У Казахстані наразі вирішується не питання горезвісного вибору "демократія чи автократія", а швидше, яка елітна група керуватиме країною і хто вичавить із кризи найбільшу політичну вигоду.
Пройшло більше 100 днів із того часу, як ісламістський рух "Талібан" захопив владу в Афганістані. Можна вже підбивати проміжні висновки про те, що талібам вдалося зробити, а що їм не вдалося.
Віртуальна зустріч Путіна та Байдена завершилася очікувано. Жодних фундаментальних проривів, природно, не було. А якщо якісь домовленості мали місце, нам про них не скажуть.
З якими проблемами та досягненнями підходить Україна до кінця року у відносинах зі своїми основними зовнішньополітичними партнерами: Угорщиною, Польщею, Білорусією, Росією, Туреччиною, Китаєм, США та Євросоюзом.
Чи призведе врегулювання польсько-білоруської міграційної кризи до вирішення проблеми біженців? Звичайно ж, ні. Поки питання біженців розколюватиме Європу, кризи, подібні до нинішньої, постійно розгойдуватимуть ЄС і зіштовхуватимуть лобами різні групи європейських еліт.
Чи може Україна поводитися на міжнародній арені подібно до турків і поляків? Може. Чи буде підсумок такої поведінки для України такий самий, як для Туреччини чи Польщі? Зовсім ні. Гучно кричати і стукати по столу — це не гарантія успіху.
Захід пішов назад у скандалі з Ердоганом, який два дні тому пригрозив вислати дипломатів 10 країн із Туреччини за втручання у внутрішні справи цієї країни. Унаслідок в Ердогана з'явилася можливість вийти з дипломатичного піке, зам'явши всю цю історію.
Ердоган — не людина, яка ухвалює рішення під зовнішнім тиском. Якщо Захід зараз буде його брати на слабо, критикувати і чинити тиск, тоді він точно підніме ставки в протистоянні із Заходом до небес, що змусить його і далі розвертатися на схід і південь.
Нинішнє азербайджано-іранське протистояння — це своєрідне відлуння недавньої війни в Карабасі, ще один процес, який на наших очах кристалізує формування нового регіонального порядку на Південному Кавказі та в Євразії.
