"Крик" Мунка. Про що насправді картина, що символізує світові війни та катаклізми XX століття

Норвезький художник Едвард Мунк (1863 – 1944) сам вибудував легенду, що культове сьогодні полотно "Крик" (1895, є чотири версії) він створив у стані афекту, розповідаючи: "Я вхопився рукою за балюстраду моста й обмер: над містом простерлися калюжі крові та язики полум'я. Раптом вечірню тишу розірвав несамовитий крик…". До того ж деталі змінювалися. Насправді до цього полотна він ішов два роки, намалювавши незліченну безліч варіацій із мостом під назвою "Меланхолія" або "Відчай". Глобальні катастрофи ще були попереду, а майстер вклав у картину свій жах від втрати рідних, які помирали один за одним від туберкульозу або потрапляли до психіатричної клініки. Художник 1908 року на кілька місяців і сам потрапив до психлікарні, лікуючись від алкоголізму та манії переслідування. Але, переживши іспанку в 1918, він благополучно дожив до 80-ти років, а палітра його мистецтва чим далі, тим більше ставала радіснішою та світлішою. Фокус провів артрозслідування, як був створений горор-шедевр, що коштує сьогодні $120 млн.

Чому попікона жаху народилася саме в Норвегії? У цій північній країні в другій половині XIX століття, на відміну від сьогодення, жити було непросто. Приблизно тоді ж, коли працював Едвард Мунк (1863 – 1944), інший норвежець — письменник Кнут Гамсун (1859 – 1952), майбутній нобелівський лауреат і колабораціоніст, опублікував знаменитий роман із промовистою назвою "Голод" (1890). Але давайте по порядку.

Зла доля

Едвард Мунк народився в родині військового лікаря. Його батько Крістіан Мунк був зі знатного роду, де було чимало художників, чиновників і священиків. Мама — із селян, але була на диво гарна. У свої сорок чотири Крістіан, теж видний чоловік, закохався в красуню, яка була молодша за нього на 20 років, і освідчився їй. Його рідня вважала шлюб нерівним і відмовила у фінансовій підтримці. Крістіану дали місце гарнізонного лікаря в столиці, і він переїхав із сім'єю в Крістіанію (з 1924 — Осло). У родині поспіль народилося п'ятеро дітей, Едвард був другою дитиною. Жили бідно, платні батька на цю ватагу не вистачало.

Коли Мунку було п'ять років, померла від сухот мати. Крістіану спочатку був властивий протестантський фаталізм, який він навіював і дітям, але після смерті дружини він став замикатися в кімнаті й молитися по кілька годин. Едвард писав у мемуарах: "Хворобливість, безумство та смерть — чорні ангели, які стояли біля моєї колиски та супроводжували все життя. Рано померла мати передала мені бацилу сухоти. Наднервовий батько, богобоязливий до божевілля, передав схильність до божевілля, — ділився гіркими зізнаннями Едвард. — Я рано дізнався про те, що таке вічні муки та що чекає на грішників, які потрапили в пекло. Коли батько карав нас, він ставав абсолютно божевільним від люті".

На вразливого Едварда це діяло настільки сильно, що він став боятися смерті й вічних мук, прокидаючись уночі нажаханим і очікуючи на власні очі побачити пекло.

Бачення пекла — відправна точка в сприйнятті Мунка. Світлого боку релігії дитина не бачила: батько сприймав її винятково як інструмент покарання за гріхи.

Коли Едварду виповнилося 15, трапилася наступна трагедія: смерть від сухоти старшої сестри Софі, з якою Едвард був близький. Він був розчарований у традиційній релігії: Мунк згадував, що батько "ходив назад-вперед по кімнаті, молитовно склавши руки, і нічим не міг допомогти доньці, яка помирала". Зазначимо, не допомогла й медицина.

Минуло небагато часу, і нещастя спіткало іншу сестру Едварда, Лауру — в її поведінці почали з'являтися дивацтва, а невдовзі в неї діагностували шизофренію: дівчину помістили в психіатричну лікарню.

Тітка-фея та живопис

Із хорошого в цьому безпросвітності — виховання дітей Крістіана Мунка та ведення господарства взяла на себе тітка Карен, сестра Лаури, яка не мала власної родини. Вона як могла пом'якшувала спалахи гніву Крістіана. І головне — була художницею-аматоркою, давши Едварду перші уроки малювання. Татко хотів, щоб той ішов в інженери, але тітка підтримала мистецькі устремління сина, і батько здався.

Творчість для Едварда стала порятунком у всіх сенсах. Він згадував: "Одного разу я посварився з батьком. Ми посперечалися про те, як довго грішникам судилося мучитися в пеклі. Я вважав, що найбільшого грішника Бог не мучитиме понад тисячу років. А батько сказав, що він мучитиметься тисячу разів тисячу років. Сварка закінчилася тим, що я грюкнув дверима та пішов. Побродивши по вулицях, заспокоївся. Повернувся додому та хотів помиритися з татом. Я тихенько відчинив двері в його кімнату. Стоячи на колінах перед ліжком, той молився. Я зачинив двері й пішов до себе. Я, взявши блокнот, почав малювати. Написав батька на колінах перед ліжком. Свічка на нічному столику кидала жовте світло на нічну сорочку. Я взяв коробку з фарбами та написав усе у фарбах. Потім спокійно ліг у ліжко та швидко заснув".

Уже в 7 років Едвард відмінно малював, і перше, що малюк встиг зобразити, — процесія сліпців, яких помітив у місті. Символічно.

Професійний художник

Едвард за підтримки тітки став ходити в Королівську школу малювання, його талант починають помічати. У 22 роки отримує премію на стажування в Парижі. Там — царство імпресіонізму. Однак наповал Мунка вразив постімпресіонізм — Гоген і Ван Гог.

І ось його перша виставка в Парижі. "Норвезького вискочку" розмазали в пресі: "Найкраще, що можна зробити для живопису Мунка, — не помітити його". Хоча фраза свідчать про протилежне. Чому так неприємно?

Французький глядач тільки-но звик, що вже замість королів і міфічних героїв імпресіоністи стали зображати в новій техніці мазків обивателів на пікніках — усі ці сонячні "Сніданки на траві". А Мунк що показує? "Хвору дівчинку" (1886), "Весну" (1889).

Сюжет останньої картини: мати на ліжку в'яже, а поруч у кріслі хвора дівчинка-підліток мне криваву від відхаркувань хустку — усе це контрастує з весняним світлом, яке струменить із вікна. Шок? Звичайно! Але це всього лише сценка з сімейного життя Мунка. Туберкульоз — заразний. У Едварда теж був бронхіт, але, на щастя, у хронічну форму не перейшов. Хоча страшна хвороба наздогнала молодшого брата Едварда: той помре молодим, незабаром після одруження.

Успіх у Німеччині

У 1892 році на виставці Берлінського сецесіону навколо виставки Мунка теж вибухнув скандал: частина консервативних художників вимагала закрити його експозицію, назвавши його полотна "огидними та потворними". А інша частина виклично сказала: "А нам подобається!" Союз берлінських художників розколовся.

Несподівано для себе Едвард став лідером нової течії, яку назвуть експресіонізмом. Німці виявилися підготовленішими за французів, розпещених дозвільним живописом імпресіоністів, до зустрічі з радикальним мистецтвом Мунка. (До речі, і Ван Гога Берлін визнав першим — звідти пішла його посмертна слава).

У Німеччині Мунк вступає в нове Товариство художників, літераторів, учених. Теми обговорень: окультизм, психологія, сексуальність. Це знаряддя для нього перемогти сімейні кайдани: смерть, тривогу, хвороби.

Шлях "Крику"

Щодо сексуальності. Едвард гарний, стрункий і високий. У нього було безліч короткострокових романів.

Адже кохання, як він вважав, ховає в собі небезпеку, нагадуючи хворобу. І взагалі — будь-яка жінка загрожує відібрати особисту свободу художника. Найдовший роман Мунка тривав близько п'яти років. Одружуватися не збирався — усе йшло до розриву. Дівиця, дочка фабриканта, стала погрожувати покінчити життя самогубством. Художник залетів у кімнату, дівчина з револьвером. Він спробував відібрати зброю, а панянка, борючись, вистрілила, розтрощивши Едварду середній палець лівої руки. Усе життя він, соромлячись, носив рукавички і не вимовляв ім'я фатальної музи, кажучи "та жінка".

Одного разу красива й теж небідна дівчина вирушила у відпустку з Мунком. У купе вона натякнула, що не проти стати його дружиною. Едвард, по-англійськи не прощаючись, зійшов на наступній станції. Коротше, кохання — ще та морока.

Так ось композиційно "Крик" відштовхується від роботи початку 1890-х "Меланхолія", на якій сумний молодий чоловік на березі. Чого сумує? Герой картини — друг Мунка Яппе Нільсен, втягнутий у нещасливий роман із дружиною одного впливового художника. Запам'ятаємо компоненти полотна: сум, вода, захід сонця.

Але емоційною відправною точкою для "Крику" послужило одне враження, яке художник отримав у Ніцці 1891 року. Є такий запис у щоденнику Мунка. "Я повертався додому в компанії двох близьких друзів. Це був час драматичного виходу сонця за лінію горизонту, коли на мене незмінно находить напад меланхолії. Я не люблю цей невизначений стан атмосфери та боюся свого душевного стану, який під час заходу сонця виходить з-під контролю розуму. Друзі пройшли вперед, а я зупинився, вхопився рукою за балюстраду мосту, глянув у далечінь і завмер: над містом і темно-блакитним фіордом -простерлися калюжі крові та язики полум'я. Я тремтів від раптового передчуття трагедії, що нахлинуло на мене. І раптом вечірню тишу розірвав несамовитий крик — моторошний, такий, що наводить жах і паралізує. Це був останній крик самогубця, який кинувся з мосту".

Але й наводять простіший текст: "Я йшов стежкою з двома друзями — сонце сідало — несподівано небо стало криваво-червоним, я призупинився, відчуваючи знемогу, і сперся на огорожу — я дивився на кров і язики полум'я над синювато-чорним фіордом і містом — мої друзі пішли далі, а я стояв, тремтячи від хвилювання, відчуваючи нескінченний крик, що пронизує природу". У першому випадку — реальний людський крик. У другому — поетичний, умовний "крик природи".

Взагалі є ескіз 1891 року, де молодий чоловік із двома приятелями віддалік — на мосту. Міст не в Ніцці, а в Осло — тут рідніше лякатися. Міст — сильний символ. Міст — це перехід: із берега на берег, між життям і смертю тощо. Захід сонця, як бачите, на ескізі — криваво-червоний.

Далі Мунк пише "Розпач" 1892 року — там виразніший чоловік у моднішому капелюсі.

У "Розпачі" 1893 року майстер нарешті розвернув до нас модель — адже незрозуміло, що персонаж переживає, якщо обличчя його не видно. У чоловіка темні кола під очима: чи-то від втоми, чи-то від хвороби. Капелюх зняв.

Була в Мунка картина "Вулиця Карла Йоганна ввечері" 1892 року, де у вуличного натовпу моторошні обличчя, що нагадують черепи або маски.

Подивіться на літографію "Вулиці Карла Йоганна" з відвертішою назвою "Страх": обличчя у вигляді черепів чіткіше визначені.

І ось він бере ці страшні обличчя й накладає на чоловіка, який стоїть на мосту: жах у картині наростав поступово протягом двох років.

Але ось перший Крик" 1893 року й готовий. Структура неба в дусі "Зоряної ночі" Ван Гога — тільки тут криваво-червоні хвилі. Тепер на нас із полотна витріщаєтьсь якась майже безстатева істота, обличчя якої нагадує мумію, череп або африканську маску. Звідки Мунк узяв ці риси?

Як вийшла "маска"

Цікаво, що ці ж риси художник додасть собі. Коли? У 1918, коли він одужає від іспанського грипу, який забрав життя 500 мільйонів людей. У самого Мунка на автопортреті 1918 року той самий недопроявлений череп як наслідок перенесеної смертельно небезпечної хвороби.

У своєму дитинстві та юності Едвард не раз бачив цю "маску" на обличчях близьких як наслідок туберкульозу. До речі, з картини Мунка справді зробили маску для американського фільму жаху "Крик" (1996) — вона є атрибутом серійного маніяка (загалом вийшло у франшизі п'ять "Криків" — останній наразі 2022 року, готують шостий). "Примарне обличчя" давно стало мемом.

У контурі фізіономії на полотні "Крик" проступає череп як лик смерті.

Формула "Крику": обиватель — передчуття біди (хвороби) — привид смерті.

Де в живописі Мунка ще привид смерті?

Ці ж риси Едвард надав своїй "Мадонні" 1895 року.

Тому що Мунк вважав, що "любов — це почуття, яке несе в собі скорботу, відриваючи по шматочку власного "я", принесеного в жертву об'єкту пристрасті". О, так! Ми ж пам'ятаємо, що з Мунком це трапилося в прямому сенсі — він позбувся фаланги пальця.

"Крик" 1910 року — той самий варіант, що й 1893-го, але похмуріший. У Національному музеї Осло є кілька десятків варіантів "Крику". Але канонічних картин — чотири (як чотири "Чорні квадрати" Малевича). І тільки один у приватній колекції, аукціонна вартість 2020 року "Крику" — $120 млн.

Після всіх світових воєн і атомних бомбардувань минулого століття ми схильні бачити в "Крику" втілення цих моторошних катастроф. Але для художника йшлося про його сімейні катастрофи: саме вони дали цю "маску смерті".

Щодо антуражу на полотні, то Едвард із раннього віку пам'ятав про близькість потойбічного пекла, і на картині ми бачимо "зустріч": його внутрішнього пекла (видіння дитинства й остраху захворіти) із зовнішнім — криком природи — у вигляді кривавого заходу сонця. Деякі дослідники вважають, що заходи сонця справді на той час у Європі часто були зловісними через частинки попелу в атмосфері після виверження вулкана Кракатау в 1883 р.

Шлях до райського саду через ЗСЖ (здоровий спосіб життя)

Однак, опинившись наприкінці XIX століття в такому похмурому стані, Едвард почне свій шлях до світліших берегів. Із роками його палітра буде дедалі радіснішою та райдужнішою. Той самий міст в Осло він зображатиме десятки разів у серії полотен "Дівчата на мосту", але з іншого боку: де видно берег і чудових різнокольорових дівчат. Художник намітив для себе дорогу порятунку.

До речі, 2016 року одне з полотен серії "Дівчата на мосту" (1902) пішло з молотка на торгах Sotheby's за $54,5 млн — стільки ж коштував "Крик" до рекорду в $120 млн.

Знаєте, як до 45 років лікувався Мунк від пристрастей і депресій? Як усі на півночі — випивкою. На тлі алкоголізму в нього розвинулася манія переслідування: міг дати по морді випадковим перехожим. Довелося 1908 року кілька місяців провести в психіатричній клініці в Копенгагені, де він зустрів тямущого професора. Потім Едвард по-дитячому скаржився приятелеві-письменнику: "Не думайте, що легко вийти з лікарні. Якщо тебе там про щось запитують, не можна відповідати, як хочеться. Потрібно спочатку подумати і здогадатися, на яку відповідь від тебе чекають". Ван Гог до цієї "мудрості" не допетрав.

Однак після лікарні Мунк більше не вживав алкоголю (хіба келишок шампанського), уникав компаній, намагався більше спати й перестав їсти м'ясо.

1909 року він повернеться в Норвегію та купить мальовничий маєток в Осло, назвавши його "Екелю". Зробить кілька прибудов для "дітей" — так він називав свої полотна. Ціна на них зросла, але Мунк тепер не поспішав із ними розлучатися: "Спочатку я отримував так мало за свої картини, що не було сенсу продавати. А тепер отримую так багато, що в принципі більше продавати не потрібно".

1912 року в столиці Норвегії відбуватиметься його величезна виставка, де масштаб Мунка буде прирівняний до Сезанна та Гогена —апофеоз слави.

Норвегія зберегла нейтралітет під час Першої світової, тож воєнні бурі не торкалися маєтку "Екелю", де розкинувся яблуневий сад на 400 дерев. Але й сюди прийшла пандемія іспанки. Однак наш Едвард за допомогою зміцнілого імунітету зумів побороти недугу та вже восени 1918 року задумав цикл "Життя під покровом дерев".

Незабаром йому захотілося "поселити" когось у своєму раю: 1928 року він пише програмну картину "Адам і Єва", де в його саду милі, рожевощокі норвезькі хлопець і дівчина — з яблучком, зрозуміло. Вона зібралася надкусити його, а рука кавалера тягнеться до "забороненого плоду".

Є не менш ніж п'ять варіантів цього полотна. Із пекла художник прийшов у рай. До того ж, коли в Європі вже щосили вирувала Друга світова, Едвард малював усе променистішими фарбами.

9 квітня 1940 року німці вторглися в Норвегію під приводом, що вона потребувала захисту від агресії з боку Великої Британії та Франції. Розсіяний норвезький опір припинився вже 2 травня. Незабаром на основі норвезької фашистської партії буде створено маріонетковий уряд. Для літнього майстра, мабуть, нічого не змінилося. Його картина з пляжниками, написана в 1940-1942 роках під назвою "Люди, що засмагають у затоці", своєю сонячною безтурботністю затьмарить творчість будь-якого класичного французького імпресіоніста.

Едварда під час окупації не чіпали, адже Геббельс колись публічно захоплювався ним як "найбільшим художником Німеччини". Але Мунк, на відміну від земляка Кнута Гамсуна (обидва — міжнародні майстри психологічного зображення), нацистів недолюблював, справедливо кажучи про них: "Британію їм ніколи не взяти". А одного разу Мунк розлютився, дізнавшись, що його картину, подаровану Дрезденській галереї, було продано на аукціоні як зразок "дегенеративного мистецтва": мабуть, щось ідеологічно наплутали.

Жінок він у маєток не допускав, крім рідної сестри Інгер. Вона приходила, прибирала, але у великих дозах дратувала брата: він волів допомагати їй та іншим родичам грошима, але не спілкуватися. Виганяв економок, як Атос: за будь-яке зайве слово, сказане вголос.

Йому нічого не було потрібно, крім живопису. "Писати для мене — це хвороба та сп'яніння. Хвороба, від якої я не хочу позбутися, сп'яніння, у якому хочу перебувати", — відверто говорив патріарх. Одного разу він настільки захопився роботою над портретом двох хлопчиків, не перестаючи їх хвалити, що не помітив, як діти пішли. Йому моделі потрібні були тільки для картин, які він, як і раніше, скупився продавати.

23 січня 1944 року Мунк помер від зупинки серця на 81 році життя. Осло успадкував 1008 картин, написаних олією, 4443 малюнки та 15 391 відбиток, що зберігалися в будинку. Зі своїм мальовничим раєм Едвард не хотів розлучатися до останнього.

Сьогодні одна з головних "заманух" в Осло для туристів — усе, що пов'язано з Мунком. Крім Національної галереї, його роботи з 2021 року можна побачити в спеціально для його творчості побудованому Музеї Мунка, що нагадує модернізований бізнес-центр.

Окрема фішка — екскурсії "Слідами Мунка", де вам покажуть навіть місце, зображене на головному горор-шедеврі XX і XXI століть: на щастя для нас усіх, нічого жахливішого поки не намальовано.