"Граф Монте-Крісто": пристрасний Дантес, корабель-привид, комісарське пальто та 15-хвилинна дуель

Фільм створила та сама французька студія Pathé, що випустила торік дві частини саги про мушкетерів — "Три мушкетери: Д'Артаньян" і "Три мушкетери: Міледі" з Евою Ґрін і Венсаном Касселем. Обидві провалилися в прокаті: зібрали за бюджету майже 40 млн євро — стільки ж. Оригінальність тієї постановки була в тому, що автори з роману Дюма зробили неонуарний бойовик у дусі "Джона Віка". Тут вони теж пішли на експеримент: вирішили романтичне творіння класика схрестити з мексиканським серіалом про кохання. Фокус розповість, що з цього вийшло.

Почнемо з хорошого. Виконавець головної ролі — актор П'єр Ніне ("Ів Сен Лоран", "Коханець напрокат") дуже підійшов до своєї ролі: пекучі великі очі, виразне обличчя — все в десятку.

Початок майже за Дюма

Як відомо із сюжету роману "Граф Монте-Крісто", його герой — 22-річний моряк Едмон Дантес (П'єр Ніне) — має одружитися із симпатичною дівчиною Мерседес (Анаїс Демустьє). Її ревнує до Едмона кузен Мерседес — Фернан Мондего (Бастьєн Буйон).

Дантес — без п'яти хвилин капітан судна "Фараон" і чоловік красуні. Заздрісний бухгалтер "Фараона" Данглар накатав на Дантеса донос, звинувачуючи його в шпигунстві на користь Наполеона, який 1815 року був в опалі. У Біблії Едмона виявили підкинутий лист позбавленого влади імператора, який той послав з острова Ельба своїм прихильникам.

Сусід Дантеса — кравець Кадрусс — стає свідком сцени, коли Данглар пише анонімку. Кравець — проти брехні, але людина він безвольна і нічого не зробив, щоб перешкодити доносу дійти до адресата. Дантеса заарештовують у церкві під час вінчання.

Прокурор Жерар де Вільфор (Лоран Лафітт) спочатку нормально вів розслідування, але раптом виявив, що його родичі замішані в цій інтризі, а отже, історія з листом може кинути тінь на нього — рояліста. Він вимагає поручительства за Дантеса у Фернана Мондего, але той тільки погіршує становище Едмона: негідник прибрав свого суперника в коханні.

Дантес опиняється в найпохмурішій в'язниці Франції — у замку Іф. Він живе в кам'яній ямі, втрачаючи людський вигляд. Через 4 роки чує стукіт — до нього докопався сусід по камері, абат Фаріа (П'єрфранческо Фавіно). Він розгадав, хто кривдники Едмона, передав йому великі наукові знання, а також відомості про скарб. Абат (за фільмом) випадково гине під час підкопу. Охоронці в мішку викидають зі стіни замку в море замість Фаріа — Дантеса. Через 14 років Едмон Дантес опиняється на волі з планом тотальної помсти, вважаючи себе рукою відплати.

Корабель-привид і маски-шоу

Але ось саме з цього моменту у фільмі починаються дикі безглуздості. Едмон після в'язниці припливає спочатку до будинку, де він колись жив. Там він дізнається, що його батько помер від горя. Потім цей чемпіон світу з плавання добирається до якогось острова, де на нього чекає порожній корабель (!). Стильний. Із червоними та білими вітрилами. Але головне — на ньому нікого немає.

Колишній зек вирушає на ньому у своїх справах. Рояль у кущах був би менш дивним, ніж порожній, без екіпажу, готовий до відплиття вітрильник, який тільки й чекає, коли ж на нього підніметься і попливе на самоті Едмон. Куди? Зрозуміло, за скарбом Ордена тамплієрів.

Едмон Дантес, він же Монте-Крісто, вже постарілий, іноді показується у вищому світі Парижа без жодного гриму, а іноді змінює маски. Точнісінько як легендарний лиходій з популярної французької кінотрилогії "Фантомас" (1964), "Фантомас розбурхався" (1965) і "Фантомас проти Скотленд-ярду" (1967). Трилогія була напівпародійна, тому в історії про Дантеса маски здаються вельми безглуздими. Так само як його шкіряне пальто, немов зняте з якогось із комісарів поліції.

Всепереможне кохання Гайде

Дивні деталі у фільмі множаться: наприклад, граф Монте-Крісто живе в розкішному чотириповерховому замку з єдиною слугою. Хто прибирає на поверхах і готує запаморочливі страви? Звісно, не невільниця Гайде, яка співає чудові романси в супроводі гітари. Її грає божественно-красива модель Анамарія Вартоломеї. Тут не підкопаєшся: гарна!

Монте-Крісто у своїх численних маніпуляціях доручить Гайді закохати в себе сина Фернана де Морсера (вже отримав титул) і Мерседес — Альбера (Василь Шнайдер). Але тут станеться промах — вона не тільки його закохає, а й сама закохається.

Мене дивувала реклама фільму на ФМ-радіо: "Граф Монте-Крісто" — це історія кохання". Думаю, коли це вона встигла такою стати, будучи романом про помсту? А ось уявіть собі!

Плюси фільму. Розкішні костюми, мальовничі локації (від природи — до палаців), операторські вишукування (зйомка з дронів під різними кутами), непогана симфонічна музика.

Переконлива гра П'єра Ніне, пристойна — Анаїс Демустьє і більш-менш — молодої парочки в особі Василя Шнайдера та Анамарії Вартоломеї. Решту — складно згадати.

Ще з позитивного: загалом непоганий поворот у бік "історії кохання", але це потягнуло за собою і деякі недоліки.

Мінуси. Найбезглуздіші парадокси, на кшталт корабля під вітрилами, що чекає на Едмона. Подібні безглуздості все більше цю "любовну історію" наближають до стилю спекотного мексиканського серіалу, де такі штуки — звичайна річ. Так, сам Олександр Дюма дозволяв собі "раскидистые клюквы", але навіть для французького класика — це занадто. У тому числі й 15-хвилинна дуель, де персонаж дістав із свого живота (!) шматок шпаги, що зламалася, і зумів їм же — поранити ворога. Віват, оперетте!

Зауважте, я анітрохи не засуджую різні зміни сюжету, як порівняти з оригіналом: хлопці цілу рідну сестру Анжель вигадали прокурору — на здоров'я. Мають право. Але кінці з кінцями мають сходитися, чи не так?

За три години перегляду нічого нового для себе не відкриваєш у цій історії. Жодного оригінального, викопаного з глибин тексту Дюма, нюансу. Тільки набір шикарних кольорових панорам та інтер'єрів. Особистостей за цією історією теж не відчувається. Захотілося навіть переглянути радянське втілення французького шедевра — "В'язень замку Іф" (1988).

Там діалоги у в'язниці Дантеса й абата Фаріа (Віктор Авілов і Олексій Петренко) — чиста насолода. Показано виразний процес перетворення моряка Едмона на аристократа Монте-Крісто. А в новій французькій екранізації, крім глянцевої порожнечі, нічого не знаходиш. Навіть враховуючи, що, безумовно, П'єр Ніне — це вдало підібраний образ. Однак один граф картину не витягне!