Добре забуте старе: французький підхід до морської війни у 21 столітті

У літературі, присвяченій морським війнам XXI століття, домінують дискусії, в яких постійно вихваляють технології як щось неминуче і висловлюють побоювання щодо уявної технологічної переваги Китаю. У працях різних авторів можна зустріти обговорення технологій, пов'язані з "третім переходом", багатодоменними операціями, можливостями заперечення/запобігання доступу до територій, не кажучи вже про перспективи штучного інтелекту, цифрових мереж, високоточної зброї та безпілотників. Якщо в літературі і висловлюються сумніви, то здебільшого вони стосуються етичних міркувань і побоювань за стійкість інформаційних мереж. Приклади всього перерахованого вище можна знайти в роботах Пола Шарра і дослідженнях RAND, не кажучи вже про публікації, підготовлені на численних конференціях з цієї тематики.

Фокус переклав статтю Майкла Шуріна про те, як Франція готується до бойових дій у XXI столітті.

Загальний лейтмотив зводиться до того, що "ВМС повинні навчитися діяти зі швидкістю ШІ". Це означає, що військово-морські сили повинні адаптувати практично всі свої дії у світлі нових технологій хоча б для того, щоб не відставати від супротивників. Крім того, як зазначають прихильники багатодоменних операцій, об'єднання "багатодоменних" можливостей вимагає величезних інвестицій у технології. Інакше нічого не вийде. Саме в цьому дусі витримана американська концепція "об'єднаного вседоменного командування і управління". Ключовий посил цієї концепції полягає в тому, що потік даних, що надходять від об'єднаних у мережу датчиків, "ускладнює" процес ухвалення рішень, а "складність і швидкість технологій, що використовуються, можуть перевищувати можливості людського пізнання", на думку Дослідницької служби Конгресу США. По суті, технологія породжує потребу в нових технологіях.

На цьому тлі виділяється нещодавня робота двох французьких офіцерів ВМС — Тібо Лаверня і Франсуа-Олів'є Кормана. Прагнучи перевести обговорення військово-морської війни на військово-морську тактику і возз'єднати її з військово-морською доктриною, вони виступають проти того, що можна назвати технологічним детермінізмом. Водночас вони пропонують вельми інформативний погляд на морську війну, в якому наводять докази на користь того, що люди мають бути в курсі подій радше з тактичних, ніж з етичних міркувань. Вони вважають, що автоматизація не становить небезпеки, а людина зрештою ефективніша. Автори наводять доводи на користь мистецтва командування — найважливішої людської (навіть божественної) і творчої функції, яку машини, на їхню думку, відтворити не можуть. Отже, вони ставлять себе в опозицію загальноприйнятій думці, займаючи водночас явно французьку позицію. У книзі йдеться про необхідність не кидатися з головою в освоєння передових технологій, а запропонувати нову концепцію, в якій особлива увага приділяється підготовці та професіоналізму командирів і екіпажів кораблів. На думку авторів, морська війна змінилася менше, ніж здається багатьом, і тому якості командирів і мистецтво командування, що були вирішальними для перемоги в минулому, залишаться такими і в осяжному майбутньому.

Як ми побачимо далі, автори перебільшують. Вони пропонують майже романтичне бачення військово-морського командування і водночас недооцінюють наслідки впровадження нових технологій і тиск, який вони чинять. Проте, вони допомагають нам змістити акцент з технологій на питання про переваги мистецтва командування. Тим самим вони стимулюють дискусію, яка практично не ведеться, оскільки розмови про технології затьмарюють обговорення таких фундаментальних питань, як мистецтво командування. Крім того, вони повертають певний авторитет поважній "історичній школі" військово-морського стратегічного мислення, нагадуючи нам про глибоку спадкоємність, яка продовжує визначати військово-морську стратегію в різні технологічні епохи.

Перемога на морі

Книга, про яку йдеться, має назву "Vaincre en mer au XXIe siècle: La tactique au cinquième âge du combat naval" ("Перемога на морі у XXI столітті: тактика у п'яту епоху військово-морського бою"). Лавернь і Корман, судячи з усього, ставили перед собою завдання написати книгу, яку офіцери ВМС могли б використовувати як основний підручник і довідник. За своїми амбіціями і масштабами вона дуже нагадує величезну й енциклопедичну "Теорію тактики" генерала Мішеля Яковлєва, яка і сьогодні залишається важливим довідником для французької армії. Як і Яковлєв, автори значною мірою спираються на військову історію і включають у свої міркування численні захопливі та пізнавальні віньєтки про історичні бої і тактику, що застосовувалася в них. Вони аналізують дії флоту під час Війни за незалежність Америки, масштабні морські зіткнення двох світових воєн, франко-тайську війну 1940–1941 років (хто б міг подумати?), війну Судного дня 1973 року, а також Фолклендську війну 1982 року. Широке коло читачів дізнається тут багато нового.

Однак у книзі виділяються кілька узагальнених аргументів, які з'являються в міру того, як Лавернь і Корман прагнуть визначити, що відрізняє морську війну від сухопутної, і обґрунтувати ключові періоди її розвитку. Вони виокремлюють п'ять епох морської війни: вітрильна, гарматна, авіаційна, ракетна і роботизована, причому остання — це та епоха, в яку, за їхнім твердженням, нещодавно вступили військово-морські сили світу. Дещо змінилося, але їхній інтерес викликає те, що, на їхню думку, залишилося незмінним. Справді, автори зараховують себе до так званої історичної школи військово-морського мислення, асоційованої зі "святою трійцею" сучасних військово-морських теоретиків — Альфредом Тайєром Мегеном (1840–1914), Джуліаном Корбеттом (1854–1922) і Раулем Кастексом (1878–1968), яка протистояла "матеріальній школі".

Матеріальна школа стверджувала, що нові технології докорінно змінили характер морської війни — її прихильники уникали історичних уроків. Що ми можемо почерпнути з маневрів героя французького флоту XVIII століття адмірала П'єра Андре де Сюффрена? Прихильники цієї школи ставлять під сумнів непорушність абстрактних принципів. (Гарне обговорення історичної та матеріальної шкіл див. у чудовій книзі Кевіна Д. Маккрейні "Мехен, Корбетт і основи військово-морської стратегічної думки"). У Франції матеріальна школа зазвичай асоціюється з "молодою школою" (Jeune École), яку автори висміюють. Молода школа — це напрям у військово-морській думці, часто асоційований із теоретиком Теофілем Обе (1826–1890 рр.), який наприкінці ХІХ ст. стверджував, що торпеди та сучасна артилерія роблять великі військові кораблі та пов'язану з ними тактику застарілими. Крім того, нові технології давали змогу заощадити кошти за рахунок відсутності необхідності протиставляти кораблі потужним лінкорам Королівського флоту. Ідея полягала у відмові від застосування флоту на користь того, що історик Мартін Мотт назвав "військово-морською техно-партизанською" кампанією проти британського судноплавства. Така точка зору спонукала французький флот інвестувати у створення невеликих, дешевих і швидкохідних суден, озброєних торпедами або кількома великокаліберними гарматами. Передбачалося, що вони зможуть обходити і обстрілювати набагато більші військові кораблі. Історія показала, що такі кораблі могли бути корисні для оборони узбережжя, але не для застосування флоту у відкритому морі.

Приєднуючись до історичної школи, Лавернь і Корман демонструють свою прихильність до спадкоємності принципів ведення війни, не схильних до впливу нових технологій. У цьому вони свідомо йдуть шляхом дідуся сучасної французької військової стратегії маршала Фердинанда Фоша, якого вони багато цитують, не кажучи вже про патріарха французької військово-морської думки Кастекса, який також є для них ключовим авторитетом. Автори заявляють про свій консерватизм щодо впливу технологій.

Спираючись на військово-морську історію та опубліковані історичні й сучасні американські та британські військово-морські доктрини, Лавернь і Корман намагаються визначити специфіку морської війни, яка, на їхню думку, є незмінною протягом століть. Морська війна визначається насамперед трьома характеристиками: швидкістю, потужністю та рішучістю. Битви надзвичайно короткі — максимум кілька годин, але найчастіше — кілька хвилин. Вони також часто мають масовий руйнівний характер. Битви виграються виснаженням: кораблі однієї сторони топлять інші. Морські війни останнім часом стали менш кровопролитними тільки тому, що на сучасних кораблях працює менше людей, ніж на лінійних кораблях старих часів, де біля кожної гармати стояло по десятку матросів, або на величезних лінкорах Другої світової війни. Вони є вирішальними не в стратегічному сенсі, а в тому, що ушкодження, завдані кораблям, топлять їх або явно вибивають з боротьби, змушуючи відступати і переобладнатися. Пошкоджені кораблі, як правило, не можуть змінити своє розташування посеред бою.

Звідси Лавернь і Корман розвивають думку, яка здається самоочевидною, але потребує осмислення: у морській війні явну перевагу має та сторона, яка стріляє першою (за умови, що вона влучає в ціль), оскільки перші влучання, найімовірніше, будуть вирішальними. Дійсно, це якщо не головне, то одне з основних завдань бойових кораблів: завдати нокаутуючого удару першим. Це стає ще більш актуальним з появою сучасних бойових кораблів і сучасної протикорабельної зброї. Сучасні бойові кораблі, як порівняти зі своїми попередниками, — тендітна штука, наповнена ще більш крихким обладнанням. Вони не можуть обмінюватися бортовими залпами. Сучасні ж протикорабельні ракети, враховуючи потужність їхніх боєголовок, наявність залишків палива та кінетичну енергію удару, є вкрай руйнівними.

Це надає вирішального значення "розвідці" і швидкості. Усе слід робити якомога швидше. Ви маєте виявити противника, ідентифікувати його та відкрити по ньому ефективний вогонь, в ідеалі — ще до того, як супротивник побачить вас. Крім усього іншого, аргументи авторів містять принизливий докір щодо відсутності у Королівського флоту літаків раннього попередження на кшталт E-2, які американці і французи використовують зі своїх носіїв.

Так автори підходять до розширеного обговорення протиріч між розосередженням і концентрацією. Розосередження необхідне як для розвідки, так і для укриття своїх кораблів від противника. Для розосередження необхідний надійний командно-контрольний потенціал, що забезпечує зв'язок і координацію дій розосереджених елементів. Необхідна також концентрація — принаймні з точки зору ефективності удару. Ба більше, сучасні екіпажні та безекіпажні бойові кораблі часто найкраще працюють разом, доповнюючи можливості один одного. Як класичний приклад наведено адаптацію британських кораблів під час Фолклендської війни, коли британське командування навчилося об'єднувати два фрегати різних типів — Type 22 і Type 42, а не задіювати їх окремо. Один із них був оснащений ракетами, які найкраще протистоять дальнім повітряним загрозам, а інший — ракетами, які найкраще протистоять ближнім загрозам. Звідси випливає, що розосередження має чіткі обмеження.

Мистецтво командування: зухвалість і субсидіарність

Незалежно від того, розосереджені судна чи зосереджені, Лавернь і Корман роблять великий акцент на необхідності культури "командування місією", яку французи часто називають "командуванням за наміром", або "субсидіарністю". Це загальна тема французької військової літератури, принаймні з часів Фоша, і нібито відмінна риса французької армії. Ідея полягає в тому, що підлеглі командири повинні розуміти наміри командувача, але водночас мати бажання і право діяти так, як вони вважають за потрібне для реалізації цих намірів. Звідси випливає, що потужний командно-контрольний потенціал, необхідний для військово-морських операцій, не повинен призводити до надмірної централізації управління, за якої підлеглі повинні виконувати накази до дрібниць. Отже, необхідний баланс між централізацією і децентралізацією. Однак зрештою, на думку авторів, децентралізація дає змогу командирам швидше реагувати на обставини, що змінюються (швидкість вирішує все), і мати змогу імпровізувати в умовах неминучих воєнних непорозумінь.

Саме тут "Перемога в морі" найбільше вирізняється з-поміж іншої літератури про сучасну комп'ютеризовану війну і виразно нагадує французьку школу. Аргументація така: незважаючи на швидкість, притаманну цифровим засобам зв'язку та зброї, масовий потік даних, появу штучного інтелекту та роботів, які, на думку авторів, визначають нову еру військово-морської війни, командир – людина-командир — залишається ключем до успіху.

На сторінках "Перемоги в морі" можна знайти довгу елегію чеснотам командира — ніщо не зрівняється з його інтуїцією, творчим підходом і судженнями, що ґрунтуються на вивченні доктрини та військово-морської історії. Технології не тільки не замінюють командирів, а й роблять їх важливішими: "Якщо роль командира і є вирішальною, то не в останню чергу тому, що від нього залежить перенесення в реальність теоретичної тактичної побудови". Рішення в бою не є раціональними: "насамперед саме невизначеність бою робить роль інтелекту (esprit) більш вирішальною". Автори, наслідуючи Кастекса, наводять концепцію Наполеона про "божественну частину" лідерства, що вимагає особливого "погляду" (coup d'œil), який спирається на інстинкт, підкріплений навчанням і роздумами. Є також така якість, як відвага (audace), яку автори пов'язують із командирами, що швидко міркують і розпізнають можливість узяти на себе ініціативу та діяти рішуче.

Ця тема часто трапляється у французькій військовій літературі. Фош стверджував, що "з усіх недоліків ганебним є тільки один — бездіяльність". Сучасні французькі військові видання також пропагують думку про те, що краще швидко ухвалити рішення, ризикуючи помилитися, ніж вагатися. Ідеалом є командир, який швидко міркує, керується інтуїцією і має право на субсидіарність. У публікації FT-02 "Загальна тактика", випущеної французькою армією 2008 року, йдеться: "Саме сміливість, заохочувана субсидіарністю, дає змогу використовувати можливості", що передбачає швидке ухвалення рішень і швидкі дії.

Автори наполягають на тому, що наявність командирів, які перебувають "у курсі подій", у кінцевому підсумку сприяє підвищенню швидкості, тобто люди, здатні зрозуміти ситуацію і швидко ухвалити рішення, мають перевагу перед комп'ютерами. У сучасних командирів є лічені хвилини, а то й секунди, щоб відреагувати на численні загрози в різних галузях. Вони повинні вміти організовувати дії у відповідь, спираючись на багатодоменні можливості. У цьому контексті здається неймовірним, що можна вдаватися до таких романтичних уявлень про лідерство на війні, як Лавернь і Корман.

Застереження

Якщо в книзі "Перемога в морі" і є недолік, то він полягає в тому, що, представивши ідею "роботизованої ери" морської війни, автори насправді дуже мало говорять про те, що це означає і чим ера роботів істотно відрізняється від попередньої їй "ракетної ери". Складається враження, що вони бояться забагато розмірковувати на цю тему, побоюючись привернути увагу до технологій, значення яких вони хочуть применшити. Замість цього вони посилаються на Кастекса:

"Ми з підозрою ставимося до безглуздих захоплень, що чергуються і змінюються одне з одним, які змушують хвалити то одне, то інше озброєння в цьому вічному мінливому кругообігу, який видає відсутність твердої доктрини, тактичної філософії та універсальності інтелекту".

Лавернь і Комран також мало розмірковують про значення супутникового покриття, яке робить відкрите море значно прозорішим для надводних кораблів і більше, ніж будь-що інше, ставить під сумнів уявлення про розосередження або маневр. Справді, якщо щось може зробити Мехена, Корбетта і Кастекса фатально застарілими, то це здатність сучасних флотів та їхніх супротивників знати, де перебуває ворог. Вони також не зупиняються на нових розробках у галузі військово-морських безпілотників, які, як показав приклад України, можуть, принаймні в деяких випадках, компенсувати брак надводних кораблів і, можливо, вдихнути нове життя в старе бачення Jeune École. Автори зауважують події, пов'язані з війною в Україні, але, зі зрозумілих причин, не змогли повною мірою усвідомити їхнє значення на момент написання книги. Залишається сподіватися, що в майбутньому виданні авторам буде що сказати з цього приводу.

З урахуванням того, що сучасні ВМС поспішають із цифровізацією та поширенням сенсорів і безпілотників, видається ймовірним, що тиск автоматизації на високому рівні буде практично нездоланним. Що більше кораблів, повітряних і підводних загроз задіяно в одній операції, то вищою є потреба в оперативній організації дій у відповідь з оптимальним використанням наявних ресурсів. Необхідно виявляти та ідентифікувати об'єкти, боротися з електронними та кіберзагрозами, реагувати на них багаторівневими засобами, що включають електронні та інші засоби протидії, а також різні види боєприпасів, призначених для боротьби з конкретними загрозами. Усе це ускладнюватиметься в міру того, як літаки і надводні кораблі стануть платформами для безпілотників, а самі безпілотники — носіями інших безпілотників, які можуть виконувати кілька функцій. Роботи неминуче відіграватимуть дедалі більшу роль у сучасному конфлікті хоча б тому, що це єдиний економічно і політично виправданий спосіб компенсувати брак масовості в сучасних армій, яка, як нагадала нам Україна, необхідна для ведення війни високої інтенсивності.

У підсумку виходить, що якщо раніше фрегатам Королівського флоту доводилося боротися тільки з двома аргентинськими літаками, озброєними однією протикорабельною ракетою, то в майбутньому бойовим кораблям доведеться протистояти набагато інтенсивнішій загрозі з неба, не кажучи вже про одночасні надводні та підводні загрози. У наступній війні винищувачі, можливо, не стануть численнішими (сучасні бойові літаки коштують набагато дорожче за аргентинські Super Étendards 1970-х років), але вони нестимуть безпілотники або супроводжуватимуться безпілотниками — можливо, цілими роями, і зможуть атакувати одночасно з безпілотниками на воді або під водою. Завдання за лічені миті зреагувати на численні одночасні загрози, що швидко рухаються, визначаючи пріоритетність цілей і призначаючи для кожної з них відповідну протидію, видається неправдоподібно величезним без того, щоб перекласти величезну частину цієї роботи на комп'ютери. Крім проблеми безпілотників, доступ до нових технологій, імовірно, мають і противники, а, як стверджують Лавернь і Корман, у морській війні багато що залежить від можливості зробити перший постріл та уразити ціль першим. Секунди будуть на рахунку як у сторони, що атакує, так і у сторони, що обороняється. Логічно, що в таких умовах кораблі або флоти з вищим рівнем автоматизації діятимуть швидше, ніж ті, які менш автоматизовані.

Лавернь і Корман знають про це, але все одно наполягають на тому, щоб відвести якомога більше місця для горезвісної "людини в курсі подій". Можливо, в їхніх аргументах простежується корисливість двох морських офіцерів, які, природно, не бажають думати про те, що комп'ютери відправлять їх у відставку, так само як льотчики-винищувачі не бажають схвалювати переваги безпілотних бойових літаків. Імовірно, книга являє собою останню спробу виправдати професію, яка незабаром може виявитися анахронізмом.

Поки що нові технології далекі від зрілості, і людина залишатиметься "в обоймі", незалежно від завзятих заяв Міністерства оборони та рекламних роликів великих військових підрядників, готових зробити реальністю об'єднане вседоменне командування й управління. Лавернь і Корман наполягають на тому, що це не так уже й погано, і наразі вони, можливо, мають рацію. Так само вони мають рацію, нагадуючи нам, що мистецтво командування і якість керівництва, як і раніше, мають значення і, напевно, матимуть його в осяжному майбутньому.

Про автора

Майкл Шуркін — старший науковий співробітник Атлантичної ради і директор глобальних програм 14 North Strategies. Обіймав посаду старшого політолога в корпорації RAND, а також працював політичним аналітиком у ЦРУ. Має ступінь доктора сучасної європейської історії Єльського університету.