Ложка меду в бочці з дьогтем. Чому виступ України на Олімпіаді-2022 хочеться забути

Український саночник Андрій Мандзій фінішує окремо від санок. Жіноча команда у лижних перегонах – єдина, хто не зміг фінішувати в естафеті через величезне відставання. Фігуристи виходять у фінал і посідають останнє місце. Збірну з фрістайлу не допускають до змагань через позитивні тести на коронавірус у трьох спортсменів. Біатлоністи дарують кілька надій, але сьоме місце — наш сьогоднішній максимум.

На тлі цих картинок контраст показує Олександр Абраменко, який за повного розвалу інфраструктури в рідному Миколаєві вже на другій Олімпіаді поспіль виграє медаль. У Пхьончхані це було золото, зараз у Пекіні – срібло. Але сприймається воно як золото. Адже якби не ця медаль, виступ України на Олімпіаді-2022 можна було б назвати оглушливим провалом.

Чому Україна провалилася на Олімпіаді-2022?

Коли НОК України опублікував заявку олімпійської збірної на Ігри в Пекіні, у супровідному тексті говорилося, що в деяких видах спорту вперше за багато років у нас нарешті є представники. Але кількість не завжди означає якість. У цьому випадку вийшло навіть навпаки — порівняно з Пхьончханом, Україна отримала більше представництва і за загальною заявкою, і з дисциплін. Але якщо з Кореї наша збірна повернулася із золотою медаллю, то з Китаю ми веземо лише одну срібну.

Причини, чому Україна погано виступає на зимових Олімпіадах, прості та банальні. Про них говорять щочотири роки, але глобальних змін так і не відбувається. Це погана інфраструктура або її повна відсутність, слабка робота профільних федерацій, відсутність якісного фінансування та пропаганди здорового способу життя. Адже молоді хлопці сьогодні не бачать для себе прикладу, який би надихнув їх хоча б взяти лижні палиці в руки і спробувати навчитися кататися. Це може бути хобі, але ніхто всерйоз не розглядає лижі, сани чи ковзани як інструмент для заробітку та справу всього життя. І це – головна поразка Міністерства молоді та спорту.

Фокус звернувся до дворазового чемпіона НБА Станіслава Медведенка, який вивчає розвиток масового спорту в Україні, щоб зрозуміти, чому наші спортсмени так слабко виступають на зимових олімпіадах.

"Двома словами причини не поясниш. Система, яка дісталася нам від Радянського Союзу, і яку ми експлуатуємо вже 30 років, не працює. У нас немає таких потужностей, як були тоді, немає коштів, які тоді виділялися на спорт. Ця система себе вичерпала. Треба робити фундаментальні зміни, будувати клубну систему та впроваджувати європейські цінності у спорт. Має бути масовість. Якщо країна йде європейським шляхом розвитку, то нам потрібно і спорт перебудовувати під європейські норми. Результати кажуть самі за себе", — каже Станіслав Медведенко в коментарі Фокусу.

Поки Міністерство молоді та спорту вихваляється рекордними бюджетами два роки поспіль, залишається загадкою, на що витрачаються ці гроші. Так, формально є стаття видатків "На Олімпійський цикл і підготовку до олімпійських ігор", але постає питання про те, чи варто витрачати стільки бюджетних грошей, щоби єдина медаль була радістю вболівальників?

Ще одне болюче питання — інфраструктура. Після перемоги Олександра Абраменка у Пхьончхані суспільство було шоковане станом трампліну у Миколаєві, де мешкає спортсмен. За чотири роки його статки не змінилися, а про будівництво нового навіть не говорять. Аналогічна ситуація із трампліном у Кременці Тернопільської області. Базу для біатлоністів у Буковелі обіцяють збудувати вже років з п'ять, але процес постійно затягується. На виході проблеми з інфраструктурою мають прямий вплив на результати спортсменів. Але й фінансування зимових видів спорту залишає бажати кращого.

"У Міністерства є чіткі статті витрат, вони не можуть витрачати гроші на масовий спорт. Потрібні зміни на законодавчому рівні. Це цілий комплекс, потрібно змінювати психологію та ставлення до спорту у громадян. Повинно наголошуватися на масовому спорті. Людей, які займаються спортом, має стати більше, і тоді кількість переросте в якість, зараз у нас лише 17% населення займається спортом, про які досягнення ми можемо говорити? Мають відбутися фундаментальні зміни.

У розвинених країнах із ринковою економікою основою спорту є клубна система та фізична активність. І для України це єдиний правильний шлях, бо клуб дозволяє всім займатися без відсівання, але також виховувати спортсменів високого класу. Система ДЮСШ, на яку в нас усе заточено, цього не дає. У нас клуби є навіть у Законі про фізичну культуру та спорт, але держава з ними не взаємодіє. У Маріуполі пробували запускати на місцевому рівні клубну систему, але Бюджетний кодекс не дозволяє легко та прозоро фінансувати спортивні клуби (громадські організації), тут криється основна проблема.

Головне завдання – це зняти монополію на спорт із держави та делегувати повноваження федераціям, клубам, містам. В ідеалі — це запуск застосунку "ДiЯ.Спорт", де держава реєструє клуби/спортивні школи, які мають право на компенсацію занять дітей до 18 років спортом, а місто приймає відповідне положення та компенсує заняття з місцевого бюджету, — міркує Станіслав Медведенко". А батьки вже вибирають, куди їхня дитина піде займатися, плюс або доплачують, якщо хочуть більше займатися, або місто дофінансує заняття перспективних збірників, це фундаментальні зміни, коли знімається монополія і починає працювати конкуренція, тоді результати зростають і більше дітей займаються. Після цього включаються федерації: досі лише кілька федерацій перейшли на пряме фінансування, а жодної відповідальності за результат не несуть, за них усі фінансові операції робить держава у вигляді "Укрспортзв'язку", головного тренера затверджує міністр — і багато інших.

І головне, що основним критерієм ефективності залишається медаль, тому немає зацікавленості залучати до спорту більше українців, легше знайти одного талановитого та витрачати на нього всі ресурси", — пояснює Станіслав Медведенко в коментарі Фокусу.

Інше питання — як держава працює з тими 17%, які все ж таки займаються спортом. З особистих спостережень: наприкінці січня я відпочивав у Буковелі та помітив величезну кількість лижників і сноубордистів. Вік різний, але серед тих, хто катається, дуже багато дітей. І якщо лижі та сноуборд такі популярні в Україні, чому в нас не набирається потрібної кількості спортсменів для того, щоб гідно представити країну на Олімпіаді? Чи ведеться хоч якась селекція у зимових видах спорту? На тому ж курорті в Буковелі можна було б створити повноцінний центр зимових видів спорту, побудувати кампус, привезти іноземних тренерів, якщо вже своїх не вистачає, і готувати спортсменів, щоб Україна на зимових Олімпіадах хоч чимось відрізнялася від умовного Джибуті, де сніг, що випав, можуть прийняти за початок кінця світу.

Україна хоче прийняти зимову Олімпіаду. На нас чекає ганьба?

На тлі останніх двох зимових Олімпійських ігор, де лише один український спортсмен вигравав медалі, страшно дивно звучать заяви президента України Володимира Зеленського про те, що Україна хоче прийняти зимові Олімпійські ігри. До речі, міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт уже заявив, що його відомство також розглядає можливість приймання зимових Олімпійських ігор у 2030 році. Про те, наскільки це важлива іміджева історія, зайве говорити — подивіться на Китай, який проведенням Олімпіади заглушив голоси протестувальників проти геноциду уйгурів.

Минулого літа вся увага була прикута до Токіо, а японські організатори вражали світ науковими винаходами: антисекс-ліжка з картону чи медалі з перероблених мобільних телефонів та старої електроніки. При цьому і китайські, і японські спортсмени на домашніх іграх здобували медалі. Японці на домашніх іграх у загальному заліку були третіми, зібравши колекцію в 58 нагород (27 золотих, 14 срібних та 17 бронзових). Китай ще продовжує виступи на домашній Олімпіаді, але й тут у сторони, що приймає, все йде непогано — 14 медалей (8 золотих, 4 срібні та 2 бронзові).

Постає питання: чим збираємося вразити світ ми? Хіба що умовами, у яких виживають наші спортсмени. Навіть якщо уявити, що Україна боротиметься за право прийняти Олімпіаду у 2030 році, ми просто не встигнемо підготувати покоління, яке не дозволить країні, яка приймає, впасти в бруд обличчям. З огляду на всю вищесказану заяву про боротьбу за право приймати Олімпійські ігри в Україні виглядають як звичайні політичні гасла.

Важливо

Токіо і не тільки. Путівник по містах і локаціях Олімпіади в Японії

Навіть будівництво необхідної інфраструктури не дає гарантію успішного прийняття ігор. Адже успіх вимірюється не лише організацією заходу, а й виступом країни-господарки. Якщо він буде таким самим, як у Пекіні, то замість іміджевого профіту ми отримаємо справедливі глузування та засудження.

Українські спортсмени отримують позитивні допінг-тести

На жаль, результати — не єдина нагода засмучуватися. Останні два роки українські спортсмени регулярно отримують позитивні тести на заборонені препарати. У гучні скандали потрапили олімпійський чемпіон Ріо-2016 Олег Верняєв та тенісистка Даяна Ястремська. Три легкоатлетки зіштовхнулися з проблемами на Олімпіаді в Токіо.

Не стали винятком й Ігри в Пекіні. Там позитивні тести отримали лижниця Валентина Камінська та бобслеїстка Лідія Гунько. Причому Камінська відразу оголосила про завершення кар'єри. Парадокс, але навіть із забороненими препаратами в крові вони і на гарматний постріл не наблизилися до медалей. Можна скільки завгодно говорити про випадковість попадання тих чи інших речовин в організм, але багато в цій ситуації залежить і від самих спортсменів, які часто навіть не запитують про те, що дає лікар.

"З медалями у нас все зрозуміло, одна медаль у нас уже за щастя. Але є погана тенденція — у нас проблеми з допінгом. Якщо ми подивимося, хто найчастіше трапляється на допінгу, то в топі будуть Росія, Білорусь та Україна. Це все нам дісталося знов-таки із "совка". І в цій сфері теж потрібні системні зміни", — розповів Фокусу Станіслав Медведенко.

Так, на тлі гучного скандалу з російською фігуристкою Камілою Валієвою допінгові справи українських спортсменів світової громадськості не такі цікаві. Але загальна тенденція справді лякає. Особливо на тлі скандалу в легкій атлетиці та операції "Геркулес", через яку Україна могла повторити долю Росії та виступити на Олімпіаді не під своїм прапором і без гімну. На щастя, нас пробачили, але якими будуть наслідки щодо нових випадків? Тепер Міністерство молоді та спорту України знову має великий фронт дипломатичної роботи.

Наступна зимова Олімпіада пройде 2026 року в Мілані. Якщо державні інститути не будуть втручатися і не почнуть фундаментально розбудовувати систему підготовки спортсменів та розвитку масового спорту, на нас чекає чергове розчарування та втрата державних коштів.