Негативна величина. Чому відсутність Авакова у владі буде помітніша, ніж його присутність

Згідно з неписаними правилами української політики, добровільна відмова від влади — це не заведено, майже непристойно. Особливо, коли йдеться про реальну, відчутну владу, а не про одну тільки видимість, створювану посадою.

Влада Арсена Авакова була більш ніж реальною всі сім із половиною років його перебування на чолі Міністерства внутрішніх справ. А при президенті Зеленському аваковський вплив, як тісто, що добре піднялося, і зовсім вивалювалося далеко за межі одного тісного міністерства. Аваков охоче брався і за зовнішню політику, і за боротьбу з пандемією, і за територіальну оборону. Уся ця факультативна робота у нього, до речі, виходила краще, ніж основні обов'язки.

Арсен Аваков — це талановитий політик, якому в державі дісталося займатися не зовсім своєю справою. З одного боку, він зумів якнайкраще розпорядитися силовим потенціалом ввіреного йому міністерства не тільки для зміцнення особистої влади, а й для забезпечення більшої стійкості всієї владної конструкції в постмайданній Україні.

Але ось з профільної поліцейської лінії провал йшов за провалом. Якщо почати перераховувати всі інциденти, зокрема дуже трагічні, за які міністр несе політичну відповідальність, текст вийде безрозмірним. Хоча одного разу комусь доведеться це зробити. Головне, що в сухому залишку спадщини Авакова — вантаж нерозкритих гучних злочинів, невдала реформа поліції і народний депутат Ілля Кива.

(Утім, справедливості заради, відповідальність за невдалу поліцейську реформу пан міністр мав би розділити із цілим сонмом видатних грузинських реформаторів і різноманітних міжнародних радників, більшість з яких вже давно знаходяться за межами України. - Ред.)

Справа в тому, що Арсен Аваков належить до тих не надто численних у людській популяції щасливців, яких мало турбує, що про них подумають інші, не вважатимуть поганою, непорядною людиною. Відсутність зайвих моральних обтяжень часто супроводжує ще й безстрашність.

Таке поєднання якостей вельми корисне для політика. Наприклад, відповідно до опублікованого в 2012 році дослідження, найбільш успішними президентами США серед нинішніх американських виборців вважаються обидва Рузвельти — Теодор і Франклін, а також Джон Кеннеді та Рональд Рейган. Саме ці політики, за оцінками експертів, належали до безстрашно-домінантного типу. Що називається, без страху й докору.

Секрет політичного довголіття, крім іншого, пояснюється ще й завидною здатністю Арсена Авакова вчасно йти в тінь інших політиків, яким народна любов, шанування і визнання їхніх заслуг куди важливіше.

Можна припустити, що колишній міністр не буде сильно перейматися приставкою "колишній". Він напрочуд легко розлучився з владою, яку власними руками вирощував, зводив рекордні 7,5 років. У Володимира Зеленського вийшло, нарешті, зібрати в парламенті шукану більшість голосів за відставку Авакова. Не виключено, тільки тому й вийшло, що сам Аваков вирішив, нарешті, піти.

Виходячи з видимої легкості цього рішення і з незначності, майже до смішної, політичної спадщини Арсена Авакова — ну чого він домігся, справді, за цілих сім років? — правомірно задаватися питанням не "Чому він пішов?", а "Навіщо він так довго залишався?".

Відповідь на це питання неочевидна.

Аваков усією своєю вагою тримав ввірену йому частину політичної конструкції ближче до землі, щоб новий президент і його команда могли триматися якомога вище. Але як тільки він встане, хто знає, чи не звалиться це під три чорти зовсім?

У цьому сенсі Арсен Борисович — негативна величина. Ефект від його відсутності у владі відчуватиметься сильніше, ніж від його присутності.

Але, може бути правильним й інше — нічого значного не станеться.

Сьогодні противники Авакова радіють у зв'язку з його відходом з МВС, тому що Аваков, як відомо, "чорт". Але його відставка, боюся, мало що змінить в нашому пеклі.