Наші в Легіоні. Історія українця, який став французьким десантником з квартирою в Ніцці

Як потрапити в Іноземний легіон

Шлях легіонера починається з прибуття на пункт вербування рекрутів, де з ним проводять співбесіду і тестують. У претендента (вік — від 17 до 39 років) забирають документи, наприклад паспорт громадянина України, і вигадують нову біографію, імʼя та прізвище. Товариші по службі, якщо хлопець таки стане легіонером, знатимуть його під новим імʼям-легендою. Кримінальне минуле, якщо воно стосується тільки батьківщини майбутнього легіонера, не є перешкодою. Головне, щоб людина не була в розшуку Інтерполу. Необовʼязкова і служба в армії, хоча українці на вербування в Іноземний легіон найчастіше приходять, уже відслуживши у військах. У новобранцівзабирають особисті речі, крім найнеобхідніших, видають спортивний костюм. Потім претендентів відправляють у відбірковий табір на території Франції — в Обань. Там обмундировують і знову тестують. Якщо претендент підходить, його направляють на навчання далі, де потім складає іспит на "Кепі Бланш" — відмітна ознака бійця Іноземного легіону, підписує пʼятирічний контракт і потрапляє вже в бойовій полк.

Пізніше, у процесі служби, легіонери проходять процедуру, яку називають ратифікацією. Це момент, коли легіонеру повертають його справжнє імʼя і документи, під якими він служить далі. Ратифікація повинна відбутися у межах пʼятирічного контракту в Іноземному легіоні, якщо ратифікація не відбулася, значить, тобі не довіряють і новий контракт уже не підпишеш. Момент ратифікації вкрай важливий. Після цього легіонер може одружитися, брати кредити, відкривати рахунок в банку, купувати авто і нерухомість.

Служба в Іноземному легіоні: історія десантника

Про службу в Іноземному Легіоні розповідає киянин Олег Т., імʼя він попросив змінити:

— Після того як ти пройшов відбір в Іноземний Легіон, потрапляєш в учебку в місті Кастельнодарі, у 4-й навчальний полк. Навчання триває приблизно чотири місяці. Спочатку новобранці, які ще не легіонери, а лише добровольці, живуть взводами або ротами. Я був у 3-й роті, яка розташовувалася на горі. Спали на розкладачках, у спальних мішках, були своя їдальня, душ, туалет. Перший місяць вчилися марширувати, співати стройові пісні, вивчали французьку мову. Бували і "сюрпризи". Вишикувалися якось на плацу. Час — 11 ранку, січень. Стоїмо у формі, але легкій: футболка, кітель, брюки, без бушлатів або дощовиків. Так і залишили нас на 12 годин. Це була форма перевірки на психологічну стійкість, вміння виконувати наказ. Отже, стоїмо на плацу, то дощить, то сніжить, температура — близько нуля. Через декілька годин два поляка з нашого ладу попросилися на дембель, мовляв, не хочемо такої служби. Їх повели, більше ми їх не бачили. Час від часу до строю підходив хтось із капралів або сержантів, дивився, як і що, чи немає ще охочих відмовитися від служби. Але таких більше не було.

Потім звичайна армійська учебка з усіма труднощами і стражданнями. Наприкінці першого місяця навчання — марш "Кепі Бланш", він розрахований на дві доби, за які треба подолати близько 60 км. Зрозуміло, у такому бойовому порядку. Ті, хто впорався, отримують цей самий "Кепі Бланш" (тобто біле кепі) і стають повноправними, офіційно зарахованими легіонерами.

Перший афганський контракт. Легіонерів посилають в найгарячіші точки планети, де постійно загрожує небезпека

Середній бал і перша десятка

Решта три місяці тривало армійське навчання у спеціальній частині. Не бракувало й стрільб, і маршів, почали отримувати гроші як звичайні легіонери. Тоді це було € 1,1-1,2 тис. На місяць, зараз — € 1,4-1,5 тис. Це, власне, французька мінімальна зарплата, як на "цивільщині". Усі гроші у нас йшли на рахунок, на руки видавали аванс готівкою € 200-300, та й їх витратити проблематично. У місто, в принципі, випускали, але не по одному, а групою, залежало це рішення зазвичай від лейтенанта, командира взводу (або суз-офіцера, це звання на кшталт прапорщика, його міг заслужити і рядовий солдат з часом, не закінчуючи училище). Але якщо у взводі "заліт" з дисципліни або ще з якогось приводу, то через одного порушника страждав весь колектив. Тобто відповідають усі за одного.

Після чотирьох місяців навчання новоспечені легіонери складають іспити з бойової та фізичної підготовки і знання французької мови. За результатами іспитів кожен солдат посідає в підрозділі якесь місце (середній бал за сумою всіх дисциплін). Причому один предмет можна перекрити іншим: наприклад, погано дається французька мова, зате відмінно склав фізподготовку, унаслідок середній бал високий.

Ті, хто в підрозділі (людей 70-80) потрапив в першу десятку, може обрати полк для подальшого навчання і продовження служби. Я в цю десятку потрапив і вибрав найелітний полк Іноземного легіону — парашутно-десантний REP-2.

Небезпечні стрибки

Після учебки новобранців перевели знову в Обань. Туди приїжджали "монітори", або, як кажуть у нас в військкоматах, "покупці", вони забирали солдат в бойові полки. Основні полки Іноземного легіону крім згаданого REP-2, — це 2-й піхотний (Нім, Франція), полк єгерів-підривників, 1-й кавалерійський (у них, звичайно, не коні, а танки). Ще 13-а напів бригада, квартирувала у Джибуті, потім в Абу-Дабі, а потім її повернули на територію континентальної Франції. Є ще багато невеликих підрозділів у різних місцях, наприклад, недалеко від Мадагаскару (але туди новачків не направляють, служать тільки досвідчені бійці).

Обраний мною REP-2 дислокується на острові Корсика. За мною й іншими, хто потрапили в полк, приїхав "монітор" у чині суз-офіцера, забрав особисті справи, і ми відбули на Корсику. Насамперед новачків там навчають стрибати з парашутом. Усього треба зробити шість стрибків, тобі вручають "бревет" — це нагрудний знак, його носить праворуч, він номерний, тобто індивідуальний — і вже потім розподіляють по ротах полку.

Читайте також: Безправний полк. Чому захисники батьківщини виявляються беззахисними перед порушниками їхніх прав

До речі, про стрибки. З досвіду свого та друзів скажу: перший стрибок не лякає, він скоріше збуджує цікавість: як це буде? А ось потім приходить страх, і не вірте тим, хто каже, що не боїться. Особливо складно стрибати вночі, буває, що нічого не видно. Тут є нюанс. Нічні стрибки, як правило, ми робили з великими вантажними контейнерами, він летить поруч з тобою на корді довжиною кілька метрів і приземляється першим, потім вже — людина. Тому парашутист після удару контейнера на землю знає, що зараз буде тверда поверхня, групується і зазвичай вдало приземляється. А одного разу рота стрибала вночі з маленькими рюкзачками, закріпленими на грудях. І до ранку наша лікарня була заповнена легіонерами, які отримали травми. Людей 20-25 зламалося. Щоправда, не дуже серйозно, усі підлікувалися і повернулися до строю.

Перша місія: "відмовники" і обстріли

За правилами французької армії, які стосуються й Іноземного легіону, направити солдата, що не прослужив хоча б рік, у зону бойових дій не можна. Тому й я рік провів на навчанні на Корсиці. У полку ми вже отримували як парашутисти, € 1,8 тис. (зараз — € 2,1 тис). А потім був наказ направити підрозділ до Афганістану. Їдуть усі, крім тих, хто висловив небажання. Такі бійці теж бувають. Людина просить направити його на рапорт до командира роти, пояснюючи взводному причину. Потім з ним розмовляє ротний. Якщо солдат дійсно не хоче або не може з якихось причин потрапити на бойові позиції, його не примушують, переводять в інший підрозділ на тилові роботи. Для карʼєри це, звичайно, погано. Питається, навіщо ти прагнув в Іноземний легіон, якщо не хочеш воювати? Тож, по суті, на війну відправляються тільки добровольці. Під час моєї першої місії в Афганістан (а я був там двічі) відмовників не було. Під час другої — були.

Під час пепшої місії я пробув в Афгані півроку. Надивився всякого: і під артилерійський, і під мінометний вогонь потрапляв, і кулі снайперів навколо свистіли, і гранати в нас кидали. Кілька товаришів загинули. Памʼятаю такий випадок. Ми зайняли позицію, де наказано. Для цього довелося вигнати звідти місцевих жителів. А в Афгані війна партизанська. Якщо зараз в Україні на сході тривають бойові дії, то хоч зрозуміло, де фронт, де противник. Там же ворог може бути всюди, на 360 градусів. Так ось, поруч з нами зайняла позицію ще одна група легіонерів. Нам через рельєф місцевості їх не було видно. У якийсь момент чуємо: у наших сусідів щось рвонуло, потім відразу прозвучали автоматні черги, на слух, з нашої зброї. Трохи пізніше я дізнався, що трапилося. Мені розповів приятель Мурат, він і зараз служить в Іноземному легіоні. Каже, сидять, все тихо, і раптом прямо на позицію падає ручна граната. Клац — ударник запрцював! Ну, думає, хана. Але пощастило, граната потрапила на схил, що веде до річки. За декілька секунд туди скотилася, рвонула, нікого не зачепивши уламками. Легіонери тут же відкрили вогонь на прохід, що веде до позиції, але там уже нікого не було. До речі, на бойових позиціях ніхто не чекає команд, не кричить "Руки вгору!" та інші дурниці. Відразу вогонь на поразку, інакше не вижити. У тому випадку, вирішили хлопці, місцеві, які співчували талібам, швидше за все, підіслали хлопчиська з гранатою, який прекрасно знає місцевість і всюди тихенько пролізе. Він кинув і тут же зник. Після вибуху і стрілянини командир послав нас перевірити місцевість. Зробили обхід, повертаємося на позицію, а там вже знову сидять місцеві "бабаї", яких ми спочатку прогнали, курять свої трубки. Ось так і воювали.

Біла кепка. Після того, як склали іспити новобранцям видають специфічний головний убір — відмітний знак легіонера

Нерідко нас обстрілювали з найближчих кишлаків не тільки стрілецькою зброєю, а й некерованими ракетами, били з мінометів. Один місяць просто голову не можна було підняти! Навіть якщо була вільна хвилина (а це траплялося нечасто) і ти сидиш, слухаєш музику або дивишся фільм, один навушник у вусі, інший бовтається, щоб чути, що відбуваєть навколо. Почув звук пострілу, скажімо, міномету, є секунда, щоб висмикнути навушник з вуха, кинутися на землю. Відгриміло — слухаєш гаджет знову. Хоча не всі афганці підтримували талібів, були і ті, хто проти них, — наші союзники, ополченці з місцевих. Це ті, хто виступали за сучасні цінності, хотіли мати хорошу медицину, освіту, рівноправність жінок. Вони воювали з талібами пліч-о-пліч з нами.

Зброя, машини і зарплати

Озброєні таліби були зазвичай радянською зброєю й тим, що на його основі: китайськими варіантами АКМ і патронами, гранатами, РПГ, СПГ тощо. Ми ж спочатку мали на озброєнні автомати FAMAS, останнім часом їх замінили на штатну зброю HK416 (Хеклер і Кох) — чудову автоматичну гвинтівку! Змінився і покрій форми, поліпшилася тканини, стала міцнішою. Узагалі, у мене, як і у інших солдатів, було по три комплекти літньої форми, три — зимової, зимова — вовняна, три комплекти термобілизни, купа футболок, шкарпеток та інших дрібниць. На початку місії ми були на основній базі в горах, там був цивільний персонал, так звані лавери, які прибирали, прали і взагалі підтримували тил. Ти просто здаєш їм брудну форму, отримуєш випрану і відпрасовану. Потім я у складі розвідвзводу (у зведеному батальйоні під егідою НАТО) потрапив на позиції дуже близько до противника. Там жили в наметах, спали на розкладачках, прали і прибирали самі. Харчувалися більше чотирьох місяців сухим пайком. Зате не було "уставщини", як на великих базах, де постійно командували, коли треба бути повністю у формі, надраювати взуття, часто голитися, жити строго за розпорядком тощо. На бойових позиціях ходили, умовно кажучи, у шльопанцях, майці і з автоматом, словом, як зручно. Усі пересування — тільки зі зброєю, це стандарт американської армії, головної сили НАТО. Звичайно, якщо викликав командир, одягали форму.

Змінився нині й транспорт Іноземного легіону. Під час моїх місій в Афган були французькі "Гелендваген" від "Пежо" (Р-4) за ліцензією "Мерседес-Бенц" (тобто версія "мерседеса"-кубика). Дуже прохідна машина, але комфорту — нуль (мабуть, навіть УАЗ комфортніший): два коротких, як у "запорожці", передні сидіння і лавки в кузові. Зараз французька версія "Ленд Крузер" вже комфортніше: сидіння з бічною підтримкою та іншими наворотами.

Читайте також: Збиті льотчики. Чому українські пілоти змушені працювати у гарячих точках

Отримували ми, рядові, під час місії близько € 4 тис. На місяць, це була одна з кращих солдатських зарплат у світі серед регулярних армій, які не ПВК (приватні військові компанії). До речі, ця сума майже не змінилася й зараз. Видавали, як і раніше, невеликий аванс, решта — на карту. Витрачати особливо не було куди, так, хіба що на сувеніри. Я, наприклад, привіз з Афгану місцевий батіг, айпад (там багато речей для нас продавали такс-фрі, без податків, у спеціальних магазинах з дуже багатим асортиментом біля військових баз).

Друга місія: травма і довге лікування

Через півроку бойових дій наш підрозділ повернули на Корсику. Чесно кажучи, відлітаючи з Афгану, я думав, що більше не побачу цю країну, але через рік знову опинився там. 2 роту з REP-2 і прикомандирований до неї наш взвод перекинули на посилення позицій Іноземного легіону в гірській країні. Цього разу я вже перебував у складі не розвідвзводу (тоді був гранатометчиком, причому гранатомет — не сурми на плечі, він схожий на міномет, але майже беззвучний), а стрільцем на французькому бронетранспортері, відповідав за крупнокаліберний кулемет Браунінг 50-го калібру (12,7 мм, як радянський ДШК).

Якийсь час я повоював, а потім так сталося, що під час бойового чергування отримав серйозну травму (не поранення). Зламав ключицю, вивихнув плече. Мене відправили до госпіталю в Кабулі, причому за мною спеціально прилетів вертоліт французької армії. Мій друг, який продовжує служити, практично на руках відніс мене в машину. У Кабулі був з тиждень у госпіталі НАТО. Що цікаво, я лежав у палаті для військових НАТО — без особливих зручностей і телевізора, а поруч була палата для поранених талібів. Так ось, у них телевізор був. Лікарі французькі і болгарські.

Потім мене направили на лікування до Франції. Причому у французькій армії та Іноземному легіоні лікуватимуть, навіть незважаючи на закінчення контракт, поки не поставлять на ноги. Так було і зі мною. Після закінчення пʼятирічного контракту я ще майже два роки лікувався і весь цей час був на службі, отримував зарплату і всі види забезпечення.

Утім, не все там так солодко і красиво, як можна подумати. Адже в госпіталь я не відразу потрапив: спочатку з Кабула мене доставили в Париж, звідти — у мій полк на Корсику. Я прибув брудний, зарослий, поголитися не міг фізично. А мені медик полковий, який на бойові не їздив взагалі, каже, мовляв, відпустка закінчилася, приведи себе в порядок! Ось дивлячись на таких людей, починаєш замислюватися: а хотів би ти продовжувати службу з подібними "товаришами"? Причому є таке ставлення у всіх арміях світу. Я спілкувався і з "морськими котиками" з США, і з іншими бійцями — всюди однаково, не треба думати, що це властиво тільки радянським або пострадянським військам.

День взяття Бастилії. Легіонери не тільки беруть участь у спецопераціях, але і марширують на парадах

Після госпіталю знову повернувся в полк, продовжував служити, тільки не стрибав з парашутом, паралельно доліковувалася у місцевій санчастині, відвідував процедури. Але на військовій карʼєрі довелося поставити хрест. Отримував я на Корсиці вже € 2 тис. на місяць. Перед "дембелем" мене перевели в "материнський" полк в Обань, де парашутних надбавок немає і я повинен був отримувати € 1,5 тис. Але оскільки отримав травму під час бойових дій, то страхування покривало різницю, і мені продовжували сплачувати € 2 тис. Потім була ще операція: виявилося, що від стрибків з парашутом розвинувся некроз головки стегнової кістки, мені встановили американський титановий протез, теж завдяки страхуванню.

Охоронець з квартирою в Ніцці

Звільнився я кілька років тому у званні солдата премʼєр-класу, але відразу працювати не пішов. Мені дали документи на біржу праці, де я оформив допомоогу приблизно на € 1 тис. на місяць. Також отримав вид на проживання у Франції — його дають тим, хто нормально відслужив контракт в Іноземному легіоні (якщо звільнили за дисциплінарні проступки, то вид на проживання не світить). Взяв іпотечний кредит у банку, колишнім легіонерам його дають без проблем. На 25 років, ставка — 1,5% річних. Купив квартиру в Ніцці, де і живу. У дуже хорошому районі, у нашій "резиденс" (групі будинків) є і басейни, і парковки, і сади. Зараз уже працюю в охоронній фірмі в Монако, куди також охоче беруть екс-легіонерів. Заробляю близько € 3 тис. на місяць, можна більше або менше, тут погодинна оплата: скільки відробиш, стільки й отримаєш. Приїхала з України в Ніццу й сестра, яка закінчила школу, другий рік вивчає мову, живе окремо від мене, але в тій же "резиденс", допомагають їй батьки і я.

Збираюся отримати французьке громадянство. Чи залишуся потім в Ніцці? Час покаже. Світ величезний, і є багато місць, які гідні того, щоб там жити.