Золоті часи Пекіну: як Китай у ХХІ столітті став другим світовим лідером разом зі США

Через терни до зірок: дракон розправив крила

У 2008 році Пекін приймав ХХІХ Олімпійські ігри. Вони відбувалися в розпал економічної кризи, яка тоді якраз набирала обертів у країнах "золотого мільярда". На цьому тлі комуністичний Китай демонстрував стабільне економічне зростання, а найбільша кількість золотих медалей на домашній олімпіаді додатково сприяла зростанню престижу цієї ще донедавна аграрної держави зі слабкорозвиненою інфраструктурою, де чавун та сталь виплавляли у домашніх печах.

Через 14 років китайським спортсменам не вдалося виграти вже зимову домашню олімпіаду. Вони зайняли лише третє місце, пропустивши перед собою європейські країни – Норвегію та Німеччину. Проте цього разу це вже не було так суттєво для китайської політичної верхівки, адже у 2022 році вже ніхто не ставив під сумнів велич Піднебесної, яка відкрито бореться зі США за економічне та політичне лідерство на планеті. Спортивні досягнення стали б лише приємним бонусом для комуністичного керівництва країни, а не засобом самоствердження (врешті, американців китайські спортсмени таки випередили, здобувши на одну золоту медаль більше).

Що такого сталося у проміжку між цими обома подіями і що саме зумовило перехід Китаю від світової фабрики до одного зі полюсів світу? Фокус досліджував це питання у заключній статті серії про зростання Китайської Народної Республіки.

Нагадаємо, у попередніх публікаціях циклу "Сходження Дракона" ми розповідали:

• як Китай став другим полюсом геополітики,
• як Китай пережив СРСР та став світовим лідером.

Iдеологічний фундамент китайського економiчного дива

На початку XXI століття Піднебесна переживала золоті часи. Економіка зростала дивовижними темпами. Покращувався і добробут населення. Прибережні міста ставали все більш схожими на мегаполіси найрозвинутіших країн світу: хмарочоси, інфраструктура із залученням новітніх технологій, ділові центри, наповнені "білими комірцями" — новими "господарями життя". Щоправда, якщо заглибитися у середину цих гігантських міст, то можна натрапити і на бідні квартали, де жителі багатоповерхових "гуртожитків" стоять у черзі до крана із водою, який один на кілька сімей. Соціальне розшарування та корупція – традиційні супутники динамічного економічного зростання. А найважливішим моментом було те, що справжніми господарями життя все-таки були не "білі комірці" із ділових кварталів, а партійна номенклатура, для якої економічне зростання було лише засобом, а не ціллю.

Тоді, два десятиліття тому, КНР пожинала плоди своїх реформ, здійснених у кінці у 1980-х роках. Їх суть полягала у переведенні економіки у формат вільного ринку при збереженні монопартійної політичної структури. Такий собі симбіоз вільного ринку та авторитаризму. І попри свою химерність, на перший погляд, ця система справді почала працювати. Комуністична партія Китаю фактично стала будувати у своїй країні капіталістичну економіку. Населенню такий парадокс обґрунтували дуже просто – все задля народного добробуту. І ця теза справді базувалася на реальному зростаннi добробуту населення.

Мітки часу: дисиденти, інвестори та робочі бджоли

Врешті, в умовах авторитаризму пояснити населенню що завгодно не складало жодних труднощів, адже доля тих, хто задавав забагато запитань, була доволі сумною – в Китаї упродовж 1990-х – початку 2000-х років налічувалося десятки тисяч дисидентів, права яких усіляко обмежувалися.

В економічному плані Китай повністю інтегрувався у глобальну економічну систему та світовий розподіл праці. КНР стала світовою фабрикою, де мільйони робітників, працюючи за невелику зарплату, все одно були задоволені, адже їх добробут був кращий, ніж до того, як вони влаштувалися у промисловість та проживали у сільській місцевості. Свою основну проблему – тотальну бідність переважної більшості населення – китайське керівництво перетворило на перевагу, заманивши дешевою робочою силою інвесторів із найбагатших країн світу. У 2007 році потоки прямих іноземних інвестицій до КНР склали $75 млрд.

Китайська мудрість: як криза 2007 року стала інструментом зростання

Проте у політичному аспекті КНР знаходилася на задвірках світової політики. До символічного клубу найрозвинутіших та найвпливовіших держав прийняли Росію. Китаю залишалося задовольнятися статусом "фабрики" та радіти, адже саме прихід іноземного капіталу та технологій дозволили Піднебесній витягнути хоча б частину населення із тотальної бідності.

Кожна криза – це насправді можливість. Так мовить давня китайська мудрість. Не дивно, що у Пекіні сповна скористалися можливістю, яку надала йому світова фінансова криза 2007 року. Провал кредитної політики у США вдарив по усій глобальній економіці. Темпи зростання ВВП скоротилися і в КНР. Проте на фоні рецесії, в яку у 2008 році увійшли провідні економіки світу, лише падіння темпів зростання можна вважати успіхом для країни у структурі економіки якої експорт займає аж 35%. Експорт… саме до тих країн, які увійшли в рецесію. У 2007 році КНР обійшла США та стала найбільшим у світі експортером товарів та послуг.

Конкуренція Китаю та США: дві моделі управління економікою

Окрім безпосередніх економічних факторів (багаті економіки скоротилися, а економіка КНР продовжила зростання), криза 2007 року вдарила і по престижу ринкової економіки та західної методики її ведення. Усі побачили вади американської моделі управління та переваги китайської моделі "управління вільним ринком".

Яскравим прикладом рецепта м’якого пережиття фінансової кризи є амортизація економіки. У часи бурхливого зростання уряд навіть штучно стримував розвиток певних галузей у сферах яких прогнозувалося перевиробництво.

Так, з 2004 року було накладено обмеження на будівництво нових металургійних заводів. У короткостроковій перспективі це виглядало абсурдно, адже сприяло безробіттю (точніше, знижувало темпи його спадання) в умовах, коли попит на метали лише зростав на світових ринках. Рішення такого типу просто неможливо уявити у країнах західної демократії.

Проте у 2008 році, коли країни-імпортери сталі увійшли в рецесію, це полегшило удар по китайській економіці, яка і так через падіння експорту стикнулася із втратою близько 20 млн робочих місць через банкрутства орієнтованих на експорт підприємств. Якби ж не заходи зі стримування, то цифри були б значно більшими.

Персона №1, версiя п’ята: лідером Китаю стає Сі Цзіньпін

Вільний ринок та демократизація – два основні стовпи м’якої сили західного світу, що превалювали на рубежі тисячоліть, та вони зазнали суттєвих іміджевих втрат. Був i ще один фактор, який довершив мозаїку руйнування однополюсного світу. I цей фактор – особистісний.

У 2012 році у комуністичному Китаї відбулася планова зміна керівництва – ще один фрагмент демократії у строкатій структурі устрою КНР. Усю монополію на владу в державі має комуністична партія, проте самий партійний механізм після смерті Мао, а особливо після відходу Ден Сяопіна, був відносно демократичний. Верхівка змінювалася регулярно. Тобто у партії було розвинуте самоврядування — наскільки це можливо в умовах тотального контролю за інформацією в усіх її формах.

Новий лідер Китайської Народної Республіки спершу обійняв посаду Генерального секретаря комуністичної партії Китаю (КПК), а згодом узурпував у своїх руках більшість ключових державних посад.

Сі Цзіньпін став представником п’ятого покоління керівництва комуністичною партією Китаю. Він відноситься до так званої фракції "принців" (дітей високопоставлених партійних чиновників), проте в самого Сі доля доволі неоднозначна, адже його сім’я потрапила під репресії в роки культурної революції, тож він не з чуток знає, що таке потрапити в немилість у лідера.

Сі Цзіньпін започатковує зміни

Прийшовши до влади, Сі Цзіньпін намагався бути компромісною фігурою між "червоним дворянством" — партійною верхівкою, яка уже кілька поколінь фактично вела спосіб життя давніх китайських дворян, мало перетинаючись із простим китайським народом та власне простими китайцями. Відтак він позиціював себе водночас спадкоємцем Мао Цзедуна та Ден Сяопіна. Він намагався продовжувати ринкові реформи, сприяючи розвитку економіки і, відповідно зростанню соціальної нерівності та посилював державний контроль та розвивав соціальну сферу.

На зовнішній арені він розсипався часто суперечливими заявами, то критикуючи однополюсний світ під керівництвом США, то навпаки запевнюючи всіх у потребі зберегти міжнародну стабільність та чинний статус кво.

Зокрема, Сі критикував "експорт революцій", очевидно натякаючи на підтримку Заходом деяких антиурядових сил в арабських та інших авторитарних країнах, які в часи Холодної війни називали "третім світом". Для них Сі врешті у 2013 році запрезентував альтернативу – ініціативу "Один пояс – один шлях" (англ. абревіатура – BRI). Вперше він висловив цю ідею у казахстанському університеті – на полі цільової аудиторії.

Новий Шовковий шлях: Китай крокує у майбутнє

Ідея BRI проста, як усе геніальне – Китай пропонує свої кредити та фінансування інфраструктурних проектів тим країнам, яким відмовили західні фінансові установи, наприклад, МВФ та Світовий банк. Зазвичай проблеми із традиційними фінансовими донорами мали не зовсім демократичні країни, до яких є питання в галузі забезпечення законності та прав людини.

Якщо подивитися уважніше на карту природних ресурсів, то можна помітити, що значна їх частина знаходиться під контролем авторитарних держав. Тобто потенційних "клієнтів" BRI. Відтак КНР почала брати під контроль важливі корисні копалини. І коли Захід помітив розмахи BRI, то виявилося, що КНР володіє монополією на деякі критично важливі природні елементи для високотехнологічного та екологічного західного виробництва. Наприклад, метали, з яких виготовляються компоненти для електромобілів.

Так вже на рубежі другого і третього десятиліть цього століття Пекін почав грати свою гру у міжнародних відносинах. У Піднебесній усіляко підтримували ті західні інституції та ініціативи, відповідно над якими КНР взяла контроль які вигідні їй самій. Так, комуністичний Китай усіляко підтримує олімпійський рух, ВООЗ, СОТ, програму "Зеленого переходу". Водночас нещадно критикує G-7, НАТО, доларизацію світової економіки, МВФ та чинний світовий порядок загалом.

Три фактори, на яких будується влада Сі Цзіньпіна

Не менш сприятливо зійшлися зірки і у внутрішній політиці Сі Цзіньпіна. Він прийшов до влади у країну, що переживала небувале економічне зростання. Але разом із цим явищем постійно синхронно крокують, як два вірних супутники, корупція та соціальне розшарування. Перша набула таких масштабів, які обурювали навіть владну еліту. Друге розчаровувало простих людей в китайському варіанті комунізму.

Директор Центру китайсько-американського співробітництва в Школі міжнародних досліджень Йозефа Корбеля Денверського університету Суйшен Чжао визначив три фактори всередині КНР, на які опирався Сі Цзіньпін, посилюючи свою владу:

1. Слабкість режиму Ху Цзіньтао, що сприяло "надмірному" поширенню ліберальних ідей в Китаї.
2. Корупційні скандали – в деяких представників еліти в результаті обшуків знаходили тонни валюти різних країн світу, яку доводилося вивозити вантажівками.
3. Зростання націоналізму у вищих колах китайської еліти.

Дотримуючись свого принципу балансування між простими людьми та верхами, Сі провів ефективну антикорупційну кампанію та закрутив гайки в економіці – яскравим прикладом є освітня реформа, в рамках якої було обмежено репетиторську діяльність (таким чином урівноваживши можливості учнів із різних за рівнем достатку сімей). Політичним наслідком обох цих процесів стало посилення особистої влади Сі Цзіньпіна.

У всіх пандемія, а у Китаю – джек-пот!

Піком протистояння стали 2019-2020 роки. Тоді Сі ліквідував автономію у Гонконзі, де зосередили свої сили політичні та економічні опоненти нового партійного курсу. А карантин, спричинений пандемією Covid-19, виявився справжнім джек-потом для Сі Цзіньпіна як на внутрішній арені, де він остаточно розчавив усіх своїх ворогів, регулюючи карантинні обмеження на власний розсуд, так і на зовнішній.

КНР стала однією із небагатьох країн, яка показала економічне зростання в цих умовах. Також комуністичній партії вдалося продемонструвати свою ефективність у боротьбі з вірусом, в той час, як у країнах розвиненої демократії спроби запровадити жорсткі карантинні обмеження перетворилися на фарс.

"За Мао піднялася, за Дена – збагатилася, а за Сі КНР стане сильною"

У 2022 рік, коли Сі вирішив всупереч традиції балотуватися на третій термін, він увійшов в статусі одноосібного лідера, який готовий протистояти США у цілих перспективних галузях та важливих регіонах.

Переобрання на рекордний термін Сі Цзіньпіна на усі найважливіші пости зовні могли здатися легкою та формальною процедурою. Проте насправді за цим стояло десятиліття титанічної праці та жорсткої боротьби. Сі посилював себе особисто, а джерелом легітимності розширення своїх повноважень він бачив об’єктивне посилення КНР на міжнародній арені.

Добробут та економічне зростання як джерело престижу комуністичної партії відійшли у минуле. Цьому є й об’єктивні причини. Багато в чому недалекоглядна політика призвела до провалів у певних галузях, найбільшим з яких став крах бульбашки у будівництві. Проте темпи економічного зростання безумовно мали сповільнитися. Ніщо не може зростати вічно. Тому Сі знайшов нове більш довготривале та притаманніше авторитарному режиму джерело легітимності – відчуття національної величі.

Сі Цзіньпін, на відміну від Мао Цзедуна, не оголосив війну тисячолітній культурній спадщині китайського народу, а навпаки взяв її на озброєння. Апеляції до славної історії та несправедливого приниження у ХІХ столітті, що закономірно викликає прагнення до реваншу.

Сі заявив, що XXI століття має стати століттям Китаю. Ціль сформовано, і тепер до неї він готовий вести народ крізь усі перешкоди, а народ за це готовий терпіти та довірити своєму керманичу стільки влади, скільки він зажадає. Дракон відгодувався, оправився, зализав свої рани, виростив кігті, змахнув крилами та злетів — не до місця під сонцем, а за чітким наміром замінити його на геополітичному небосхилі планети.