Росіяни бояться. Чому я гидую класичними "не такими росіянами"

"Вони мені гидкі, як гидкі всякі лицеміри. Адже я щось не бачила такої кількості "аналітики", коли російська армія знищувала людей десятками в містах у глибокому тилу, як бачу тепер, коли росіяни обговорюють "теракт, у якому загинула Дар'я Дугіна". Думка.

Дар'я Дугіна
Фото: фото з відкритих джерел | Дар'я Дугіна була, скоріше, не філософинею, а пропагандисткою. Саме з цієї позиції слід дивитися на те, чим вона займалася.

Знаєте, чому я так гидую класичними "не такими росіянами" та робила це, коли це ще не було мейнстримом, і робитиму це надалі? Тому що вони мені гидкі, як гидкі всякі лицеміри. І такі ми всі ліберальні, і "ні війні", і "як можна", ледь не "танки йдуть по правді, яка не газета" (хоча автор цих рядків теж був лицеміром і конформістом).

Тільки я щось не бачила такої кількості "аналітики" (прости, господи), коли російська армія знищувала людей десятками в містах у глибокому тилу, як бачу тепер, коли росіяни обговорюють "теракт, у якому загинула Дар'я Дугіна". Щось я не бачила, щоб інших дорослих людей ця публіка намагалася підвести під категорію "дітей за що". Яких дітей, алло?

Вона була старша за мене на два роки — це просто для порівняння, щоб було зрозуміло, скільки може людина майже в 30 років і за що вона може та повинна відповідати, якщо вам так не зрозуміло. Доросла тітка зі своєю головою на плечах, у якої вистачало дорослості, щоб тягатися по ефірах федеральних каналів і нести там припудрену псевдофілософією антиукраїнську нісенітницю.

Щось я не бачила такого плачу за українськими дітьми від цих чадолюбних ("вони ж діти" — це в принципі фраза, після якої я на професійні теми припиняю всі розмови, бо людині мені нема чого на них сказати. Нормальна доросла розмова про злочини проти дітей — це інше).

Але тут обговорення йде, гі*но вирує. Собчак цю ненормальну тягають третій день, Павловського та решту команди, яка галдить усі ці роки.

А все ж просто. До кумедного просто. Вони бояться. Справа у звичайному такому людському страху.

2014 року не боялися й не жахалися. У наступні роки не боялися та не обурювалися — так, санкції, але такі, з якими можна жити, а що там "на Україні — та там республіки, хто ж це розбере, все так неоднозначно, а Слава Сурков все одно цікава людина". А як санкціями стало притискати — то "війна — це жахливо". Серйозно? Бо ми всі ці вісім років не знали. А як підірвали (чи вибухнула? Я не слідство, я не знаю) Даша Дугіна, як понеслося по апаратних каналах про "новий Беслан і Каширку" — так жижки й затремтіли.

Мені просто цікаво й смішно: а ви як думали? Ви їхатимете в цьому вагоні в теплі й затишку до кінцевої? Коли довкола вашої милістю все горить і вибухає? Коли ви не перше десятиліття несете смерть і розруху в сусідні країни?

Уже хто-хто, а Павловський, який зробив Путіна президентом, повинен добре пам'ятати, що так воно не буває й не буде.

Чи мені 99 рік нагадати? Ту ж Каширку й інше. Нагадати, як нічим не гидували? Нагадати, як легко підсісти на насильство та важко з нього злізти?

Якби Росія не була предметом мого вивчення, я не вдавалася б у такі деталі. Тому що дивитися на це гидко. Як гидко дивитися, якщо на вулиці наблювано.

Джерело

Важливо
Мы никогда не прощаемся. Почему Морская Пехота никому ничего не прощает
Мы никогда не прощаемся. Почему Морская Пехота никому ничего не прощает
Важливо
Гра з трупом Дар'ї Дугіної. Що не так із російською версією вбивства
Гра з трупом Дар'ї Дугіної. Що не так із російською версією вбивства