохає і хто страждає, бо кохає; кожному, хто творить мистецтво і науку; кожному герою; кожному, хто зіткнувся з безліччю проблем; кожному, хто пізнає й відчуває Вічність і Нескінченність". Саме слово "медитація" в назві говорить про знайомство Архипенка зі східними духовними практиками.

Муза №2

Про своє трепетне ставлення до жінки Архипенко розповідав і своїй другій дружині — Френсіс Архипенко-Грей (нар. 1936 року). Вона була його студенткою і була молодшою на 49 років. У 1957 році Архипенко овдовів і через три роки одружився з ученицею-красунею — художницею Френсіс. Вона поділилася у своїй книжці "Моє життя з Олександром Архипенком" спогадами художника: "У Києві, коли я був маленьким, біля нашого будинку, загрузла в землі, лежала величезна кам'яна скульптура богині Землі. Ми називали її Нана. Щодня я бачив її дорогою до школи. Пізніше, вже в Парижі, в Етнографічному музеї, я відкрив для себе інших богинь родючості. Ці скульптури різного розміру і відрізняються в деталях".

Архипенко вміло поєднував архаїчні форми "богинь родючості" (це близько українській ментальності з її культом жінки і землі) з технічними нововведеннями.

У книзі Грей докладно описано момент зближення викладача й учениці: "Він виявився досвідченим і тактовним. Величезна повага до жінок втілена в скульптурних жіночих торсах, він справді обожнював жіноче тіло. Він любив доставляти жінкам насолоду, і зі мною він діяв так само". Вона навіть згадала, що Архипенко любить і горілку, і ковбасу, яку йому привезли "його гості українці". Сьогодні Френсіс Грей-Архипенко завідує будинком-музеєм скульптора, систематизує його твори, управляє фондом його імені та бореться з підробками "під Архипенка".

"Ідея використання простих форм виникла з моїх захоплень. Я люблю прості речі і все, що ясно і просто", — говорив Олександр Архипенко. Ось і наша формула його творчості гранично проста: образи жінок — принцип "нульового простору" — скульптури, пронизані світлом, що відображає внутрішній світ.

Учні Архипенка — найдорожчі скульптори світу, чиї роботи оцінюються в десятки мільйонів доларів — Альберто Джакометті та Генрі Мур.