По малолітці. Як живуть неповнолітні злочинці

Перше, що кидається в очі у дворі Кременчуцької виховній колонії для неповнолітніх, — два дебелих рудих кота, які по-хазяйськи ходять у дворі. Про те, що за воротами з напівзаржавілою табличкою "Стороннім вхід заборонено" відбувають покарання неповнолітні злочинці, свідчить тільки колючий дріт над високим сірим парканом. У всьому іншому територія колонії мало чим відрізняється від шкільного двору: відреставрований футбольний майданчик, невеликий доглянутий сад, пофарбовані лавочки. Поруч стоїть церковця.

На подвір'ї нас зустрічає начальник колонії Юрій Величко та одразу проводить ознайомчу екскурсію. Насамперед, хвалиться зоокуточок, захований за парканом: гусак, качка і ще пара інших пернатих. Живності, каже, хоч і не багато, зате атмосферу домашню створюють. Зовні Величко схожий на наглядача з голлівудських бойовиків. Він мало розмовляє і майже ніколи не посміхається. Але після п'яти хвилин спілкування розумієш, що строгий образ наглядача чоловікові явно не йде, і куди переконливіше Величко виглядав би в амплуа турботливого батька. Під час півторагодинної бесіди за чашкою чаю він скаржиться, що сьогодні суспільство не дає другого шансу засудженим дітям, ставлячись до них з упередженням.

Сам Величко в цій системі працює 19 років, а на посаді начальника колонії — п'ять. Зізнається, що спочатку і сам сприймав дитячу колонію виключно негативно. "Коли тільки прийшов сюди, всі співробітники жили за деякими правила війни: були ми, а на іншій стороні наші вороги — засуджені. Попрацювавши якийсь час, я подумав: а раптом через років п'ять один з цих хлопців буде моїм сусідом по сходовій клітці ? Мені його боятися і вішати подвійний замок на двері? З цього дня роблю все, щоб пацани не виходили на волю ще більше озлоблені на життя ", — зізнається Величко.

Начальник Кременчуцької виховної колонії для неповнолітніх Юрій Величко

Ті, кого засудили

Зараз в Кременчуцькій виховній колонії відбувають покарання 34 підлітка. Все — за скоєння особливо тяжких злочинів. За дрібні проступки реальні терміни практично не дають. Справа в тому, що чотири роки тому в Україні прийняли вельми ліберальний щодо злочинців новий Кримінальний процесуальний кодекс і тепер підлітків за грати відправляють в рази рідше. Це підтверджує і начальник колонії, помічаючи, що з кожним роком число засуджених зменшується: в цьому році, наприклад, на волю вийшло 69 хлопців, а новеньких прибуло лише 25. І тут же згадує вражаючі цифри п'ятнадцятирічної давності: тоді в Україні було 11 колоній для неповнолітніх і 3,5 тисячі малолітніх злочинців. Сьогодні подібних закладів вдвічі менше — 6, а кількість засуджених зменшилася до 300.

За словами співробітників колонії, всі хлопці з неблагополучних сімей. Троє з них, наприклад, круглі сироти, третину ростили одні матері, а сім'ї інших знаходяться на межі бідності. Тому і злочини скоюють переважно на майновому ґрунті — крадіжки, грабежі або розбої. У дитячих колоніях умови набагато м'якші, ніж у дорослих, тому якщо є позитивні зміни в поведінці засуджених, українське законодавство дозволяє утримувати їх тут до 22 років.

Як в перший клас

Багато із засуджених до потрапляння в колонію не вміють читати і писати. Цьому їх навчають в школі, розташованій на території колонії. Але в коридорах школи за колючим дротом завжди незвично порожньо: на перервах ніхто не бігає, та й за косички смикати нікого. З класу в клас учні переміщаються в супроводі охорони. На одній зі стін красується дошка пошани з фотографіями кращих учнів. Їх у вигляді заохочення іноді виводять погуляти за територію колонії: в кіно, парк або на місцевий пляж.

Двері одного з класів прочинені, чутно, як строгий вчительський голос пояснює учням теорему Піфагора. Це урок геометрії в 10-му класі — в ньому всього 7 чоловік. Зовні вони мало відрізняються один від одного: всі в темно-синіх робах і з коротко стриженим волоссям, вперлися головою в підручники, немов бояться отримати двійку. За першою партою хлопчик час від часу відповідає на запитання вчителя і майже завжди правильно. Його звуть Ілля: на вигляд років 17, кругле обличчя, великі чорні очі. Хлопець спочатку ніяковіє, побачивши журналістів, але з часом звикає і навіть розповідає, що на зону потрапив за крадіжку. Тут же поспішає уточнити, що дуже розкаюється і тепер заробляти гроші буде виключно чесним шляхом. Каже, що на волі завжди лінувався вчитися, а в колонії за місяць вивчив те, що за 5 років в звичайній школі не міг.

Засуджений Ілля

Історії двох Саш

Позаду Іллі, за другою партою біля вікна, сидить Саша. Йому, здається, і зовсім немає справи до того, що обговорюють товариші на уроці. Хлопець замріяно дивиться у вікно і час від часу посміхається крізь зуби, навіть не прикидаючись, що не намагається вникнути в тему уроку. Зовні Саші не більш 13 років: худенький, невисокий на зріст, з витягнутим обличчям і маленькими карими очима, в яких читається незрозумілий страх.

Підійти до нього сама не наважуюся. Пізніше розпитую про нього начальника колонії. Знайомство Саші з правоохоронними органами почалося в 14 років, коли він разом з другом без причини до смерті закатував бомжа. За це суд засудив вбивцю до 11 років позбавлення волі, частина з яких він може провести в дорослій колонії, якщо до цього його достроково не звільнять за зразкову поведінку. Величко розповідає, що поводиться хлопець, ніби нічого не сталося: товариський і веселий, легко знаходить спільну мову з іншими засудженими. Через деякий час знову придивляюся до поведінки Саші — дійсно душа компанії. Правда, з його обличчя ні на секунду не сходить посмішка, більше схожа на оскал, від якого йдуть мурашки по шкірі.

Інший Саша, Пашковський, залишає про себе зовсім інше враження. Хлопець непомітно сидить за однією з парт і ледь чутно відповідає на питання вчительки, яка раз у раз звертається до нього "Сашенька, моє сонечко". Заочно з ним ми вже познайомилися, хоча Саша про це не підозрює: за півгодини до цього я розглядала його фотографію на дошці пошани.

- Прочитав недавно книгу "Граф Монте-Крісто" Дюма. Мені здається, я чимось схожий на героя книги, — каже він. — Звичайно, я сам винен, що потрапив сюди, але сподіваюся, що, як і Дантес, вийду з в'язниці кращою версією себе. Якби у мене була можливість повернути все назад, я б зробив усе, щоб не потрапити в колонію.

Саша розповідає, як в 16 років сильно побився з товаришем, за що його засудили до 10 років позбавлення волі. Тут же кається і нібито виправдовується переді мною, каже, що вже не раз вибачався перед колишнім другом і сподівається, що той його пробачив. Вдома Сашу чекають мама і дві молодші сестрички, про які він сподівається подбати в майбутньому. Хлопець каже, що вони не можуть його часто відвідувати — немає грошей, щоб приїхати.

Засуджений Саша Пашковський

Нікому не потрібні

Саша — не єдиний, для кого приїзд рідних схожий на свято. Незважаючи на те, що відвідувати засуджених можна хоч кожен день, рідних хлопці бачать в кращому випадку раз на місяць. Одним фінансове становище не дозволяє приїжджати, іншим діти-злочинці не потрібні зовсім, а деяких взагалі нікому відвідувати. Через це поличка з передачками в загальній кімнаті відпочинку весь час пустує. Втім, з харчуванням у хлопців ніяких проблем: в їдальні їх годують три рази на день всім необхідним для зростаючого організму. "Хлопці в колонії помітно додають у вазі, — хвалиться кухар Лариса Книш. — Це не дивно: в тих умовах, в яких вони живуть на волі, триразового харчування у них точно немає". У самому обідньому залі в кутку тихо працює невеликий кімнатний водоспад. Щось підказує, що його включають зрідка, в особливих випадках, але атмосфера в кухні затишна і без того.

Живуть хлопці в окремому приміщенні, схожому більше на гуртожиток, ніж в'язницю. У просторій кімнаті 17 акуратно заправлених під одним кутом ліжок, а поверхом вище ще одна така ж спальня. Одну з кімнат працівники колонії переробили в спортивний зал, ще в одній висить телевізор і стоїть більярдний стіл. Начальник колонії визнається, що пріоритет для них — це перевиховання засуджених.

З вірою в краще

Невеличка церква на території колонії — одне із найбільш непопулярних місць серед засуджених хлопців. Перш ніж зайти всередину, начальник колонії три рази хреститься біля входу. Каже, побудувати її допомогли місцеві баптисти. Але дотримуватися якоїсь певної релігії хлопців ніхто не змушує. Величко згадує, що якось приходив навіть муфтій, тому що один із засуджених був татарином. Зараз щонеділі при церкві працює недільна школа, де місцевий батюшка розмовляє з усіма бажаючими. Але таких ледь чоловік п'ять набереться — іншим в цей час більше до душі ганяти в футбол.

Через якийсь час начальник знову повертається до теми релігії і розповідає, як кілька років тому одна з релігійних організацій прихистила у себе двох хлопців, які вийшли на волю. Сьогодні в житті обох Кременчуцька виховна колонія — один з пройдених життєвих етапів, у кожного є будинок, робота, сім'я. "Часто приходять наші випускники, які добре влаштувалися в житті і дякують за добре ставлення до них в колонії", — розповідає Юрій Величко. Він упевнений, що одного разу і хтось із нинішніх 34 засуджених хлопців постукає у ворота колонії зі словами подяки.