На валізі з грошима. Скільки коштує Україні благоденство десятка олігархів

Ключова помилка Зеленського, зроблена ним свідомо — він вирішив боротися з олігархами, як із персоніфікованим злом, "призначаючи" олігархами всіх, у кого є умовно 100 млн дол.

Найсмішніше в цій моделі — прив'язка статусу олігарха до одного мільйону прожиткових мінімумів. Як насмішка і над олігархами, і над мільйонами громадян, які живуть на цей мінімум.

За лаштунками цієї медійної боротьби з олігархами залишається справжній "цінник". Зеленський рівним рахунком нічого не робить для боротьби з монополіями й олігархічною системою економіки, як такої.

Він бореться з "прищем", а не "забитими порами". Займається "видавлюванням" цього "прища", а не "особистою гігієною" економіки.

Зрозуміло, що за умов такої політики монополії при Зеленському будуть лише розквітати на тлі зміцнення його персональної влади під приводом боротьби з "олігархами". Він і "борець" з ними, і головний "гарант" їхнього безбідного існування.

Саме тому, в США починали з антитрестівського акта Шермана і боротьби з паливною монополією Рокфеллера.

А тепер — про цінник.

Щороку Україна видобуває майже 40 млн тонн залізної руди. За середньою ціною 150 дол/т, вартість видобутого становить 6 млрд дол. на рік при мінімальних витратах, враховуючи характер українських родовищ.

При цьому, до бюджету надходить сума ренти, що сплачується від видобутку природних ресурсів, у розмірі 40-50 млрд грн., з яких понад 90% — це рента за видобуток природного газу і нафти.

Але ж природні ресурси у нас належать народу. Так про це написано в документі, званому Конституцією, об яку в Україні не витер ноги хіба що ледачий.

Так, віддавши видобуток залізної руди в приватні руки, наша країна втрачає приблизно 4 млрд дол. на рік, які надходили б до бюджету в разі націоналізації галузі (до речі, в умовах війни або поствоєнної кризи, багато країн націоналізують видобувні галузі, як це зробили у Великобританії після Другої світової).

Це значною мірою — компенсація дефіциту Пенсійного фонду (при цьому, у нас лякають українців, то підвищенням пенсійного віку, то взагалі загрожують припинити платити пенсії через 15 років).

Приблизно такий же ресурс міг би дати створення державної експортної логістичної компанії, яка контролює експорт зерна з країни і забезпечує фермерів (особливо малі та середні господарства) високими закупівельними цінами.

Але нам, звичайно, розкажуть, що низька внутрішня ціна на залізну руду для меткомбінатів ПФГ, які контролюють ГЗК, потрібна для забезпечення їх конкурентоспроможності на зовнішніх ринках під час продажу напівфабрикатів у вигляді слябів і квадратних заготовок.

За рахунок чого вони і виконують соціальну функцію і створюють робочі місця. А вільний експорт зерна необхідний для припливу приватних інвестицій в аграрний сектор.

Але тоді влада повинна чесно про це говорити людям, щоб вони розуміли, що благоденство десятка ПФГ в країні коштує нам із вами приблизно 10 млрд дол. на рік (і це тільки за зерно та руду!), — тобто, четверту частину доходів державного бюджету.

І нехай люди самі вирішать, чи потрібна їм така конкурентоспроможність великого бізнесу. А може, краще подвоїти пенсії?

Жертовність — це те, що прищеплювали нашим людям із народження в Радянському Союзі. Але тоді жертвували для світлого майбутнього і соціальних гарантій в сьогоденні.

Але чому пасивна жертовність мільйонів заради дуже світлого сьогодення десятка сімей триває досі, в умовах нібито відкритого суспільства?

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.