Повернуться не всі. Українські біженці розповіли, за яких умов переїдуть до України

Як показало опитування прибулих мігрантів з України SAM-UKR, більшість українських біженців (четверо з п'яти) отримали певний статус правового захисту в країні поточного проживання, переважно у формі тимчасового захисту. Який досвід, потреби та наміри на майбутнє мають українці в Європі? Відповіді на ці запитання дізнався Фокус.

Наміри на майбутнє: повернуться не раніше закінчення війни

За результатами опитування SAM-UKR, більшість українців в Європі не поверталися в Україну з моменту від'їзду, хоча дехто здійснив один або кілька візитів, щоб відвідати близьких, перевірити стан свого майна та речей. Відповідаючи на питання, коли вони повернуться додому, респонденти найчастіше відповідають, що це відбудеться після закінчення війни.

"Раз на пів року я їжджу додому відвідати батьків, — розповіла у розмові з Фокусом мати двох дітей Тетяна, що до війни мешкала у Запоріжжі. — Все це дуже важко і фізично, і морально, і матеріально. Батьки виїжджати не хочуть, я з дітьми поки що повернутися не можу. Родина розірвана навпіл. Проте діти вже звикли до життя у Литві — молодша прожила тут більшу частину свого життя. Тому після війни будемо повертатися з радістю, але й з розбитим серцем".

Ольга їздить до Києва кожні два тижні: пів місяця мешкає у Польщі разом з чоловіком та чотирма дітьми, пів місяця — разом з батьками у Києві. "Чоловік вже звик по два тижні "бути на господарстві", а мені так зручніше, бо батьки не почуваються покинутими. До того ж в мене практика в Києві — я психолог. Майже всі мої клієнти залишилися зі мною, тож два тижні я приймаю онлайн, два — офлайн", — каже співрозмовниця Фокусу.

Оксана переїхала до Ірландії у перший тиждень війни, а потім забрала до себе 60-річного батька. "Друзів він собі не набув, дуже сумує, ніяк не може адаптуватися, — розповідає Оксана. — А тут ще з підприємства, звідки він пішов на пенсію, кличуть назад на роботу — працювати вже зовсім нема кому. Кілька місяців тому татко всерйоз зібрався повертатися додому, аж тут в його офіс влетіла ракета, і саме в ту частину, де він працював. Загинули люди. І ця думка, що якби він поїхав, його б вже не було, не відпускає. Вирішив ще раз спробувати адаптуватися на місці. Я цьому рада, бо я, скоріш за все, в Україну буду їздити хіба що в гості".

Географічна диспропорція: що далі від дому, то менше бажання повертатися

Як показало опитування, респонденти, які не висловили намір повертатися в Україну, серед причин називали занепокоєння щодо безпеки, погіршення економічної ситуації в Україні та наявність кращих можливостей у країні перебування. Також респонденти говорили про страх, що їхні домівки та життя в Україні зруйновані, тривогу, пов'язану з досвідом війни, та й взагалі про небажання повторного переміщення. Бажання залишитися в ЄС підкріплене кращими можливостями працевлаштування для респондентів та освіти для їхніх дітей, а також сподіваннями на краще майбутнє.

Водночас основними причинами повернення додому опитувані називали возз'єднання сім'ї, повернення до колишнього способу життя, внесок у відбудову України. Також серед причин часто називали незадоволеність життям у ЄС, зокрема проблеми з доступом до роботи через мовний бар'єр або суб'єктивне відчуття зниження якості життя, як порівняти з Україною.

Дані дослідження свідчать про те, що ті, хто виїхав у супроводі партнера, менш схильні повертатися після війни. Ба більше, майже половина респондентів розповіли про плани, що члени сім'ї приєднаються до них у нинішній країні перебування. Також спостерігалася географічна диспропорція в намірах повернутися після війни: респонденти, що перебувають у сусідніх з Україною державах, висловлювали більшу готовність повернутися, ніж ті, що перебувають в інших країнах, наприклад, у Скандинавії.

Деякі респонденти розповідали про наміри переїхати з нинішньої країни перебування через бюрократичні перепони, а також через невизначеність щодо довгострокового правового статусу. Серед причин, які спонукали респондентів замислитися про переїзд до іншої країни ЄС, були названі перспективи розширення можливостей працевлаштування, кращі схеми інтеграції, а також наявність друзів і родичів або діаспори.

Час не на користь: з кожним днем кількість бажаючих повернутися тане

Експерти не втомлюються повторювати: головним чинником повернення українців додому є безпека. Причому, як впевненість в тому, що родина буде в безпеці і в будь-який момент в будинок не прилетіть ракета, так і в тому, що чоловіків не відправлятимуть на фронт.

Проте, кажуть експерти, і після закінчення війни не варто розраховувати на безумовне повернення навіть половини мігрантів.

На думку директора консалтингової компанії "Михайлов та партнери" Віталія Михайлова, без додаткових питань після закінчення війни повернуться приблизно 20%. "Це, по-перше, люди, які сумують за родиною, друзями та домом, а, по-друге, ті, кому є куди повертатися. Тобто регіон, де вони жили або планують жити, не окупований, є житло та робота. У такому випадку вони повернуться або одразу після завершення бойових дій, або дочекаються кінця учбового року, щоб діти мали змогу довчитися, та приїдуть у травні–червні", — зауважив Михайлов у розмові з Фокусом.

Раніше директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України Елла Лібанова у коментарі Фокусу зазначала: кожен день бойових дій зменшує вірогідність повернення українців додому: по-перше, збільшується кількість тих, кому нема куди повертатися, по-друге, покращується адаптація біженців на нових місцях.

На думку експерта програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього Ігара Тишкевича, сподівання на повернення хоча б 60% з тих, хто поїхав, — просто мрії. Якщо діти пішли до школи, якщо відбулася інтеграція, ймовірність повернення вкрай мала. Кейси інших країн говорять про повернення 60–80%, якщо еміграція тривала менше року, 40–50% — від року до двох, а далі мінус 10% кожен наступний рік.

А якщо заплатити? Експерти не в захваті

Останнім часом ширяться чутки про те, що уряд навіть готовий розглянути грошові компенсації, щоб стимулювати українців повертатися додому. Але економісти кажуть, що це погана ідея. "Так, економіку ці гроші могли б пожвавити, проте, на мій погляд, такі "фінансові стимули" були б вкрай несправедливі, — вважає економіст Андрій Мартинюк. — По-перше, можна добитися зворотного ефекту: за кордон повиїжджають всі, хто можуть, щоб їх потім "стимулювали". По-друге, є велика вірогідність, що такі виплати отримають заробітчани, ухилянти від мобілізації тощо. І, врешті, це призведе до конфлікту у суспільстві, бо ті, хто переживають ці страшні роки в Україні, заслуговують на підтримку не менше".

На думку економіста, щоб люди дійсно хотіли повертатися додому, потрібно відновлювати житло, створювати робочі місця, розвивати економіку. А гроші для пожвавлення економіки, якщо вони, звісно, будуть, краще спрямувати на допомогу пенсіонерам та іншим малозабезпеченим, а не платити мігрантам за повернення.

Віталій Михайлов вважає, що питання доцільності виплат тим, хто захоче повернутися, складне. По-перше, не зрозуміло, звідки на це все візьмуться гроші. По-друге, гостро постає проблема соціальної справедливості: якщо людям, які всю війну просиділи в Європі, платити, умовно кажучи, по 5 тисяч євро, то тим, хто пережив війну в Україні, напевно, було б справедливо заплатити не менше. До того ж, кажуть фахівці, потрібен ефективний механізм цільового використання цих грошей, щоб не вийшло так, що люди приїдуть додому на належний для виплат час, а потім знову поїдуть до Європи.

"Але при всіх цих питаннях, на мій погляд, обіцянки фінансово допомогти у разі повернення, це набагато краще, ніж страшилки "всіх чоловіків повернемо насильно", "заарештуємо нерухомість", "заблокуємо рахунки". Батіг, напевно, у таких питаннях теж потрібен, але все ж пряники працюють краще", — підсумував Михайлов.