Право війни. Чим небезпечно, що в Україні досі немає закону про воєнних злочинців

Не так давно генеральна прокурорка Ірина Венедіктова анонсувала створення спеціальних підрозділів для розслідування збройної агресії РФ не тільки в Офісі генпрокурора, де такий департамент функціонує півтора року, але й в органах досудового розслідування — Службі безпеки України та Національній поліції.

"Це важливо, щоб була одна лінія", — прокоментувала вона. На цю ініціативу мало хто звернув увагу, хоча вона має велике значення для розуміння причин збройної агресії РФ і покарання винних. Якщо слідчі органи, прокуратура і суди почнуть працювати злагоджено в питанні розкриття воєнних злочинів, то Україні вдасться показати, що насправді відбувається на Донбасі та хто повинен за це відповідати.

Історія одного "референдуму"

11 травня 2014 року в містах і селах Донецької та Луганської областей пройшов "референдум про самовизначення Донбасу". В організації процесу брали участь кілька тисяч громадян України, сотні з них вже отримали реальні тюремні терміни — від п'яти до восьми років. Учителів та працівників ЖЕКів українські суди визнавали винними в посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України.

"Справ і вироків щодо людей, які організовували "голосування" на "дільницях", працювали в "комісіях", багато, але загального розуміння, хто організовував "голосування" і навіщо, немає, зв'язки не досліджені, — каже Ольга Решетилова, координаторка медійної ініціативи за права людини, організації, яка займається моніторингом судових засідань, пов'язаних із конфліктом. — Коли читаєш рішення судів, створюється враження, що люди за власним бажанням прийшли на якийсь "референдум", організований невстановленими особами".

Романа Лягіна в медіа називають бойовиком "ДНР", а він себе — колишнім "головою Центрвиборчкому" "молодої республіки". Саме Лягін навесні 2014-го на пресконференції в Донецьку оголошував результати незаконного "референдуму", а восени того ж року — так званих "місцевих виборів". Правоохоронці затримали його в червні 2019-го. Спочатку звинуватили в злочинах проти національної безпеки — створенні терористичної організації, посяганні на територіальну цілісність і державній зраді. Пізніше — і в причетності до захоплення заводу "Ізоляція", на території якого створили таємну в'язницю, де незаконно утримували цивільних заручників та українських військовослужбовців.

"9 червня 2014-го на територію заводу зайшли озброєні люди. Серед них були бійці батальйону "Схід". Вони показали папірець, в якому було зазначено: вісім заводських гектарів тепер належать "ДНР". Мовляв, тут тепер буде не центр сучасного мистецтва, як це було останнім часом, а склад гуманітарної допомоги з Росії. Очолював захват саме Роман Лягін", — розповідає Михайло Глибокий, директор із розвитку і комунікацій фонду "Ізоляція". Адміністрація фонду заявила про захват об'єкта, а бойовики заборонили їй вхід на територію заводу". Нині працівники фонду "Ізоляція" — потерпілі у справі Лягіна.

Розслідування всіх трьох епізодів закінчене, справа Романа Лягіна — в суді. За клопотанням його захисту слухання відбуваються в закритому режимі, але очевидно, що на судовому засіданні Лягін може назвати організаторів і фінансистів "псевдореферендума", серед яких, ймовірно, будуть громадяни РФ. Тоді коло замкнеться — частково буде зрозуміло, хто конкретно був зацікавлений у створенні так званих "республік".

Проблеми кваліфікації

З початку війни українські правоохоронні органи відкрили приблизно 30 тис. кримінальних проваджень, пов'язаних із конфліктом на Донбасі й окупацією Криму. Експерти кажуть, що це величезна кількість епізодів, якісно розслідувати які складно, найчастіше — і неможливо. Тому більшість з них, навіть найгучніші, такі як розстріл колони українських військовослужбовців під час виходу з Іловайська в серпні 2014-го, залишаються нерозкритими і губляться в загальній масі проваджень.

Суди не хотіли розглядати справи, пов'язані з конфліктом, розуміючи, що в країні нестабільність, і в будь-який момент може бути досягнуте якесь політичне рішення, яке піде врозріз із правовою позицією

Причин такої ситуації кілька. За сім років конфлікту порушень на тимчасово окупованих територіях сталося безліч, і слідчі органи зобов'язані були на них реагувати, відкриваючи провадження. Але розслідувати їх було нікому — слідчих і прокурорів не вистачало, справи припадали пилом на полицях.

Однак головна причина відсутності вироків — неготовність законодавства до умов реального воєнного конфлікту. Наприклад, вбивство місцевого жителя, захопленого представниками незаконних збройних формувань у 2014 році, поліція кваліфікує як умисне вбивство (ст. 115 ККУ), а руйнування будинку внаслідок потрапляння в нього снаряда — як умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 ККУ). Крім того, з'явилися тисячі справ про тероризм, державну зраду і посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України. Але ж від кваліфікації залежить правова оцінка. Такими "інструментами" довести, що в Україні відбувається конфлікт з РФ, неможливо: статті не стосуються конфлікту або вказують на його внутрішній характер.

Стаття про війну

"З 2014 року ситуація на Донбасі кваліфікувалася як антитерористична операція, що спричинило за собою створення свого "правового поля" і парадигми тероризму. Саме в ній перші чотири роки працювали правоохоронні органи і суди, поки не був ухвалений закон про протистояння збройної агресії РФ, — пояснює Максим Тимочко, адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини. — Це збентежило державні органи, які фокусувалися на антитерористичному законодавстві. Тепер їм довелося концентруватися на порушеннях міжнародного гуманітарного права і розслідуванні воєнних злочинів".

Але в українському Кримінальному кодексі є тільки одна відповідна для цього стаття — "порушення законів і звичаїв війни" (ст. 438). Саме цю статтю Роману Лягіну інкримінували насамкінець, і тільки тому, що з'явився додатковий епізод з "Ізоляцією".

Стаття давно застаріла — писалася ще до початку війни і не відображає чіткий перелік порушень, які потрапляють під неї. З одного боку, це дає широкі можливості для органів прокуратури та суду в історії кваліфікації дій як воєнних злочинів, з іншого — відсутність конкретики народжує невизначеність. Проблему міг би розв'язати ухвалений парламентом у травні 2021-го закон про воєнних злочинців (№2689), тоді б з'явилися статті про покарання за насильницьке переміщення громадян, захоплення заручників, тортури, але документ досі не підписав президент.

"Хотілося б вірити, що причина пов'язана з додатковою оцінкою документа і ризиками ухвалення закону в систему кримінального права і процесу", — продовжує Максим Тимочко. Він називає документ одним із найважливіших досягнень законодавців і громадянського суспільства на шляху гармонізації національного права України з міжнародним, але все ж таки робить виноски: "Наприклад, запропонована редакція статті 437 — "Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни" — істотно звужує склад злочину: нести кримінальну відповідальність за його вчинення може лише "особа, здатна фактично здійснювати контроль або керівництво політичними або військовими діями держави". Підкреслюю, держави, а не незаконного формування, такого як "ЛДНР"! У той же час за статтею 437 нещодавно засудили кілька керівників і лідерів так званих "ЛДНР", зокрема Ігоря Плотницького, у справі про збитий літак Іл-76. У перспективі всі вони можуть вимагати скасування вироків. Тобто стаття хоча і повністю відповідає міжнародному праву, але руйнує національну судову практику, що утворилася".

Важливо

Бідний, кинутий і брудний. Як живе Донецьк під бойовиками і хто вселяє донеччанам ідеї про війну

В ідеалі так званий департамент війни, організований в Офісі генпрокурора, за півтора року роботи повинен був переглянути всі 30 тис. проваджень — деякі з них закрити, інші перекваліфікувати, враховуючи норми міжнародного права. Але процес триває повільно.

В очікуванні вердикту

Коли справи про агресію потрапляють в суди, виникають нові проблеми — судді бояться їх розглядати. Наприклад, справа щодо Лягіна слухається повторно: в Дніпровський райсуд Києва її передали із Шевченківського — там не змогли сформувати склад суддівської колегії через самовідводи і відводи суддів. "Усі розуміли, що в країні є якась нестабільність, в будь-який момент може бути досягнуте якесь політичне рішення, воно потім піде врозріз із правовою позицією, яка буде затверджена судовими рішеннями. Відповідно судді дуже сильно не хотіли розглядати справи, пов'язані з конфліктом, і часто шукали причини для самовідводів, — пояснює Роман Романов, керівник програми "Права людини і правосуддя" Міжнародного фонду "Відродження". — Крім того, судді розуміли, що це складні справи, вимагають належної професійної підготовки. А такої не було у служителів Феміди як у столичних судах, так і в районних у Луганській і Донецькій областях, куди потрапляли їх більшість".

"Політика — річ мінлива, а судді повинні здійснювати правосуддя поза нею", — запевняє Марина Бондаренко, суддя Дарницького райсуду Києва. Вона розглядає одну зі справ за 438-ю статтею. "Я б скоріше говорила про реальні перепони: існують проблеми з процесуальним законом, якістю досудового розслідування і наданими доказами, процесуальною поведінкою сторін і дотриманням прав усіх учасників процесу. Що ж стосується суддів, які працюють в зоні поблизу проведення операції Об'єднаних сил, то вони можуть відчувати страх за себе і близьких, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, тому уникати [розгляду таких справ]".

У той же час Марина Бондаренко визнає, що під час розгляду справ, пов'язаних із конфліктом, суддям важко працювати, адже у багатьох, як і в прокурора, немає достатніх знань у галузі міжнародного гуманітарного права: "Мені доводилося бувати на конференції, в якій брали участь судді, раніше залучені до трибуналу з Югославії. Із суддями і прокурорами проводилися спеціальні зустрічі для розуміння конфлікту. У нас же суддям ніхто зовнішню допомогу не надавав, більшість вивчали питання хто як міг, одиницям вдалося пройти спеціальний курс для суддів про права людини в умовах збройного конфлікту, організований Гельсінською спілкою".

За інформацією Офісу генерального прокурора, нині за статтею "Порушення законів і звичаїв війни" набрали чинності тільки два вироки. Один із них — стосовно чотирьох громадян України — учасників незаконного збройного формування "Козацька Національна гвардія Всевеликого війська Донського". Ці люди в травні 2014-го викрадали людей і змушували їх облаштовувати фортифікаційні споруди в Лисичанську на території Луганської області. У судах знаходиться ще 21 кримінальне провадження за цією статтею.

"Порівняно невелика кількість спрямованих до суду обвинувальних актів та ухвалених судами вироків обумовлена тим, що майже всі підозрювані перебувають на тимчасово окупованій території або на території РФ, а можливість проведення спеціального досудового (заочного) розслідування і судового розгляду за злочинами цієї категорії була розблокована тільки в травні 2021 року", — говорить Юрій Рудь, начальник Департаменту нагляду щодо кримінальних проваджень щодо злочинів, скоєних в умовах збройного конфлікту Офісу генпрокурора.

Більшість процесів про війну в Україні — in absentia, тобто відбуваються в заочному режимі. Заочно суд засудив до ув'язнення вже згаданого колишнього ватажка самопроголошеної "ЛНР" Ігоря Плотницького, in absentia відбуваються процеси і над представниками так званої "ДНР" — Ігорем Безлером і Сергієм Дубінським. Щоправда, останніх двох звинувачують за статтею про тероризм — епізоди, які можна було б кваліфікувати як воєнні злочини ще на етапі досудового розслідування. При цьому правозахисники кажуть, що до заочних проваджень необхідно ставитися обережно. Це скоріше заяви, декларації, та існує ризик, що Європейський суд із прав людини згодом може їх скасувати.

Тож ініціатива створити окремі підрозділи, які б сфокусувалися на воєнних злочинах, — ідея хороша, але чи можна реалізувати її? Поки, за інформацією Фокуса, таких департаментів немає. Але навіть коли з'являться, цього буде мало. Важливо працювати над побудовою окремого механізму правосуддя: визначитися з державною стратегією в умовах конфлікту, налагодити співпрацю між слідчими органами і судами.

Необхідно розуміти, що існує солідний пласт справ, цікавих тільки Україні, в яких йдеться про національну безпеку. За них Україна може або покарати (наприклад, якщо це держзрада), або амністувати. А ось воєнні злочини перед міжнародними інстанціями Україна взяла на себе зобов'язання розслідувати. Наприклад, те, що Роман Лягін був так званим главою Центрвиборчкому, Гаагу особливо не цікавить, а ось те, що він міг бути причетним до захвату майна на "Ізоляції" — так. Тоді рано чи пізно в суді опиняться і російські генерали, можливо, причетні до Іловайської трагедії, і вище керівництво РФ, яке віддавало їм накази. Покарати їх самостійно Україна поки не може.