Урок для України. Чому програв "вірменський Порошенко"

Учора Віталій Портников у своїй статті на LB.ua назвав Роберта Кочаряна "вірменським Медведчуком". Чим мене відверто здивував. Звичайно, "кожна метафора кульгає", але якщо і порівнювати з ким першого президента невизнаної Нагірно-Карабаської республіки і другого Президента Вірменії, то вже точно не з Віктором Медведчуком.

Незважаючи на свою проросійськість, Кочарян — спочатку вірменин. Більше того — справжній (хоча і, як показала історія, недалекоглядний) герой вірменського народу. Саме з його ім'ям асоціюється перемога вірмен у Першій Карабаській війні.

Саме Роберт Кочарян з 1988 року був одним з лідерів руху за входження Нагірного Карабаху до складу Вірменії і главою організації "міацум", з 1992 року — головою Комітету оборони і прем'єр-міністром невизнаної НКР, а в 1994, після перемоги вірмен у Першій Карабаській війні, був обраний першим президентом невизнаної республіки.

Насилу уявляю Медведчука на чолі українських повстанців десь на Кубані...

Бо на відміну від українців, головний ворог у свідомості вірмен — це "колективні турки", до складу яких — повторюся, у свідомості вірмен — безумовно відносяться й азербайджанці. Зрештою, це формула і Ердогана, і Алієва: "дві держави — один народ".

Тому урок останніх вірменських виборів — це точно не про електоральну поразку "вірменського Медведчука" — це скоріше про фіаско "вірменського Порошенка". Причому, на відміну від п'ятого президента України, другий президент Вірменії таки виграв свою війну проти зовнішнього ворога, але програв свій бій за демократичну Вірменію, що процвітає.

Перемога партії Пашиняна на дострокових виборах у вірменський парламент після глибоко травматичної поразки вірмен у Другій карабаській війні — це дзвіночок і урок для України. Особливо для пасіонарно-патріотичного сегменту українського суспільства.

Вірмени, яким вдалося побудувати зразкову етнічну націю (98% громадян Вірменії — етнічні вірмени), ідентичність для яких важить набагато більше, ніж для українців, зробили вибір на користь пораженця-демократа, а не переможця-автократа.

Якщо українські патріоти і надалі будуть триматися за "українського Кочаряна" з його патріотично консервативною риторикою і аморальною практикою, їм уготована доля "Вірменії" Роберта Кочаряна. У кращому випадку залишатися гучною опозицією, яка ні на що серйозно не впливає.

Особливо, якщо "український Пашинян" Зеленський поведе себе з лідером "ЄС" так, як Пашинян вірменський обійшовся з вірменським Кочаряном.

Для тих радикалів, які свято вірять, що президентство Зеленського — це катастрофа для України, і тих поміркованих, які просто розуміють, що масштаб особистості шостого президента України явно не збігається з масштабом України і викликів, що стоять перед нею, актуально почати шукати двері в майбутнє, а не викликати до життя духи минулого.

Вірменський урок свідчить, що повернення назад немає. Навіть після поразки на фронті вірмени вважали за краще вибрати відносну свободу замість корупції і бідності під димовою завісою патріотизму.

Це не означає, що корупція і патріотизм — синоніми. Це лише означає, що наявність зовнішнього ворога ніяк не виправдовує пограбування власного народу.

Цікаво, чи засвоять українські патріоти цей вірменський урок?

Переклад Фокуса.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.