Ефект колії: залежність від пройденого шляху, — Сергій Мошенський

"Наша історія – це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції" — написав колись Василь Стус ("Феномен доби"). І це правда, хоча й невесела. Економісти називають таке явище "ефект колії", path dependence – залежність від пройденого шляху, якщо дослівно. Сила традицій справді нагадує глибоку колію на ґрунтовій дорозі. Недарма економіст Йозеф Шумпетер казав, що "соціальні структури, соціальні типи й погляди не стираються швидко, подібно до монет". Справді, наше минуле створює звичне середовище, яке часто не хочеться залишати.

"Ефект колії" нагадує хронічну хворобу, не одразу помітну іншим. А виявляється ця хвороба в тому, що система має здатність змінювати навіть тих людей, які хотіли б змінити систему. Чи випадково виникає така хвороба? Звісно ж, ні. Хронічна хвороба виникає внаслідок сукупності декількох причин і часто передається з покоління в покоління, тому складно знайти момент, коли саме вона почалася. Так і "ефект колії" виникає від збігу історичних обставин.

Типовий приклад "ефекту колії" – дві сусідні країни, США й Мексика. Зовсім різні світи, причому багато мексиканців усіма правдами й неправдами намагаються перетнути кордон та емігрувати до Штатів. Якщо уявити собі, що якийсь суперпрогресивний мексиканський президент ухвалить такі самі закони, як у сусідній країні, і спробує відтворити в себе американські інститути, вони там не приживуться. І в реальному житті мексиканців мало що зміниться. Це і є сила традицій – "ефект колії".

Наприкінці XIX століття багато країн, намагаючись вийти з наїждженої колії традицій, перейняли британську модель розвитку капіталізму, де на першому місці вільний ринок, а досить сильна держава існувала заради економіки, а не навпаки. Однак був також інший шлях, де інтереси держави із самого початку переважали над економікою. Ним пішли Німеччина в часи Бісмарка та Японія в епоху Мейдзі. Тут розвиток капіталізму відбувався з ініціативи держави, поєднуючи державне регулювання економіки та вільний ринок. Результати виявилися досить непоганими – ці країни теж виграли гонку з часом. Втім, світовим лідером, який замінив Англію, стали тоді не вони, а Сполучені Штати.

Переважно з ініціативи держави (хоча з меншими результатами) розвивався капіталізм і в Україні, розділеній між двома імперіями. У Західній Україні, яка входила до складу Австро-Угорщини, економічна модернізація розпочалася в другій половині XIX століття в часи імператора Франца Йосифа, який правив тривалий час. І хоча Австро-Угорщину за темпами економічного зростання важко було порівняти з Англією, Францією або Пруссією, політика помірних реформ дала свої результати.

Для іншої, більшої частини України, що входила до складу імперії Романових, теж була потрібна економічна модернізація. У цій імперії головним прихильником швидкої індустріалізації був міністр фінансів Сергій Вітте. Завдяки його політиці тут почалася прискорена модернізація, яка виявилася не тільки в економіці, а й у багатьох сторонах життя. Будували заводи й залізниці, добували вугілля й виплавляли сталь.

В ті роки за допомогою прямих іноземних інвестицій вдалося створити величезну промисловість. А царська імперія увійшла до числа країн з найбільшими темпами економічного зростання (США, Японія, Швеція). Багатьом тоді здавалося, що ці радикальні зміни призведуть до довготермінового зростання і почнеться епоха загального добробуту. Однак ця спроба модернізації (як і всі попередні в цій проблемній імперії) неминуче зайшла в глухий кут, і закінчилася соціальними катаклізмами – кривавими революціями.

Щось непосильне було в такому розвитку для суспільства. І для менталітету сучасників. Здавалося, що легко доступними стали гроші й технології, і що побудувати великий завод на іноземні капітали – це зовсім нескладно. Через таку легкість і простоту сучасники пропустили можливість запозичити не тільки гроші й технології, а й щось значно цінніше – соціальні інститути.

Здавалося б, основною проблемою економіки царської імперії був авторитарний капіталізм. Але справа не в самому по собі авторитарному капіталізмі. У ті роки подібну авторитарність можна було бачити у германській чи японській економіці, і там вона не створювала таких проблем. Таму не авторитаризм сам по собі був проблемою, а загальна архаїчна інертність тієї держави, у якій намагалися проводити свої реформи.

Чиновники за багатовіковою звичкою сунули свого носа в економіку де не потрібно, щоб одержати більше хабарів під час розподілу бюджетних замовлень. А там, де справді потрібно було підтримати вітчизняних підприємців і стимулювати вітчизняне інноваційне виробництво, було надто багато системної, кропіткої роботи, і чиновники не хотіли із цим зв’язуватися. Набагато простіше було збагачуватися від щедрого грошового потоку іноземних інвестицій і не думати про майбутнє місцевого бізнесу. До того ж, багато що визначали державні замовлення за завищеними цінами для залізничного будівництва, і це не створювало можливості для експорту конкурентоспроможної продукції й ефективних ринкових відносин.

Повноцінна модернізація неможлива без перетворення політичних інститутів – адже економічна система невіддільна від політичної. Однак повторення траєкторії розвитку успішних країн у принципі не влаштовувало царську владу. Адже вона хотіла створити промисловість, при цьому нічого не змінюючи в політичній системі.

Державі, яка розпочала індустріалізацію, потрібно було створити систему, здатну сформувати сучасні й життєздатні інститути, які згодом могли б стати доступними для всіх, а не тільки для обраних. Поки існує мала група обраних промисловців, які за завищеною ціною продають продукцію державі, а прибуток вивозять за кордон, малоймовірно формування інститутів, що відображають інтереси великих груп. А без таких інститутів важко було поєднувати адаптивність і стабільність, що набагато складніше, ніж прискорити темпи економічного зростання в короткостроковій перспективі.

Індустріалізація, так само як інші економічні й соціальні зміни початку ХХ століття, розбудили в людях ентузіазм, інноваційну енергію й прагнення до експериментів, прагнення до чогось нового. Цей настрій торкнувся не тільки інтелігенції (особливо нового прошарку добре освічених інженерів), але навіть і частини робітників – їм теж хотілося кращого життя. Якби збільшення доступності політичних і громадянських інститутів підтримувала влада, історія могла б піти іншим шляхом. Але в царській імперії влада це підтримувати в принципі не могла. До того ж, люди хотіли бачити безпосередні економічні вигоди для себе від усіх цих економічних змін. Якщо вигоди так і не наступають, або їх доводиться чекати надто довго, віра в інститути втрачається.

Інститути, що сприяють стійкому зростанню, у застиглій політичній системі нормально розвиватися не могли. Часто вони створювалися формально, були чужорідними для суспільства і не наповнилися новим змістом. А суспільство з неповноцінними інститутами зазвичай опинялося в порочному колі бідності й насильства. У цьому порочному колі можна було залишитися надовго. Низька якість інститутів створює погрозу потрапити в пастку й назавжди застрягти в стадії економіки, що розвивається.

Історія показує, що безліч так званих "економічних систем, що розвиваються" так і залишаються тими, "що розвиваються" протягом десятиліть. Час іде, і якось несхоже, що вони наближаються до розвинених. А зникнення прірви між багатими й бідними країнами так і не відбувається, незважаючи на всі оптимістичні прогнози економістів. Спершу здається, що країни, що розвиваються, запозичивши капітали, технології та інші інновації в розвинених, починають їх швидко наганяти. Але скоро наступає момент, коли все, що можна було запозичити, уже запозичили, і потрібні власні інновації. А із цим завданням економіки, що розвиваються, зазвичай впоратися не можуть.

Про секрет довготермінового економічного зростання писали й говорили багато. Як і про секрет, чому одні країни стали багатими, а інші так і залишилися бідними. Але стосовно кожної конкретної країни такі питання виникають знову й знову. Ми знаємо приклади, коли економічні системи ставали успішними не в самих ліберальних суспільствах з підвищеним значенням держави в економіці й характерної для цих країн загальною згуртованістю (спершу Японія, потім Південна Корея, Тайвань, і особливо Китай). Однак їхній швидкий підйом теж не обійшовся без появи економічних свобод і розширення особистих свобод, а також створення інституціональної культури.

Незалежно від особливостей країни та існуючої в ній моделі капіталізму головний секрет успіху – у здатності розбудити творче підприємництво, невіддільне від особистої свободи людей, що створює в них підприємницький азарт і драйв. Ще однією умовою є ефективна та людяна держава. Саме така держава уможливлює існування повноцінної ринкової економіки.

Кожний із цих чинників може легко стати токсичним – і погано регульоване підприємництво, і свобода бізнесу, позбавлена соціальної відповідальності, і держава, яка у все втручається. Подібно до того, як під час створення ліків (кожний з компонентів яких може бути токсичним), секрет цієї, якщо можна так сказати, алхімії полягає в правильних пропорціях. І в правильній технології змішування.

А таке стало можливим лише в деяких країнах, де була забезпечена ефективна взаємодія людини, суспільства й держави. Тоді кожний одержує можливість бути не тільки частиною економічної системи, але й мати власні цілі, що сприяє довготерміновому економічному зростанню. Саме так створюється майбутнє світу.