Свобода чи порядок? Чому, відповідаючи на це запитання, українці обирають друге

Питання "свобода чи порядок?" рівнозначне питанню "гаманець чи життя ?!", угоді "нафту в обмін на продовольство", або в граничному варіанті філософській "дилемі Софі". Що б ти не вибрав, залишишся в мінусі.

Гучні результати недавнього опитування соціологічної групи "Рейтинг" про те, що три чверті українців готові пожертвувати частиною свобод в обмін на порядок, вважати прямим описом соціальної реальності, звичайно ж, не варто.

У першу чергу тому, що сама постановка питання — "Чого зараз не вистачає Україні більше: свободи, навіть якщо це зменшить порядок, або порядку, навіть якщо це обмежить певні свободи?" — є маніпулятивною.

У такому формулюванні свобода і порядок не є рівнозначними опціями на вибір із серії "Вам каву з цукром чи без?", ні в якому разі. Цінність і свободи, і порядку рівнозначна, оскільки і те, і інше є безперечним благом для людини, і в нормальній ситуації варто вибирати і те, і інше.

Тому питання "свобода чи порядок?" рівнозначне питанню "гаманець чи життя ?!", угоді "нафту в обмін на продовольство", або в граничному варіанті філософській "дилемі Софі". Що б ти не вибрав, залишишся в мінусі.

Люди, звичайно, навчилися справлятися з неминучістю втрати тих чи інших благ — з нашою-то історією. Наприклад, можна штучно знецінити одну з альтернатив, і вже, дивись, запитання "свобода чи порядок" звучить не як фашистське катування, а як вибір між кращим і гіршим. Елементарно ж.

Тому в тому, що українці вважають за краще порядок свободи, немає нічого особливо симптоматичного. Симптоматично тут те, що в цій парі поганим хлопцем є саме свобода.

Звичайно, цю маніпуляцію придумали не українські соціологи. Згадаймо, як у кінці 90-х років, коли в сусідній Росії на повний зріст постало питання політичної відповідальності за дефолт і чеченську війну, а також позначилася необхідність передачі влади від втомленого Бориса Єльцина якомусь більш енергійному політику.

Зрозуміло, що успіх обох підприємств був несумісний ні з якими рівнями свободи, читай — безконтрольності протікання процесів, у тому числі в громадській думці. У той момент запит на порядок, за яким читалася потреба в безпеці, у російському суспільстві був безумовно домінувальним, а його цінність — абсолютною. Влада запропонувала населенню сплатити порядок свободою, і угода пройшла на ура.

Дилема "порядок в обмін на свободу", подібно до потужного вибуху, розкидала ці поняття з різних доменів політичної мови, у тому числі українського.

До речі, можна цікаво посперечатися про те, чи є угода американського уряду зі своїм населенням після терактів 11 вересня повним аналогом цієї дилеми.

З одного боку так, адже американському народу запропонували відмовитися від частини своїх свобод, наприклад від таємниці листування, щоб закрити цілий ряд серйозних прогалин у системі національної безпеки і забезпечити більш високий ступінь захисту права на життя.

З іншого боку — категорично ні. Між окремими свободами як правовими опціями і свободою як екзистенційним станом людини і громадянина різниця колосальна. Перші можуть бути питанням домовленостей і регулювання, друга — ні.

І якщо американцям після тієї трагедії вдалося зберегти різницю між свободами і Свободою, то російські із задоволенням пішли на підміну понять, тим більше заради цієї підміни, здається, усе і затівалося.

В Україні, незважаючи на стократно збільшені в останні роки ризики безпеки держави і людини, ця угода так і не відбулася. Так, її всерйоз ніхто особливо і не пропонував. І в цьому проявляється парадоксальність українського політичного процесу і громадської думки.

Важливо
Піночет прийде, порядок наведе. Чому українці все частіше думають про диктатуру

Однак ці штампи чомусь функціонують наче самі по собі і не завжди втілюються в життя. Принаймні обмін свободи на ковбасу, порядок або безпеку в Україні так і не відбувся. Можливо, через нашу повну нездатність зробити щось, хоч віддалено схоже на ковбасу. Не кажучи вже про порядок і безпеку.

Є й інше пояснення, що порушує більш глибокі і складні механізми формування громадської думки. На відміну від американського чи російського суспільства, де ціннісні пріоритети значною мірою устоялися і, більше того, поєдналися з тамтешніми інститутами, українське суспільство все ще шукає себе. Для одних громадян важливі одні речі, для інших важливі взагалі не речі, і ніякого консенсусу тут поки немає, як немає і інститутів, які цей консенсус могли б забезпечити.

Життєві пріоритети і цілі українців формуються ніби приховано, їх ще важко розгледіти і, тим більше, описати. Чужі штампи, хоч і разюче живучі в українській політичній мові, уже погано справляються з описом нашої реальності.

Тому соціологічні опитування, сформульовані не тими словами, показують одне, а в житті часто відбувається інше. І все питання в тому, які слова — ті.

Щоб знайти правильні слова, потрібно розмовляти. Наприклад — про свободу. Адже неважко виявити, що в нашій уяві співіснують кілька різних свобод. Одна з них протистоїть рабству, пріоритету чужої волі над своєю власною, відсутності життєвого вибору і можливості прожити своє життя на власний манер.

Запитай соціологи про цю свободу, вони отримали б не 84%, а всі 100% згоди з тим, що її в Україні гостро не вистачає і треба б більше.

Інша свобода є синонімом вседозволеності, це свобода хотіти і робити що завгодно. Тут з підтримкою вже було б складніше, оскільки свобода власних бажань, яка дуже хороша і правильна, неминуче натикається на симетричну свободу чужих бажань, яку, навпаки, необхідно жорстко обмежувати.

Цей концепт свободи, будучи розвиненим до своєї межі, впирається в диктат сили, у "свободу щуки зжерти карася", як сказав Ісайя Берлін.

Така свобода дійсно може увійти в конфлікт з порядком. Але тут проблема швидше за все в тому, що відсутність свободи аж ніяк не гарантує порядку, навіть не є його необхідною умовою.

Тому, розмовляючи про порядок, найголовніше — це обговорити його джерело.

Внутрішній він чи зовнішній. Якщо суспільство цілком здатне опиратися на власні механізми саморегуляції, якщо люди довіряють одне одному, оскільки визнають і дотримуються загальних правил і обмежень, то ніяких додаткових зовнішніх інструментів підтримки порядку тут не потрібно.

Якщо ж людина людині вовк і повний ідіот, то без сильної руки і контролю ззовні (як правило зверху) суспільству не обійтися. Саме такий порядок найкращим чином вписується в протиставлення свободи.

Проблема тільки в тому, що необхідність жорстко контролювати вічно інфантильне суспільство може призвести до повного виснаження інститутів, і вийде так, що не буде ні свободи, ні порядку.

А нам зараз дуже потрібно і те, і інше. На 100%.