Чим пахнуть перемоги? Чому українцям варто прийняти своїх героїв такими, якими вони є

Чим пахнуть перемоги?

Українцям хронічно не вистачає бездоганних перемог. Успішних кейсів вкрай мало. І в історії, і в сучасному управлінні, і в бізнесі, і у футболі...

Більшість тих, що є — ідеологічно недосконалі.

Хмельницький м*ск*лям країну здав, Шевченко був не тільки україномовним поетом, а й дуже плідним російськомовним письменником. Туди ж — Гоголь.

Довбик з Усиком неправильною мовою пресконференції дають. Перемога над Третім Рейхом — не стільки перемога, скільки поразку від Совєтів. Пакт тоталітарних режимів, за яким країна вперше за кілька століть дефакто стала єдиною, нам огидний. А це і саму нашу єдність робить досить двозначною...

У космосу, машинобудування, ядерної зброї та енергетики теж неприємний радянський запах. Але ж справжні героїзм та перемоги погано пахнути не можуть? Тому від усього цього модерністського мотлоху ми позбавляємося прискореними темпами.

Нам потрібні лише "пристойні" історії успіху і чисті перемоги — такі, як в соціально-політичні міфи всіх "пристойних" народів.

Був багато століть тому один схожий випадок — стародавні євреї. Вони просили Бога: дай нам державу і царя, щоб було все у нас пристойно і правильно, як у цивілізованих людей.

Тому що слідувати за хмарою, в якою ховаєшся Ти, круто, але звідки нам знати: чи завжди Ти там? Раптом ось прямо зараз запитати треба, а у тебе справи...

"Навіщо? — щиро дивувався Господь, — адже у вас воістину, нині, і повсякчас є Я! А отже у вас є все, що потрібно, щоб бути щасливими і повноцінними людьми, Моїм народом!"

Подальша історія єврейського народу була повна полоном, кров'ю, втратою територій, побиттям пророків, руйнуванням храму і розсіюванням. Загалом, все було як у пристойних, цивілізованих людей, які відмовилися від дару початкової свободи.

У бажанні бути схожими на "правильні" народи українці схожі на євреїв.

Але ж, щоб відчути себе "обраним" народом, досить перейти на ціннісний рівень і змінити оптику.

Наприклад, згадати про свободу, як базову українську цінність.

Бути "варварами" не соромно. А якщо взяти до уваги висновки досліджень, присвячених історичній динаміці між варварською периферією і центрами зернової цивілізації, то навіть навпаки.

Запорізька Січ — породження цього варварського культурного коду. Кандидата в запорожці не питали, якою мовою він говорить, чий Крим, поляк він, єврей чи м*ск*ль... Досить було прочитати "Отче наш" і дотримуватися законів православного лицарського братства.

З точки зору нинішньої доктрини українства, це неприпустиме вільнодумство.

Тобто, як складова частина офіційно прийнятої ідентичності, запорожці теж не особливо підходять. Бо віє від їх героїчних перемог неприємним душком мультикутуралізму та байдужості до армовіра а ля Петро Олексійович.

Гаразд, історія — справа темна. Але і в сучасності перемога очікувано не відрізняється від зради.

Петро Олексійович, написання ключових слів за його ж власні гроші втіленням архетипу "сивочолого гетьмана", виділяє дуже специфічний запах патріотизму. Визнати його в якості патріотичного афродизіаку можуть лише ті, хто начисто позбавлений нюху. Або знову таки, не позбавлений фінансування самим Петром Олексійовичем. Серед перемог цього головнокомандувача впевнено прописалися хіба що Іловайськ і Мінські угоди...

Як же нам перемагати ворогів і досягати успіхів з такими когнітивними збоями? На кого рівнятися?

Приклад запорожців нам не підходить. Комплекс універсальних цінностей, він же "старозавітна хмара", теж. Залишається лише самовіддана боротьба націоналістів з СРСР, який за вкрай сумного для нас непорозуміння, розпався сам собою, без їх участі.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.