Балансуючи на канаті. Чому Україні доведеться обирати, з ким вона – з Китаєм чи США

Після десятиріч співпраці у вигідному для США форматі Китайська Народна Республіка вирішила, що відтепер роль "молодшого партнера" її не влаштовує. Офіційний Пекін прагне, як мінімум, до регіонального домінування, а у далекій перспективі приміряє на себе світову корону. Однак, перш ніж розправити плечі, Китаю необхідно позбутися опіки нинішнього гегемона.

Піднебесна і сьогодні є важливою ланкою ланцюжка виробничого циклу, якою керує США. Американська модель економіки поширилася на весь світ і Вашингтон керує нею з максимальною вигодою для себе. Ця модель має сировинні ресурси, ринки збуту, технологічні лідери, проте весь механізм зав'язаний на Вашингтоні.

Країни, включені в ланцюжок, можуть змінювати свої ролі всередині виробничих ланок, і навіть у чомусь випереджати США — цією рисою схема відрізняється від класичних метрополій. Проте не можна зазіхати на головне – недоторканність самої моделі, структури економіки, кров'ю якої є долар, а серцем ФРС (Федеральна резервна система) США.

Китай давно вже не просто сировинна база. Країна досягла як значних успіхів у розвитку промислового виробництва, так і певної міри технічного прогресу. Однак донедавна Пекін не претендував ні на зміну економічної парадигми, ні на формування власної економічної моделі та перезамикання системи з Вашингтона на себе.

Після перемоги комуністів у громадянській війні переможені націоналісти (представники партії Гоміндан) емігрували на острів Тайвань. І довгий час саме влада генералісімуса Чан Кайші США та їхні союзники визнавали як офіційний уряд Китаю, а комуністичний Пекін залишався гігантською невизнаною республікою.

Лише у сімдесяті роки ХХ ст. тодішній державний секретар США Генрі Кіссинджер зрозумів, що таким чином США самі штовхають Піднебесну до союзу з Москвою, з якою, до речі, сам офіційний Пекін уже не дуже прагнув дружити. Дипломатія Кіссинджера справді зумовила втрату СРСР свого могутнього азіатського союзника, що зіграло не останню роль в краху Союзу. Китаю це дало значні можливості економічного розвитку (щоправда, тут важливо не плутати можливості з ривком).

У 1989 році влада КНР продемонструвала, що економічний розвиток відбуватиметься окремо від лібералізації суспільного життя, таким чином задекларувавши прагнення свого "особливого шляху". Захмелілий від щастя перемоги в холодній війні Захід переглянув цей момент, припустивши економічний розвиток відмінної від себе окремої цивілізації.

Спочатку Китай був лише сировинною базою для розвинених країн. Потім він став величезною фабрикою з дешевою робочою силою. У ХХІ столітті західні корпорації почали переносити до Китаю своє високотехнологічне виробництво — це відбувалося всупереч інтересам мешканців країн "золотого мільярда", які втрачали робочі місця, але Китаю це було вигідно.

Комуністична партія охоче йшла на поступки західним корпораціям, створюючи максимально комфортні умови партнерства. Зі свого боку, західні компанії фактично розвивали КНР, підтверджуючи одну з основних догм комуністичної теорії — капіталіст, який не зупиниться ні перед чим, коли відчує близьку вигоду.

Задля цієї співпраці Комуністична партія Китаю навіть пішла на реформу своєї ідеології. Було введено положення про "соціалізм з китайськими особливостями", який фактично був капіталізмом під пильним державним контролем і з державними корпораціями — гравцями.

Китайські традиції багато в чому ґрунтуються на націоналізмі. Протягом усього існування цивілізація долин річок Янцзи та Хуанхе була щиро переконана у своїй винятковості та зверхності над іншими народами. Жителі Піднебесної мали об'єктивні причини вважати себе цивілізованішими, ніж сусіди, а зіткнення з ними лише підтверджували цю тезу. За тисячоліття вона перетворився на догму. І тому наївно було вважати, що, отримавши економічну основу, китайське керівництво, яке, попри всі "культурні революції", все одно залишається насамперед китайським, не захоче відновити стародавню велич Піднебесної імперії.

Засліплені економічними вигодами західні політики схаменулися, коли китайські амбіції вже просто неможливо було не помічати. Все почалося зі зміни економічної парадигми. Європа з домінанти перетворилася на регіон, залежний не лише від постачання сировини з Китаю, але також від його продукції та навіть інвестицій.

Європейська співпраця з Китаєм має свої особливості: зі зрозумілих причин тут задіяно менше китайських кредитів, дотацій та інших важелів м'якої сили, ніж, скажімо, в Африці чи країнах Латинської Америки. Європа — батьківщина колись найбільших світових імперій — апріорі не могла співпрацювати з Китаєм на умовах залежності. Тому китайські кредити хоч і присутні у цій частині світу, але лише у межах конкретних проєктів, що спираються на інвестиції з Піднебесної, без передачі стратегічної ініціативи.

Однак найбільш поширена співпраця у межах економічних ланцюжків, що обумовлюють взаємозалежність імпорту/експорту або сировинних баз та ринків збуту. У багатьох випадках симбіоз Китаю та європейських держав настільки тісний, що навіть досвідченим експертам важко оцінити ризики: чим обернеться конфронтація між КНР та ЄС для кожної зі сторін.

Хто більше постраждає – Китай, який є експортером сировини для країн Західної Європи та його імпортером із Європи Східної, або сама Європа, яка збуває Китаю свою високотехнологічну продукцію, одночасно потребуючи китайських деталях для комплектування, сировини та товарів повсякденного збуту.

Інший істотний чинник, що впливає ситуацію, це геополітика. Франція та Німеччина претендують на роль самостійних центрів сили у світі, і аж ніяк не ланцюгових псів Вашингтона. Проте насправді економічний та військовий потенціал поки що не дозволяє їм вести самостійну політичну гру. Отже, намагаючись запровадити свою політику, європейські гегемони ризикують стати знаряддям політичних інтриг для найпотужніших геополітичних гравців.

Країни Європи перетворили Китай на джерело сировини та ринок збуту своїх товарів ще у XIX столітті. Наприкінці ХХ століття вони закріпили статус-кво. Однак до середини ХХІ століття, внаслідок хитросплетінь сучасної ринкової економіки та складних геополітичних реверансів уже важко простежити — хто насправді смикає за ниточки, а хто на них підвішений.

І це при тому, що тепер США та іншим західним союзникам потрібно враховувати ще й думку і вибір Росії.

На відміну від СРСР, Російська Федерація не є наддержавою це факт. Проте протистояння справжніх наддержав за світове лідерство (або, швидше, за розподіл існуючого світу на сфери впливу) дозволяє Росії сподіватися на "золоту акцію" — а це суттєво збільшує загрози та ризики для України. Москва опинилася в ситуації Пекіна у 70-х, тільки тепер сторони помінялися місцями. Сьогодні Захід готовий загравати вже з Москвою, щоб послабити суворішого супротивника.

Росія не є ні сателітом Китаю, ні де-факто його стратегічним союзником. Кремль тверезо оцінює свій статус потенційного золотого акціонера і намагається вичавити з цієї ситуації максимум, при тому, що американо-китайська "Холодна війна 2.0" формує для РФ більш виграшну ситуацію порівняно з 2014 роком.

При цьому у Кремлі розуміють, що розрив із Заходом зменшить його роль у союзі з Китаєм. Адже за відсутності альтернативи Піднебесна готова повністю підпорядкувати собі Москву, як вона це робить в аналогічній ситуації з Іраном і Північною Кореєю, які із Заходом спалили якщо не всі, то майже всі мости.

Для Києва єдиний вихід із цього глухого кута – грати свою гру. Намагатися написати власний сценарій формування якщо не "золотої" (на це у нас об'єктивно не вистачає геополітичної ваги), то хоча б "срібної акції". Що запропонувати Китаю, наша країна має. Є і досвід першої Холодної війни, який вчить: країни, які знаходилися на лініях дотику антагоністів і займають принципово один бік, можуть отримати гарячу точку на своїй території (Греція, Корея, Індокитай, Карибський басейн, Афганістан та багато інших конфліктів ХХ століття).

Шлях Туреччини, яка вступила до НАТО у 1952 році, для нас вже закритий (ним скористалася Польща 1999-го — коли Росія ще не відновилася від наслідків розпаду Союзу).

На жаль, у цій великій грі далеко не все залежить від нас. Але безумовно, доки не почалася велика війна, Україні не можна займати однозначну позицію у відносинах з Китаєм. Входити в пряме та однозначне протистояння з Піднебесною не варто. Тоді є ризики стати розмінною монетою у китайсько-тайванських відносинах. Але з іншого боку за певного розвитку подій навпаки Україна може апелювати, що безкарна агресія Росії може стати прецедентом і для Китаю в його планах нападу на Тайвань. Все вирішуватимуть дрібні деталі. Тому наша дипломатія має бути надто пильною та обережною.

Києву доводиться балансувати на канаті, просуваючись над прірвою у зовнішній політиці. І тому кроки української влади, які могли виглядати спонтанними, насправді можуть стати послідовними етапами складної гри. З одного боку, Україна не надала доступу КНР до військових технологій (справа Мотор-Січ), що входить до сфери життєвих інтересів США, а з іншого – відкликала свій підпис під ініційованою американцями антикитайською резолюцією щодо уйгурів. Це досить важливо для Вашингтона, щоб Пекін оцінив таку жертву, проте не настільки, щоб завадило США надавати військову допомогу нашій державі.

Приємним бонусом для КНР стали вітання зі сторіччям створення Комуністичної партії Китаю. При цьому Україна зайняла нейтральну позицію у "ковідній дипломатії", що дозволило отримувати допомогу з усіх боків. А отже, поки що Києву вдається не просто лавірувати між двома вогнями, а й отримувати певні вигоди від обох.

Проте очевидно, що так буде не завжди, рано чи пізно Київ поставлять перед вибором у принциповому для обох сторін питанні (наприклад, у разі вторгнення КНР до Тайваню), і тут треба буде обирати. Вибір цей може бути між дуже поганим варіантом (аналогічне вторгнення Росії, коли звалиться вся система безпеки у світі та завойовницькі війни перестануть бути табу) і критичним (війна проти Росії без допомоги західних союзників, що може статися, якщо Україна не займе своєчасно принципову позицію щодо цього питання).

Ось таким може бути світ у разі чергового підвищення ставок. Україна не зможе довго спостерігати за боротьбою за владу між двома гегемонами, США та Китаєм. Наше місце не в першому ряду, а на краю сцени. Принцип "моя хата з краю" перестав діяти для нашого народу з 1914 року.