Доктрина стримування працює? Роль ядерної зброї в російсько-українській війні

Досить рідко говорять про те, що ядерне стримування насправді працює, внаслідок чого і США, і Росія стикаються з обмеженнями в підході до конфліктів, у яких бере участь інший бік. Ядерне стримування значною мірою обмежило ескалацію конфлікту, незважаючи на жорстокі бої, великі втрати та постачання великої кількості західної зброї в Україну. Це радісна новина, але із застереженням: немає і не може бути гарантій, що так буде продовжуватись і надалі. Керованість ескалації означає, що Сполучені Штати й НАТО також стикаються з обмеженнями щодо конфлікту. Було б нерозумно відмахуватися від російських ядерних загроз чи, за прикладом багатьох, відкидати російську загрозу застосувати ядерну зброю, виходячи зі спотвореного розуміння теорії стримування.

Фокус переклав текст Джеффрі Льюїса й Аарона Стейна, присвячений переосмисленню поняття ядерного стримування у світі.

Ядерне стримування дуже обмежило російсько-українську війну. Існування російської ядерної зброї досі утримувало Сполучені Штати від прямого втручання в конфлікт — а саме так усе має працювати. Загроза ядерної ескалації може розладнати безліч американців, які досі не стикалися з будь-якими зовнішніми обмеженнями на використання військової сили США на підтримку заявлених зовнішньополітичних цілей. Росія має ядерну зброю і протягом кількох хвилин може вбити мільйони людей. Ця реальність значно відрізняється від обставин, що призвели до вторгнення в Ірак або повалення Муаммара Каддафі. Такі обмеження стають дедалі більш обтяжливими для багатьох прихильників активнішого американського втручання в справи України.

Президент Джо Байден розуміє це і від початку конфлікту чітко заявив, що не розміщуватиме війська США в Україні. Відкидаючи так звану "безпольотну зону" над Україною, яка б зажадала прямих бойових зіткнень між силами обох країн, він пояснив: "Це називається Третя світова війна, зрозуміло? Нам треба це визнати, друзі".

Водночас ядерна зброя США, Франції та Великої Британії стримує Росію від завдання ударів по арсеналах озброєння, що надходить в Україну через польський кордон. Західна зброя, яка відіграла таку важливу роль у стримуванні російського вторгнення, є цілком законною військовою ціллю, незалежно від того, чи ця зброя перебуває в Польщі або в Україні. Проте американські офіційні особи провели червону лінію проти нападу Росії на країни НАТО — і досі Росія утримувалась від завдання ударів по обладнанню та каналах постачання з польського боку кордону.

Аналітики зі США й інших країн часто висловлюють невдоволення обмеженнями, що накладаються ядерним стримуванням, і применшують роль ядерної зброї задля підтримки агресивніших політичних кроків. Наприклад, колишній командувач європейського командування США, відставний генерал Філіп Брідлав заявив:

"Ми постійно оглядаємося на Путіна. Натомість ми маємо стати тими, хто диктує зміст і темп взаємодії. Ми стримуємося майже завжди, а Путін — майже ніколи".

Стримування, за визначенням, зриває цілі комбатантів. Ядерне стримування забезпечує ці обмеження саме завдяки ризику катастрофічних збитків. У відносинах стримування наш вибір перебуває в тісних межах екзистенційного страху. Ядерне стримування має лякати, тому що воно спирається на сувору оцінку людської природи: люди найкраще реагують не на любов, радість чи задоволення, а на загрозу непохитного болю.

"У стримуванні є своя логіка, — стверджує історик Алекс Веллерштейн, — але, зрештою, вона завжди пов'язана з голим жахом".

Успіх ядерного стримування в стримуванні ескалації сьогодні заглушають розчаровані голоси тих, хто вважає, що існування ядерної зброї США могло якимось чином запобігти вторгненню Росії в Україну, хоча в Сполучених Штатів немає зобов'язання (порівняного зі ст. 5 Статуту НАТО) прийти на допомогу Києву. Це розчарування викликане повним нерозумінням того, що таке ядерне стримування та як воно працює.

Ядерна зброя ніколи не забезпечувала абсолютного захисту всіх держав від конвенційного насильства. Зрештою, холодна війна почалася з радянського вторгнення в Південну Корею. Протягом холодної війни було безліч випадків конфліктів, включаючи приклади, коли держави без ядерної зброї нападали на держави з бомбою.

Ядерне стримування не дає жодних гарантій, а лише спонукає до обережності. Іноді лідер може вважати, що ризик ескалації більше стримує супротивника, ніж його. У цьому випадку існує велика ймовірність конвенційного насильства, яке не переходить в ядерні удари. Вчені називають цю проблему парадоксом стабільності та нестабільності, хоча її першопричини зовсім не парадоксальні. Все залежить від ступеня впевненості та готовності до ризику учасників бойових дій.

Тому немає жодної гарантії, що стримування діятиме й надалі. Справді, більшість риторики серед політичних коментарів вказує на необґрунтовану впевненість у неможливості ядерної ескалації. Як написала Енн Епплбаум, "зараз немає жодних ознак того, що ядерні загрози, які так часто згадуються російськими пропагандистами протягом багатьох років, реальні".

Еліот Коен дотримується тієї ж думки та пише, що "непростимо — по-справжньому непростимо, — якщо багатий і могутній Захід поступиться набагато слабшому ворогові".

Ці аналітики поділяють абсолютну впевненість, що Володимир Путін ніколи, за жодних обставин не ініціює застосування ядерної зброї, а якщо й ініціює, то це рішення ніяк не пов'язане з його сприйняттям дій своїх супротивників.

Така впевненість викликає в нас здивування.

Зрозуміло, правильно, що і російські, і американські чиновники маніпулюють ризиком, і що і ті, й інші сильно зацікавлені в уникненні ядерної війни. Але це не означає, що ризик — плід нашої уяви.

Згідно з нашим розумінням більшості ядерних криз часів холодної війни, і Вашингтон, і Москва прагнули уникнути застосування ядерної зброї. Попри це завжди існували можливості, що ядерні держави через непорозуміння, випадковість або просто збіг обставин ув'яжуться в ядерну війну, якої не хотіла жодна зі сторін.

Багато чиновників в адміністрації Кеннеді були впевнені, що радянський лідер Микита Хрущов прагнутиме уникнути ядерної війни за будь-яких обставин, навіть якщо Сполучені Штати вторгнуться в Кубу. Вони також були певні, що на Кубі немає радянської ядерної зброї. В останньому питанні вони помилилися. Подібні історичні події можуть викликати тремтіння в колінах, але саме в цьому й полягає їхній сенс.

Том Шеллінг стверджував, що аналітики помиляються, говорячи про поріг ядерної війни як про "край урвища, на якому можна довго стояти, дивитися вниз і вирішувати, стрибати чи ні".

Найкращий опис, на його думку, — це "крутий схил". Лідер може вивести свою країну на цей схил, але "завжди існує ризик посковзнутися; і ні людина, яка стоїть там, ні сторонні спостерігачі не можуть бути впевнені, наскільки великий ризик і наскільки він зростає, коли людина робить кілька кроків униз".

Сполучені Штати й Росія обережно ступають на цей схил. Адміністрація Байдена, наприклад, ретельно зважила ризики надання Україні ракетних систем, здатних вражати цілі на російській стороні кордону, перш ніж ухвалити правильне рішення, на думку авторів, про необхідність надання таких систем. Цей крок здається досить безпечним. Але ми маємо визнати, що насправді ми нічого не знаємо і що залишається ризик посковзнутися. Необхідно зберігати пильність.

Як щодо наступного кроку? Чи ризикне його зробити Байден? А Путін? А ще президент України Володимир Зеленський.

• Не виключено, що Україна використовуватиме системи більшої дальності для завдання ударів по цілях на території Росії.
• Можливо, Путін, розчарувавшись у своїх задумах щодо України, вирішить завдати удару по західній зброї, яка накопичується з іншого боку кордону в країнах НАТО.
• Часто звучать заклики до Байдена атакувати російські літаки над Україною чи потопити російські кораблі в Чорному морі.

Якою буде реакція на такі ескалації? Як спостерігачі ми просто не знаємо, коли схил стане занадто крутим і чи можуть Путін або Байден зробити неправильний крок. Не знають цього вони самі.

У разі невизначеності лідери можуть спробувати припустити, що думає інший. Один зі способів зробити це — послухати, що каже опонент. Заманливо відкинути заяви наших супротивників і їхні "червоні лінії" як цинічні спроби маніпулювати нашим страхом перед ескалацією заради своєї політичної вигоди. Звичайно, у їхній риториці, як і в нашій, цього вистачає. І все ж таки у них, як і в нас, є "червоні лінії". Зрозуміти, де схил стає надто крутим, — дуже цікава гра випадку.

Труднощі, розчарування та страхи на цьому шляху не означають краху ядерного стримування. Передбачити реакцію Росії на кожне збільшення підтримки України не дорівнює "стримування самого себе". Це просто стримування.

Навпаки, неминучий ризик, що все може піти не так, просто необхідний для функціонування ядерного стримування, і в цьому конфлікті він добре себе зарекомендував. Це особливість, а не помилка. І тому ми хочемо наголосити, що ядерне стримування спрацювало під час цього конфлікту: воно запобігло прямому конфлікту між двома великими державами, коли кожна з них мала вагомі причини для ескалації.

Ми згодні, що результат не здається успішним, оскільки успішне ядерне стримування одночасно розчаровує та лякає. Воно розчаровує, тому що обмежує, зокрема, нашу свободу дій, і лякає, адже все це може непередбачено та катастрофічно провалитися. Але це не випадковість, а механізм, за допомогою якого зберігається баланс страху, і від цієї реальності не можна відмахнутися, підтримуючи політику, яка ігнорує реальну загрозу застосування ядерної зброї.

Росія має засоби для застосування цієї зброї, і вона пояснила, коли вона може вирішити її застосувати. Жодна людина не знає, як і в який момент відреагує той чи інший лідер. Мета стримування — ніколи не доводити до моменту вибору. Принаймні, досі в цій війні обом сторонам це вдавалося.

Про авторів

Джеффрі Льюїс — професор Інституту міжнародних досліджень Міддлберрі в Монтереї.

Аарон Стайн — директор із досліджень Інституту зовнішньополітичних досліджень, автор книги The US War Against ISIS: How America and its Allies Defeated the Caliphate.

Разом вони ведуть подкаст Arms Control Wonk Podcast.