Як п'ятсот років тому Україна потрапила в пастку аграрної економіки, — Сергій Мошенський

Історію української економіки можна описати, розповідаючи про хліб. І про зерно, без якого його не приготуєш. Важко навіть уявити, скільки за багато століть було людської радості та страждання через зерно і скільки грошей перетекло з однієї кишені в іншу.

Великим виробником зерна українські землі стали з XVI століття. Для нас це була ціла торговельна революція – ми почали виходити на орбіту західноєвропейської економіки. На жаль, тільки як аграрно-сировинний придаток. У XVI столітті формується загальноєвропейський економічний світ – це була чергова хвиля глобалізації. Торкнувся цей процес і України.

Населення Західної Європи швидко зростало, збільшувалася потреба в продуктах харчування. А потік золота й срібла з колонізованої іспанцями Південної Америки спричинив справжню революцію цін – продукти харчування здорожчали в п’ять (а іноді й у вісім-десять) разів. Підвищилися ціни й на всю іншу сільськогосподарську продукцію. Шляхтичі-землевласники скористалися таким шансом розбагатіти. Чимало міщанських родин у містах теж збагатилися й стали займатися комерцією, перетворюючись на нову міську аристократію. Почався загальний економічний підйом, пов’язаний з великим зерновим бумом. Це був золотий час – потекли гроші й з’явилися вільні капітали. А вони, як відомо, можуть оживити все.

В епоху швидкого зростання експорту зерна й худоби з Волині й Поділля череди волів переганяли в Німеччину й Італію, а зерно везли по воді: спершу невеликими річкам, а потім по Віслі в Гданськ, де зерно продавали купцям. Гданські купці контролювали 80 % експорту зерна, перепродаючи його в країни Західної Європи – переважно голландцям, які везли зерно на кораблях через Балтійське море в Нідерланди. Частково вони його споживали самі, а частково перепродавали далі. Для Нідерландів, у той час самої передової та прогресивної країни світу, вигідніше було купувати зерно, а не займатися його вирощуванням.

Периферійність доіндустріальних економічних систем Польщі, Великого князівства Литовського й особливо українських земель визначалася їхнім географічним положенням на краю європейської цивілізації. На лівому березі Дніпра починалися володіння татар і, по суті, там проходив реальний кордон з азійським світом диких агресивних кочівників. Так Східна Європа, особливо українські землі, стали периферійним сировинним придатком Західної Європи і постачали сільгосппродукцію. Аграрний сектор тут забезпечував не менше 70 % ВВП, протопромисловість – не більше 20%, а сфера послуг – близько 10 %.

Порт у Гданську, через який експортувалося зерно, був тоді не тільки торговельним, але й культурним вікном у Західну Європу. У цьому місті з його величезними складами й морськими кораблями провінційні шляхтичі контактували із західноєвропейською цивілізацією. Адже саме тут, продавши зерно, вони купували модні предмети розкоші для себе й своїх родин. Мода на атрибути розкоші стала тоді загальноєвропейською. У ті століття у свідомості відбувся справжній переворот – церковні ідеї тлінності, другорядності земного життя в порівнянні з "життям вічним" уже мало кого приваблювали; добробут у реальному світі став набагато важливішим.

Виробники зерна сильно збагатилися, у них з’явилися чималі капітали і прагнення до розкішного життя. А ось інтересу до інвестицій у передові технології виробництва не було – споживання приваблювало набагато більше. Оббиті позолоченим сап’яном крісла із Гданська й інші дорогі меблі – усе це стало звичайною справою в маєтках шляхтичів Правобережної України. Великі кам’яні будинки (а іноді й справжні палаци) усе частіше з’являлися в панських фільварках. А ще більш помітною ознакою багатства, що легко дісталося, стали не будинки чи меблі – це використовували багато років, – а те, що з’їдали й випивали щодня навіть у другій половині XVIII століття, коли доходи від зерна вже сильно скоротилися. За словами сучасника, "з раннього ранку столи в кімнатах заставлялися золотавими штофами данцигських горілок, устрицями, міногами, голландськими оселедцями, швейцарськими сирами в таких величезних колах, як колеса екіпажа. Усі пили та їли кому що подобалося, коли закуска з’їдалася, подавали другий сніданок… і сотні пляшок англійського пива… наскільки пригадую, тоді казали, що кожен такий сніданок коштував не менше трьохсот червінців". Географія напоїв і закусок теж цікава – тут і англійське пиво, і голландський оселедець, і швейцарські сири. Товари з усієї Європи. А якщо згадати каву й перець – то із усієї земної кулі.

Зерно в Гданську можна було продати майже у два рази дорожче, ніж воно коштувало в провінції; а в Амстердамі, куди його відвозили на кораблях, воно коштувало ще у два рази дорожче, ніж у Гданську. Так що прибутки в усіх були чималі. Однак незабаром у зерновому експорті розпочалися проблеми – після рекордного його обсягу в 1618 році (115,5 тисячі лаштів) у середині XVII століття експорт зерна зменшився до 30 тисяч лаштів (60 тисяч тонн). Скорочення постачання зерна було пов’язане із чотирма польсько-шведськими війнами в 1600–1629 роках, особливо з війною 1626–1629 рр. за контроль устя Вісли. Ця війна безпосередньо вплинула на Гданськ.

На початку XVII століття Західна Європа виявилася залежною від балтійської торгівлі зерном, яке надходило з правобережжя України. Але коли постачання зерна порушилося, прийшло розуміння, що цей товар можна купувати і в інших місцях. Справа закінчилася тим, що голландці знайшли собі нових постачальників, а наші зернотрейдери втратили свої позиції на цьому ринку; відновити їх повною мірою вони вже не змогли.

Так у часи зернового буму ми опинилися в пастці сировинної аграрної економіки. Примусова праця кріпаків була дешевою, а землі родючими, що дозволяло землевласникам добре заробляти на зерновій торгівлі, не намагаючись зробити ефективнішим аграрне господарство у своїх маєтках. Усе це гальмувало економічне зростання, не даючи розвиватися виробництву.

З причини слабкості ринків забезпечити ефективність сировинної аграрної економіки було складно. Та й селяни через свою консервативність були не схильні до ринкових відносин і ризиків. Тому єдиним доступним земельним магнатам способом зберігати прибутковість стало посилення тиску на кріпаків. Але надовго цього не могло вистачити – людські ресурси мали свій запас міцності, і коли він вичерпувався, починалися повстання.

І хоча земельні магнати докладали зусиль, щоб стимулювати розвиток ремесел у своїх володіннях, швидкий і легкий прибуток від продажу зерна створював спокусу зосередитися на експорті агропродукції. Так зерновий бум загальмував розвиток міст – це була пастка сировинної економіки.

За це дорого довелося заплатити – обмеженням особистої свободи і підприємницької ініціативи, відсутністю заощаджень через бідність селян, слабким внутрішнім ринком, повільним зростанням міст, нерозвиненістю середнього класу. А зрештою – нездатністю до повноцінної модернізації суспільства.