Самі за себе: Як В'єтнам відбився від Франції, Китаю та США

Сьогодні ми говоримо про В’єтнам. Країна, життя якої у середині XX ст. перетворилося на справжнє пекло. В’єтнамці воювали проти Франції (у середині XX ст. — могутньої колоніальної імперії), США та Китаю.

Важко уявити, та в боротьбі проти цих могутніх суперників В’єтнам не просто вистояв, а вийшов із бою з гордо піднятою головою та навіть претензіями на регіональне лідерство.

Станом на 2022 рік В’єтнам є 35 економікою світу із річним ростом ВВП 8%. Хоча із ВВП на душу населення у 98-мільйонної країни ситуація гірша (112 місце), проте вона все одно випереджає, зокрема Україну. Хоча за індексом людського розвитку В’єтнам знаходиться на 115 місці у світі, проте він вище за майже усіх своїх сусідів, окрім Таїланду. Так ця далека від нас східноазійська країна не очолює усі можливі рейтинги, проте й не пасе задніх, а з огляду на те хто був її противником лише кілька десятків років тому, успіхом можна було б вважати вже самий факт існування В’єтнаму на карті світу.

Початок. Антиколоніальна війна проти Франції

Коли 2 вересня 1945 року усе людство раділо завершенню Другої світової війни, для в’єтнамського народу усі випробування лише розпочиналися. Рух опору проти японців, які окупували країну в роки ІІ Світової війни сформували комуністи на чолі з Хо Ши Міном. Він отримав назву Ліга за незалежність В’єтнаму — В’єтмінь. Його лідери координували свої дії із союзниками і в день капітуляції Японії вони проголосили незалежність В’єтнаму, який з 1884 року був колонією Франції. Тобто В’єтмінь не хотів, щоб замість японських окупантів до країни повернулися французькі колоністи. Через дев’ять днів розпочалися сутички британо-французьких військ з в’єтнамським ополченням.

Слід зазначити, що в процесі II Світової війни В’єтнам за аналогією з багатьма іншими країнами (Австрія, Корея) був розділений на зони окупації, що пов’язано з тим, що різні частини країни звільняли різні держави антигітлерівської коаліції. Так території на північ від 17 паралелі опинилися під контролем китайських військ генералісімуса Чан Кайши. Натомість території на південь від 17 паралелі контролювалися британськими військами на чолі з адміралом Люїсом Маунтбеттеном. Саме йому здалися в полон японські окупаційні війська. Уряд проголошеної В’єтміном Демократичної республіки В’єтнам (ДРВ) розташувався в Ханої — зоні відповідальності китайських військ.

Франція визнала незалежність країни, проте у складі Індокитайської конфедерації (профранцузького інтеграційного утворення) 6 березня 1946 р. Франко-британські війська тримали під контролем британську частину В’єтнаму й там відбувалися лише поодинокі сутички із представниками В’єтміню. А після виводу британських та китайських військ з В’єтнаму у 1946 році, французький експедиційний корпус окупував усю країну. У цей час представники В’єтміню вели переговори із французьким урядом у Парижі, проте вони виявилися безуспішними. Франція погоджувалася лише на фейкову незалежність В’єтнаму у складі Індокитайської конфедерації, що не задовольняло лідерів руху опору. 19 грудня 1946 року В’єтмінь розпочав повноцінну партизанську війну проти французів.

Після трьох років невдалих спроб стабілізувати ситуацію, французький уряд повернув до влади у В’єтнамі імператора Бо Дзі — маріонеткового керівника В’єтнаму часів японської окупації (!). Це призвело до різкого підвищення популярності В’єтміню серед місцевого населення. До його лав почали масово рекрутувати простих селян. Очолив цю вже повноцінну армію талановитий військовий командир Нгуєн Зіап. Він зі своїми офіцерами пройшов військове навчання у комуністичній Китайській народній республіці (КНР), а зброю, зокрема, якісне ППО та артилерію В’єтмінь отримав із СРСР.

Натомість французький експедиційний корпус складався з невеликої кількості європейських добровольців французького іноземного легіону та найманців із французьких колоній в арабських країнах, Африці та… Індокитаю. Франція свідомо уникала мобілізації серед своїх громадян, щоб уникнути громадських протестів. Ситуація у демократичній країні була напружена. Ліві сили розганяли антивоєнні настрої, називали цю війну брудною справою. Це робило її надто непопулярною серед простих французів, а мобілізація могла б призвести до соціального зриву. Так, мотивація в обох ворожих сторін була на діаметрально протилежному рівні.

Нгуєн Зіап вдало використовував усі переваги своєї армії та недоліки французького експедиційного корпусу. Джунглі та болота нівелювали наявність у французів танків, натомість в них було зручно розташовувати гармати та засоби ППО. Зрозуміло, що із наведенням та розвідкою в народної армії, яку майже на 100% підтримувало населення проблем не було. Хоча в перших зіткненнях втрати В’єтміню перевищували французькі у десятки разів, проте надалі Нгуєн Зіап виправив ситуацію і за 5 років боротьби окупаційні сили були надломлені.

Все завершилося трагедією (із французького погляду) в битві біля міста Дьєн Б'єн Фу (13 березня — 7 травня 1954 р.). Це найкривавіша битва для французької армії після завершення Другої світової війни. В цьому містечку експедиційний корпус був оточений та розбитий силами В’єтміню. Заклики французької влади по військову допомогу до США та Великої Британії були проігноровані. Це врешті примусило Париж до перемовин у Женеві за участі посередників від СРСР та Великої Британії.

Франція вивела війська з В’єтнаму та визнала ДРВ, проте визнаний раніше Парижем Південний В’єтнам продовжував існувати (колишня британська окупаційна зона на південь від 17 паралелі). Це начебто компромісне рішення стало тригером до наступної двадцятирічної війни на півострові.

Втрати Французького експедиційного корпусу:

• 75 381 вбито чи пропали безвiсти;
• 34 127 поранено;
• 40 тисяч потрапили у полон.

В’єтмінь втратив 170-300 тисяч бiйцiв.

Втрати цивільних коливаються від 125 до 400 тис.

Акт 2. Боротьба проти найсильнішої армії світу

У ДРВ не змирилися із втратою півдня та зосередилися на дестабілізації й так слабкого уряду Південного В’єтнаму. У 1960 році з цією метою створили Фронт національного визволення В’єтнаму — В’єтконг. З 1955 року у південному В’єтнамі знаходилися американські військові "радники" (пікова кількість становила близько 23 тис.). У 1961 році у Вашингтоні постановили будь-що втримати демократичний уряд Південного В’єтнаму. По суті США вирішили самотужки знищити сили В’єтконгу. Це мало продемонструвати всьому світу, що встановлені кордони між комунізмом і вільним світом (таких було достатньо, окрім 17 паралелі, була ще й 38 у Кореї та Берлінська стіна у Європі й все це трималося на "американських багнетах"). Задля підтримки антуражу протистояння вільного світу проти комунізму до військових операцій у В’єтнамі залучалися військові контингенти інших країн Відповідно, для СРСР стало принципом довести зворотне. Тим паче, що на сторону Кремля грав факт вже успішної боротьби В’єтміну проти французів. Звичайно сили французького експедиційного корпусу й американської військової машини зіставляти некоректно.

З 1965 року США почали різко збільшувати свій військовий контингент у країні, натомість у Північний В’єтнам ріками полилося радянське озброєння, часто разом з військовими інструкторами. До 1969 року американський військовий контингент у країні становив вже 500 тис. військових. У Вашингтоні прагнули будь-що здобути перемогу в цій війні. Було кинуто в бій усі наявні технологічні розробки, масово застосовувалась авіація, яка проводила килимові бомбардування потенційних місць базування сил В’єтконгу, військові отримали дозвіл на застосування напалму, гербіцидів і дефоліантів, також піддалися бомбардуванням бази підготовки та постачання В’єтконгу в сусідніх країнах.

Врешті наймогутніша військова машина у світі теж зламала зуби об тактику В’єтконгу. Попри значні інфраструктурні руйнування та масову загибель мирних жителів, армії США не вдалося зламати хребет в’єтнамським воїнам. Натомість зламалися самі США.

Значні за мірками самих американців, втрати у далекій азійській державі зумовили масові протести у країні. Врешті вони призвели до виводу американських військ весною 1973 року, які так і не досягли своєї мети — захисту уряду Південного В’єтнаму, який було повалено вже у 1975 році. Врешті в’єтнамський народ зміг об’єднатися в єдину державу (чого досі не досягли ті ж корейці), а США на десятиліття ввійшли в стан, який згодом отримав назву "В’єтнамський синдром".

Втрати сторін загиблими:

• США – 58 220;
• Північний В’єтнам – 1,1 млн;
• Південний В’єтнам – 250 тис.;
• мирні жителі (в’єтнамці по обидва боки 17 паралелі) – приблизно 2 млн.

Несподівана загроза. Падіння чергового гіганта

У В’єтнамі вважають, що війна завершилася 30 квітня 1975 року взяттям Сайгону – столиці Південного В’єтнаму. Після цього мільйони лояльних до колишнього устрою жителів південного В’єтнаму було відправлено до "таборів перевиховання". Багато з них там "перевиховувалися" кілька років, а багатьох вже більше ніхто так і не побачив. У наступні роки майже мільйон людей покинули об’єднаний соціалістичний В’єтнам просто на човнах.

Комуністичний уряд єдиного В’єтнаму почав будувати в країні соціалізм радянського зразка. Усе це відбувалося в складних зовнішньополітичних умовах. Попри те, що державу було прийнято в ООН у 1977 році, вона перебувала в умовах жорсткої економічної блокади США, які не просто відмовилися від виплат будь-яких компенсацій, а навпаки вимагали повернення боргу, взятого Південним В’єтнамом — ворогом в’єтнамських комуністів.

Також побили горщики основні друзі В’єтнаму. Це у 50-х В’єтмінь готувався в КНР та озброювався СРСР, а вже через 20 років Москва та Пекін стали ледь не ворогами. І зрештою В’єтнаму довелося обирати. Вибір був зроблений у листопаді 1978 року, коли із СРСР було укладено договір про дружбу та співпрацю. Через місяць В’єтнам здійснив інтервенцію в сусідню Камбоджу, щоб покінчити з вкрай жорстоким червоних кхмерів. Нюанс у тому, що цей режим був маоїстським, тобто орієнтувався на принципи культурної революції, організованої свого часу в КНР Мао Цзедуном та підтримувався він Пекіном.

В самому ж Китаї відбувалася жорстка боротьба за владу між партійним керівником Хуа Гофеном та Ден Сяопіном, який займав різні посади, зокрема курував Народно-визвольну армію Китаю (НВАК).

Для посилення влади військових потрібна "маленька переможна війна" — це практично закон політики. Також, ймовірно, Ден Сяопін заручився підтримкою США у цьому важливому питанні під час двотижневого офіційного візиту до цієї країни, який розпочався 5 лютого 1979 року.

Підтримка США була потрібна КНР для убезпечення від нападу СРСР, який був пов’язаний з В’єтнамом вже згадуваним договором. Врешті 17 лютого сил НВАК вдерлися на територію В’єтнаму. Офіційною причиною було названо "покарання за інтервенцію до Камбоджі". КНР відмовилося від застосування ВПС та ВМС, щоб не розкручувати ескалацію. Проте за іншою версією ВМС КНР заблокував радянський флот, а ВПС просто не змогли пробити систему ППО В’єтнаму, яка була загартована десятиліттями боїв із найкращою у світі авіацією.

Загалом попри технічну перевагу НВАК, відчувалася прірва між загартованими в боях в’єтнамськими воїнами та жахливо підготованими бійцями НВАК – їхні офіцери часто просто не вміли читати карт, а солдати прив’язували себе до танків під час маршів, гарантуючи в такий спосіб собі смерть у випадку потрапляння в засідку. Так, загрузнувши в болотах та джунглях В’єтнаму, КНР наступила на граблі американців і вже 16 березня вивела свої війська з В’єтнаму, залишивши за собою випалену землю. Зазначимо, що КНР за менш як місяць війни втратила не набагато менше вояків, ніж США за вісім років інтенсивних бойових дій.

Щоправда, офіційних даних щодо втрат жодна зі сторін так і не оприлюднила. Офіційно КНР оголосила, що каральну місію виконано, а жодних анексій чи тим паче зміни уряду у В’єтнамі не планувалося. Судячи з подальшої кар’єри Ден Сяопіна, конспірологічна версія мети початку війни була на 100% досягнута.

• Обидві сторони за 27 днів війни зазнали приблизно однакових втрат — 30 тис. осіб вбитими та 35 тис. пораненими (офіційних даних щодо втрат жодна сторона так і не оприлюднила, тож підрахунки умовні).

В’єтнамський шлях до успіху

В’єтнам намагався будувати соціалізм у своїй державі до 1986 року, коли уряд розпочав лібералізацію економіки. У 1995 році нормалізувалися відносини зі США, відтак було знято торгову блокаду. В’єтнам по суті почав будувати економіку китайського зразка. У XXI століття В’єтнам увійшов одним лідерів у світі за темпами економічного зростання, а у 2014 році в’єтнамці виявилися найоптимістичнішим народом у світі — 94 % опитаних вірять, що їхні діти житимуть краще, ніж вони. І для цього бачення є тверді підстави — у 1978 році 70% в’єтнамців жили за межею бідності, а у країні діяла карткова система. Зараз 80% населення країни живуть над межею бідності, а країна є експортером одягу, комп’ютерних компонентів та третім в Азії виробником нафти.

Поширеною є думка, що запорукою успіху В’єтнаму стали ринкові реформи кінця 80-х, проте Британський публіцист Нік Дейвіс вважає, що джерелом проблем перших післявоєнних десятиліть були санкції США. І, відповідно нормалізація відносин із Вашингтоном, наслідком чого стало зняття санкцій і стали ключем до виходу з економічного занепаду. Проте, На його думку, ціною цьому добробуту не для всіх стало нівелювання ідей, за які боролися в’єтконгівці усі роки воєн. Адже парадокс в тому, що успіху В’єтнам добився, перейнявши систему своїх ворогів — США та КНР.

Попри лібералізацію економіки, у В’єтнамі зберігається монополія на владу комуністичної партії. Також експерти зазначають високий рівень корупції та соціально нерівності у комуністичній (!) країні.

Складно однозначно сказати, яка з цих версій правильна. Проте факт у тому, що протягом тридцяти років боротьби в’єтнамці здобули право самостійно обирати за якою системою їм жити. Немає нічого страшного у перегляді своїх принципів та відмови від неефективних методів чи цілої системи. Важливо мати право це зробити та врешті налагодити добробут своїх громадян, що В’єтнаму успішно вдалося. А якщо хтось не бачить сенсу в антиколоніальній боротьбі чи війні за незалежність, то він може подивитися на держави Центральної Африки, які вибрали постколоніальну модель від якої в’єтнамці відмовилися у 1946 році. Чи настав мир і добробут у цьому регіоні? Питання риторичне…

Важливо

Останній бастіон Заходу в Африці: чи розпочнеться велика війна за скарби Нігеру