Вчать мову, будують кар'єру. Чи планують українці в ЄС своє майбутнє життя в Україні

Українці, які тимчасово мешкають у європейських країнах, поступово адаптуються до нового життя. Про це розповідають опитані Фокусом громадяни України, і про це ж вказують результати опитувань. Наприклад, ще восени 2023 року, відповідно до результатів дослідження Gradus Research для Київського міжнародного економічного форуму (КМЕФ), частка українських біженців, які хотіли б залишитися на новому місці проживання за кордоном, за трохи менше, ніж рік, зросла з 8% до 18%, а рівень адаптації українців, які виїхали за кордон, досяг 62%. Тим часом, частка тих, хто планує повернутися в Україну, поступово знижується, та все ще перевищує 60% (за опитуванням в жовтні склала 63%).

Психологи нагадують, що людина – це соціальна істота, а вивчення мови робить нове місце трошки "своїм", тож, не дивно, що люди йдуть на мовні курси та намагаються адаптуватися у новій країні. З іншого боку, є велика підозра, що далеко не всі респонденти, відповідаючи на питання щодо планів на майбутнє, кажуть правду. Чимало міркувань та висновків стримуються "особистими цензорами", щоб не довести розмову до "вибуху" та не поглиблювати розкол у суспільстві.

Вивчення мови: спочатку місцеві йшли назустріч, проте це не назавжди

Оксана, що майже два роки живе у Таллінні, каже, що між вивченням мови та небажанням повернутися вона не бачить ніякого зв'язку. "У нас є знайомі, які вчать естонську з першого дня просто щоб зайняти мозок, але влітку збираються повернутися додому. І є ті, що не закінчили навіть А1, але при цьому вже відкрили бізнес. Кажуть, на мову часу немає — будемо закріплюватися".

Співрозмовниця Фокусу Олена з березня 2022-го живе з дітьми у Вільнюсі. З перемінним успіхом вона вивчає литовську, проте впевнено каже, що одразу після закінчення війни повернеться в Україну. "За майже два роки я не побачила якихось критичних причин для еміграції. Хіба що водопровідну воду можна пити без додаткового очищення. Тут я потрапляла у дуже неприємні ситуації — роботодавці дурили або створювали просто нестерпні умови роботи. Коли в мене пару разів з'являлися думки справді роздивитися варіант еміграції, я щоразу впадала в депресію", — каже Олена.

За її словами, мову вона вивчає, щоб почуватися більш комфортно. "Звісно, в Литві можна знайти людину, яка говорить російською, але нам на курсах від самого початку казали, що зараз нам йдуть назустріч, проте так буде не завжди. Так і вийшло. Минулого тижня медсестра в поліклініці відмовилася розмовляти зі мною російською та досить грубо сказала: якщо не знаєте литовську, треба брати перекладача".

Війна — це протиприродний стан, у якому людина не хоче і не може перебувати довго, і тому вона чіпляється за життя скрізь, де виходить, каже психологиня Олександра Алексєєва. І якщо людина не може навіть купити сметану, бо не знає, як вона називається, бажання піти на мовні курси цілком зрозуміло.

"До того ж, людина – соціальна істота, вона харчується не лише фізично, а й емоційно. І вивчення мови робить нове місце трошки "своїм". Через тиждень вже знаєш, як називаються деякі продукти в магазині, через два – до якого кафе завітати, через місяць з'явилася подружка, а там вже й якесь свято у дитсадку у дитини, і це теж нові контакти. Ось так поступово нова країна стає ще одним домом. І коли настане час повертатися до України, потрібно буде ще раз вирвати цей дім із себе з коренем і приїхати на нове місце. Тому що навіть власна квартира згодом вже не буде такою, як її залишили, і повернення до неї стане черговим важким випробуванням для психіки", — каже психологиня.

"До" та "після": мирне небо над головою не означає відсутність страждань

Біженці постійно відчувають претензії суспільства: доки ви у безпеці, люди гинуть щодня. Психологиня радить тим, хто поїхав, насамперед, не забороняти собі говорити, як їм важко. "Звичайно, не варто про це розповідати людям, які зараз переживають велику втрату, – ви просто одне одного не почуєте. Неможливо одержати підтримку у того, хто сам не стоїть на ногах. Але завжди можна знайти людину, яка вислухає вас і не мірятиметься стражданнями".

Часто біженці не можуть пояснити навіть близьким друзям в Україні прості речі. По-перше, дійсно, важко підібрати слова. По-друге, тим, хто щодня знаходиться під обстрілами, моральні проблеми здаються якимись надуманими — тут би фізично вижити.

"Напередодні Різдва я прочитала допис у Фейсбуці: жінка писала, що цього року вона не буде пекти традиційне різдвяне печиво, бо в Бельгії в неї немає качалки, — розповідає Наталя, що вже майже два роки живе у Швеції. — За коментарями під дописом було очевидно, хто з тих людей біженець, а хто ні. Ті, хто писали щось на кшталт "теж мені проблема", "у вас що, грошей на качалку немає?" точно ніколи не були біженцями, бо справа не в грошах. Я сама турку не купувала чотири місяці — заварювала каву у чашці. Бо, думала я, навіщо мені та турка — я ж скоро додому поїду, там у мене їх півдюжини. А потім все ж таки купила. Мама, побачивши турку, одразу сказала: все ясно, тепер ми тут надовго".

"Людині дуже важко визнати, що вона поїхала назавжди, — каже Олександра Алексєєва. — Скільки печива та жінка спекла у своїй оселі для своєї сім'ї? Взявши в руки качалку, їй доведеться усвідомити: печиво те саме, а того життя вже немає і ніколи не буде. Купівля турки означає лавину питань, на які не знаєш відповіді, — від "невже я тут назавжди?" до "як мені тепер планувати життя?". Світ навколо може змінюватися багато разів, і найкраще, що ми можемо зробити, це сказати собі: я залишаюся. І я почуватимуся в порядку настільки, наскільки мені дозволяє нинішній простір".

Біженці з України врятувалися, вони почуваються безпекою, але було б помилкою вважати, що вони щасливі, кажуть експерти. На думку Олександри Алексєєвої, вони стали тією частиною народу, яка опинилася у вигнанні: вони втратили свою батьківщину, але нову не набули. Мирне небо над головою не означає відсутність страждань: життя біженців теж розділилося на "до" та "після".

Фактично потреба у адаптації, коли люди за кордоном вчать мову, записуються на професійні курси, шукають підробіток чи постійну роботу з гарною оплатою, — це шлях до стабілізації психологічного та емоційного стану, проте це не гарантія того, що людина вже вирішила залишитися в новій країні назавжди. Варіантів може бути декілька, серед яких, зокрема, переїзд до іншої країни або повернення до України.

"Навесні 2022 року ми з сестрою їздили до моєї доньки, яка була в евакуації в Німеччині, і дорогою багато розмовляли з нашими біженцями. Жінка з Одеси казала, що у Нідерландах, де вона мешкає, їй зовсім не подобається, але троє дітей змушують ухвалювати рішення з урахуванням їх безпеки. У польському Катовіце ми зустріли жінку, яка жила в госпіталі та говорила про повернення, бо умови жахливі. Здавалося, що нам з сестрою усі заздрять, що ми їдемо за тиждень додому. Проте минув рік, і під час останньої поїздки за кордон минулого року я вже не бачила жінок, які б сказали — "о, ви їдете додому, це супер", — поділилась враженнями Ілона з Києва.

Повертатися чи ні: від чого залежить вибір мігрантів, або при чому тут держава

"З точки зору фахівця, який працює з людським болем та намагається полегшити цей біль, люди, які рятуються втечею, щоб зберегти своє життя та життя своїх близьких, – це психічно здорові люди. Вони міцно тримаються за життя, зберігають себе, свій людський та культурний потенціал, – каже Олександра Алексєєва. — Звичайно, це питання має і етичну сторону: більша частина людей залишилася в Україні, вони гинуть під щоденними обстрілами. У зв'язку з цим у суспільстві стався розкол: мовляв, ми тут справді страждаємо і тому маємо ексклюзивне право називатися справжніми українцями".

На жаль, цей розкол залишиться частиною історії українського народу, каже Алексєєва. А вибір прямувати за своїм інстинктом самозбереження має свою ціну — відчуття "дезертирства".

"Українське суспільство сьогодні розколоте по багатьом показникам: між бізнесом та владою, між тими, хто в Україні і тими, хто за кордоном. Одні воюють на фронті, інші живуть в тилу, хтось активно волонтерить, а хтось, як і раніше, просто ходить на роботу та сплачує податки, — відзначив у коментарі Фокусу президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Багато хто розуміє, що сьогодні — не той час, щоб говорити все, що спало на думку. Бо нерви у всіх на межі і неможливо передбачити, які слова можуть стати "каталізатором для вибуху". Тож деякі розмови, міркування та висновки стримуються "особистими цензорами", щоб не довести ситуацію до вибуху та не розвалити країну. Саме тому під час опитувань далеко не всі зізнаються навіть собі, що вони не повернуться на батьківщину".

Але, продовжує експерт, цей вибух рано чи пізно все одно станеться. Після закінчення війни з'ясується чимало брудних фактів, всі почнуть звинувачувати одне одного, посиляться розколи. І щоб зберегти країну, влада має вже зараз малювати майбутнє та називати конкретні кроки, але не робити це бездумно.

Наприклад, каже Василь Воскобойник, якщо бізнесу кажуть, що зроблять податкову систему "як у Польщі", бізнес розуміє: треба їхати до Польщі. Бо податки там такі самі, але корупції менше, а рівень життя вищий. Ті самі думки виникають, коли нам кажуть про правила та обов'язки "як у ЄС". І всі розуміють, що тоді вже краще поїхати до ЄС — там, принаймні, будуть не тільки європейські правила, але й європейські зарплати.

"Мало того, що демографічному потенціалу України нанесено жахливий удар, так ще й люди не бачать, задля чого їм повертатися. Своїми непродуманими заявами влада сама закладає чинники, які призводять до посилення міграції, — підсумував Василь Воскобойник. — Але в сучасному світі головне надбання будь-якого суспільства — це люди. І якщо з ними неправильно коммунікувати, вони просто поїдуть. І тоді в Україні вже не буде вистачати не тільки робочих рук, щоб виробляти товари, а навіть покупців, щоб ті товари купувати".