Нові виклики: як США та Європі не втратити військову міць і вплив

Одночасно з активізацією дипломатичних зусиль у Європі та Азії необхідно також активізувати військове планування і підготовку США у світі, який кардинально змінився і став небезпечнішим, ніж якихось десять років тому.

Фокус переклав статтю Девіда Очманека та Ендрю Хона про те, як США не втратити світову гегемонію.

Варгеймінг і звіти за останні півтора десятиліття дають змогу зробити висновок про неспроможність оборонної стратегії та позиції США. Завдання, які уряд США та його громадяни покладають на свої збройні сили та інші складові могутності на міжнародному рівні, значно перевищують наявні засоби для їх виконання. Ця проблема розглядається в нашому новому звіті "Inflection Point: How to Reverse the Erosion of U.S. and Allied Military Power and Influence". Як ми вже писали, причини цього явища численні та різноманітні, але факт залишається фактом: збройні сили США більше не володіють тією всеосяжною перевагою, що була основою перемог над супротивниками на кшталт Іраку та Сербії в період після закінчення Холодної війни. У реалістичних варгеймах, у яких ми брали участь, коли чинні та запроєктовані сили США стикаються з силами Китаю — найпотужнішої держави-суперника Америки, "сині" команди, що грають за США, часто не справляються з поставленим перед ними завданням — не дати "червоним" подолати сили оборони Тайваню. І за цей провал американські війська платять високу ціну, втрачаючи десятки сучасних літаків та кораблів і зазнаючи багатотисячних втрат у перші дні війни. Менш потужні супротивники, включно з Росією, Північною Кореєю та Іраном, також володіють потенціалом, який може значно збільшити витрати і ризики військового втручання, як порівняти з операціями, що проводилися американськими військами після закінчення Холодної війни.

Це не конче означає, що Сполучені Штати програють війни, які їм напевно доведеться вести в майбутньому, але це свідчить про ослаблення здатності стримувати такі війни. Якщо суть стримування полягає в тому, щоб ставити супротивників перед реальною перспективою поразки, то для відновлення довіри до американських сил доведеться зробити дуже багато.

Відновлення стійкої позиції проти агресії з боку високоефективних супротивників вимагатиме від США, їхніх союзників і ключових партнерів постійних і скоординованих зусиль із переосмислення своїх підходів до протидії агресії та перегляду важливих елементів своїх збройних сил і позицій. На щастя, варгейми, під час яких перевіряється життєздатність нових оперативних концепцій, позицій і можливостей, вказують шлях, здатний забезпечити надійний захист від агресії навіть за умов відсутності переваги сил США та їхніх союзників у ключових сферах.

Проєктування військової могутності без панування

Для США настав час переглянути базовий підхід до проєктування військової потужності, що існував з моменту закінчення Холодної війни. Згідно з минулою стратегією, яку ми характеризуємо як рішучі експедиційні сили, під час сутички з великим агресором, що загрожує інтересам США, Сполучені Штати збирають переважні конвенційні сили, проєктують їх на регіон і, можливо, на територію супротивника і нав'язують свою волю цій країні, домагаючись рішучої перемоги. Стратегія ґрунтувалася на перевазі збройних сил США в усіх сферах — на суходолі, у повітрі, на морі, у космосі та в кіберпросторі.

Значна частина цієї переваги зникла — здебільшого щодо Китаю, але значною мірою і щодо сил інших, менш потужних супротивників, — і вона вже не повернеться. В основі проблеми лежить те, що США та їхні союзники більше не мають фактичної монополії на технології та можливості, які забезпечували їм перевагу над силами таких країн, як Ірак, Сербія, Лівія та Афганістан: зондування в режимі реального часу, високошвидкісні канали зв'язку, точне наведення за допомогою мініатюрної електроніки та сучасне програмне забезпечення — ось основні з них. Хороша новина полягає в тому, що для перемоги над агресією навіть найпотужніших супротивників США та їхнім союзникам не потрібна перевага в силах. Якщо ці сили правильно розподілені й оснащені та якщо вони навчилися воювати по-новому, вони можуть створити нездоланні перешкоди для вторгнення супротивника і, зірвавши напад, послабити та знищити інші елементи його національної могутності, забезпечивши вагомі стимули для завершення конфлікту. Новий підхід до великомасштабних військових операцій, за який ми виступаємо, вимагає серйозних змін у трьох аспектах військового планування й операцій США та їхніх союзників: позиціонування сил, зондування і цілевказівка, а також ударні можливості.

• По-перше, позиція американських сил, що базуються в Європі й особливо в західній частині Тихого океану, сьогодні неадекватна за двома параметрами. Ці сили не мають достатньої бойової потужності, щоб перехопити ініціативу в Китаю або Росії, яка повстала з колін. А бази США та їхніх союзників занадто вразливі для атак залпами точних балістичних і крилатих ракет. Планувальники повинні знайти способи приведення засобів у бойову готовність в умовах жорсткого протистояння набагато швидше, ніж це було в епоху після закінчення Холодної війни, тобто без тривалого періоду мобілізації та підкріплення. Крім того, вони мають знизити вразливість сил передового базування до високоточних атак.

• По-друге, чільне місце в досягненні успіху на полі бою, як і раніше, посідають зондування і цілевказівка — здатність виявити супротивника, зрозуміти ширшу воєнну ситуацію і організувати операції відповідним чином. Розуміючи це, найпотужніші супротивники Америки створили цілий комплекс засобів, включно з багаторівневими системами ППО, протикосмічними засобами, засобами кіберборотьби та електронних перешкод, покликаними позбавити американські війська цих можливостей. Багато систем, на які нині спираються американські війська під час побудови картини динамічного бойового простору, не зможуть ефективно функціонувати в нових умовах. Тому необхідні нові підходи, які дадуть змогу силам, що обороняються, виходити у висококонкурентний простір бойових дій і спостерігати, ідентифікувати та відстежувати сили супротивника від самого початку зіткнення для завдавання ефективних ударів по супротивнику.
• По-третє, необхідні ударні можливості: під час операції "Буря в пустелі" коаліція розгорнула майже 2000 бойових літаків на наземних і морських базах у радіусі тисячі кілометрів від території противника. Це спрацювало тому, що іракські ВПС не могли зрівнятися з американськими, а в Іраку на той момент було лише кілька сотень ракет малої та середньої дальності, до того ж усі вони були дуже неточними. У конфлікті з таким супротивником, як Китай, що володіє тисячами високоточних ракет, це було б запорукою катастрофи, однак американські війська не досягли значного прогресу в розробленні та впровадженні життєздатних альтернатив. Необхідно знайти способи створення і застосування бойової потужності проти сил вторгнення противника з самого початку бойових дій, не ризикуючи водночас втратити надмірну кількість військ.

Якщо сили США та їхніх союзників зможуть ефективно виконувати ці функції навіть в умовах жорсткого протистояння з потужними супротивники, то перспективи стримування та успішної початкової оборони значно зростуть. Але хоча здатність перешкодити силам супротивника досягти своїх основних територіальних цілей є необхідною умовою успішної кампанії, її може бути недостатньо для припинення бойових дій. Тому сили США та їхніх союзників мають бути здатні захищати свою територію, а згодом — вистежувати та знищувати сили супротивника, що не були знищені на етапі протидії вторгненню, причому робити це з прийнятними витратами та ризиками.

Цей новий підхід суттєво відрізняється від операцій, які проводили американські війська після закінчення Холодної війни, але щось подібне буде необхідне для перемоги над агресією потужних держав, здатних під час конфлікту захопити ініціативу і швидко просуватися до досягнення своїх головних цілей. Сили США і коаліції просто не можуть розраховувати, що в них залишиться час, необхідний для розгортання на театрі воєнних дій і завоювання панування в ключових областях перед завдаванням масштабного удару по силах вторгнення супротивника. І тут криється суть проблеми: ні наявні сили, ні сили, які планує організувати Міністерство оборони США, не мають можливостей, необхідних для реалізації цього нового підходу. Знадобляться суттєві зміни в оборонній програмі США та в силах ключових союзників і партнерів, щоб ці сили могли в сукупності оперативно реагувати на загрози вторгнення, створювати надійні засоби для пошуку й наведення на ціль, швидко завдавати ураження та стримувати ці сили, а також ефективно проводити подальші операції.

Швидкість має вирішальне значення, особливо у випадку Китаю. Невідомо, чи є у військового і політичного керівництва Китаю впевненість у здатності своїх сил здобути перемогу у великому конфлікті з Тайванем і США, але американський оборонний комплекс напевно не зробив достатньо, щоб позбавити їх цієї впевненості. Американські сили, позиції та оперативні концепції протягом останніх двох десятиліть залишалися, по суті, статичною і передбачуваною мішенню, проти якої Китай розробляв дедалі потужніші засоби протидії.

Необхідні рішучі заходи з розроблення нової оперативної концепції для об'єднаних і комбінованих сил, вибору ключових інвестиційних пріоритетів, масштабного виробництва систем, здатних змінити ситуацію, та їхнього розгортання на нових, стійких позиціях як в Індо-Тихоокеанському, так і в Європейському регіонах.

Пріоритети модернізації сил

На щастя, існує безліч можливостей, які дадуть змогу планувальникам США та їхніх союзників розгорнути сили, здатні реалізувати всі чотири елементи нового підходу.

• По-перше, щодо структури, США мають розгорнути додаткові сили і засоби підтримки в західній частині Тихого океану і в Європі, забезпечивши можливість їхнього використання у воєнний час у такий спосіб, щоб супротивникові було складно їх виявити, відстежити й атакувати. За можливості пріоритет має віддаватися системам, які можна розгорнути у великих кількостях і які меншою мірою, ніж наявні системи, залежать від розвиненої інфраструктури базування та логістичного забезпечення. Перспективними кандидатами є безпілотні підводні та літальні апарати, які не залежать від злітно-посадкової смуги, а в Європі — мобільні артилерійські, ракетні та реактивні системи. Живучість засобів на кшталт пілотованих літаків, яким необхідні злітно-посадкові смуги та інша стаціонарна інфраструктура, можуть значно підвищити економічно ефективні пасивні заходи, як-от укриття для літаків, що швидко зводяться, паливні баки, засоби ремонту злітно-посадкових смуг і розосередження сил.

• По-друге, США, їхні союзники і партнери повинні спільно розробляти і впроваджувати системи, які можуть бути використані для створення надійних мереж зондування і цілевказівки в районах бойових дій. Нові технології в галузі сенсорів, автономності та автоматичного розпізнавання цілей дають змогу невеликим повітряним, космічним, наземним і морським платформам збирати дані, обмінюватися ними та обробляти їх на борту, генеруючи інформацію, необхідну спільним і об'єднаним силам для ураження рухомих сил супротивника. Ключовими характеристиками таких систем зондування мають бути доступність і масовість. Сенсори і платформи, на яких вони розміщуються, мають бути досить дешевими, щоб сили, що обороняються, могли спрямовувати їх у бойовий простір у великій кількості і робити це досить швидко, щоб придушити або виснажити оборону супротивника. Перспективними кандидатами для цього є морські дрони, наземні датчики, що не обслуговуються, малі безпілотні літальні апарати і малі супутники, включно із сузір’ями цивільного сектора. Приклади всіх цих систем існують уже сьогодні, хоча й перебувають на різному рівні зрілості.
• По-третє, для того, щоб бути впевненими в перемозі над вторгненням Китаю або відновленою Росією, американським військам, союзникам і партнерам потрібна набагато більша кількість спеціалізованої зброї та боєприпасів, ніж було досі. На особливу увагу заслуговує зброя, здатна уражати рухомі сили — кораблі, бронетанкові колони і літаки — з ходу, оскільки вона може забезпечити ефективні атаки на сили вторгнення, не вимагаючи водночас придушення або ліквідації ППО противника. Перспективними кандидатами є протикорабельні крилаті ракети і протитанкова зброя, які можуть доставлятися дальніми бомбардувальниками, мобільними ракетними установками і підводними безекіпажними апаратами великої водотоннажності. Гіперзвукова зброя, хоча і не є панацеєю, може зробити важливий внесок у запобігання доконаному факту шляхом знищення ракетних систем "земля–повітря" загарбника, що підвищує живучість дозвукової зброї. Війна в Україні також підкреслює цінність невеликих безпілотників-"убивць", відомих також як "баражуючі боєприпаси", для виявлення й атаки на рухомі транспортні засоби навіть в умовах протидії звичайних засобів ППО.

Висновок

Сполучені Штати не можуть і не повинні поодинці намагатися розробити необхідні оперативні концепції, позиції і можливості, необхідні для реалізації нового підходу до перемоги над агресією. Необхідність участі союзників і партнерів полягає не лише у створенні ресурсів для надійної комбінованої оборони. Оскільки стримування — це не тільки військова міць, солідарність між провідними демократичними державами необхідна також у дипломатичному та економічному аспектах. А тісніша співпраця і взаємозалежність в оборонній сфері матимуть сприятливий побічний ефект в інших галузях, сприяючи скоординованим діям щодо вирішення спільних завдань.

Особам, які ухвалюють рішення, цей список може здатися досить складним. Для його виконання знадобиться постійна увага і виділення значних ресурсів. Однак пропоновані тут зміни в стратегії та оперативних концепціях не вимагають кардинальних реформ структури і платформ збройних сил. Інновації, до яких ми закликаємо, зосереджені здебільшого на тому, що в Міністерстві оборони називають засобами забезпечення — сенсорах, програмному забезпеченні, боєприпасах, інфраструктурі базування, засобах попереднього розгортання і підтримки. Багато з необхідних типів боєприпасів уже виробляються, хоча й у недостатній кількості. Якщо йдеться про нові платформи, як-от безекіпажні підводні апарати та безпілотники, які не залежать від злітно-посадкової смуги, то їх може бути створено на основі вже наявних технологій і вони мають бути розраховані не стільки на високий рівень живучості, скільки на доступність. Прискорене впровадження інновацій у цьому напрямку не видається високою ціною за розв'язання проблем, що виникають у зв'язку з діями держав, які прагнуть зруйнувати міжнародний порядок, який понад 70 років слугував справі миру та процвітання.

Про авторів

Девід Очманек — старший науковий співробітник корпорації RAND у галузі міжнародних відносин і оборони. З 2009 по 2014 рік він обіймав посаду заступника помічника міністра оборони США з розвитку збройних сил. До приходу в офіс міністра оборони був старшим аналітиком з питань оборони і директором програми зі стратегії та доктрин проєкту AIR FORCE в RAND. Він також служив у ВПС США і на дипломатичній службі Сполучених Штатів.

Ендрю Хон — старший віцепрезидент і директор з досліджень та аналізу корпорації RAND. У минулому він був заступником помічника міністра оборони зі стратегії, де відповідав за розроблення і реалізацію планування та оцінки сил США на додаток до довгострокового політичного планування.