За покликом серця. Як почуття та емоції визначають наш політичний вибір

Читаю зараз "Культурну політику емоцій" Сари Ахмед, і там вона описує ключовий наратив британських націоналістів, які вважають гуманізм і співчуття до іммігрантів, які претендують на британські посібники та інші ніштяки, проявом ганебної м'якотілості, а жорстку відсіч їхнім домаганням, навпаки, розумною політикою.

Коротше кажучи, вони прирівнюють співчуття — до емоційності в цілому, а емоційність — до слабкості. А розум, вільний від емоційних соплів — до сили і політичного ідеалу взагалі.

Але, каже Сара Ахмед, британські націоналісти сильно з цього приводу помиляються, тому що їхня позиція ніяк не є емоційно стерильною і строго раціональною. За цією позицією якраз стоять яскраві емоції, просто це і_н_ш_і емоції — гнів, ненависть, страх.

Та ж омана живе і в українських політиках — звичка протиставляти дурній емоційності своїх суперників і, особливо, їхніх недалеких виборців, власним холодним головам і суто раціональній позиції. Ще й плекати в собі байронічний трагізм — мовляв, відсталий народ захоплюється всякими політичними брязкальцями замість того, щоб слухати мене, генія чистого розуму.

І раціональність, за великим рахунком, це здатність точно бачити і враховувати всі вихідні умови задачі. А емоції бувають вкрай цінним джерелом інформації про те, яку саме задачу необхідно вирішити.

Тому політики, які несуть на прапорах "раціональність", часто просто мають сліпу пляму в тому місці проблемного поля, де розташовані їхні власні емоції та емоції їхніх виборців, через що не бачать ситуацію в її правдивому світлі і пропонують неправильні рішення.

А потім раціоналізують (пояснюють) свої невдачі будь-якими зовнішніми причинами і в цьому, дійсно, досягають висот майстерності.

Першоджерело.