Дві війни проти Росії: Чого Володимир Зеленський може повчитися у Фрідріха Великого

Минуле, як відомо, — незвідана територія. На жаль, багатьом здається, що "заморські війни", які велися до 1900 року, надто далекі для нашого політичного аналізу. Але без розуміння Семирічної війни ми не зможемо повною мірою усвідомити можливі переваги нинішнього стратегічного терпіння в Україні.

Фокус переклав статтю Александра С. Бернса про уроки прусської історії для України.

Як нещодавно зазначив провідний військовий історик Пол Локгарт, переважна більшість військових істориків у США зосереджені на подіях після 1900 року. Ще менше, приблизно 20%, вивчають військову історію до 1815 року. В нещодавній статті на сайті War on the Rocks справедливо стверджується, що однією з головних цінностей історичного мислення є "здатність мислити поза параметрами сьогодення", а не вилучення конкретних уроків. Але водночас конкретні приклади, наведені в статті, не зазирають у минуле далі 1938 року — все ще в межах живої пам'яті.

Візьмемо, наприклад, тему завершення війн — нагальне питання, що хвилює Сполучені Штати щодо України. Книжка Дена Райтера "Як закінчуються війни", провідне академічне дослідження цього питання, охоплює лише Громадянську війну в США. У книжці Гідеона Роуза з аналогічною назвою "Як закінчуються війни: чому ми завжди ведемо останню битву" розглядається ще коротший проміжок часу — після Першої світової війни. Діапазон прикладів, наведених Parley Policy Initiative, ще коротший — із 1940 року до теперішнього часу. Навіть такі навчальні заклади як Військова академія США у Вест-Пойнті скорочують обов'язковий курс військової історії для кадетів до 1900 року. Академія відмовилася від цього обов'язкового предмета у 2018 році, хоча його, як і раніше, можна вивчати як факультатив. Це проблема не тільки професійної військової освіти, а й історичної професії загалом. У період із 2004 по 2017 рік приблизно 80% випускників-істориків вивчали теми після 1800 року, а кількість аспірантів, які вивчають епоху до 1800 року, стрімко зменшується. Із огляду на спеціальну підготовку в галузі мов і палеографії, необхідну для доступу до цієї царини людського минулого, не буде перебільшенням сказати, що ми втрачаємо здатність готувати майбутні покоління істориків, які хочуть спеціалізуватися на темах до 1800 року. Ми не зможемо мислити поза параметрами сьогодення, якщо всі вивчатимуть XX століття.

Якщо ми фокусуватимемося на ближчих за часом конфліктах, то такі протистояння як Громадянська та Друга світова війни здадуться нам надмірно масштабними. Однак завершення обох цих воєн було оманливо простим. Радянські війська взяли Берлін. Американські атомні бомби прискорили капітуляцію Японії. Армії Союзу зайняли Річмонд і спустошили частину американського Півдня. Іншими словами, кінець цих історій для їхніх учасників був визначений очевидною військовою поразкою. Але цей досвід виявляється менш значущим для розуміння конфліктів, у яких явна військова поразка або похід на столицю противника — не найімовірніший і навіть не найбезпечніший результат.

Щоб краще зрозуміти майбутнє російсько-української війни, нам слід звернутися до минулого та провести деякі паралелі із Семирічною війною, яка тривала з 1756 по 1763 рік. Проблеми України та президента Володимира Зеленського багато в чому схожі на ті, з якими мали справу Пруссія та Фрідріх II. Маленьке німецькомовне королівство Пруссія, що належало Фрідріху Великому, намагалося вберегтися від поразки внаслідок вторгнення Росії, Австрії, Швеції та Франції. Британія відігравала роль союзника, який подекуди з ентузіазмом підтримував Фрідріха як героя, а подекуди вважав його тягарем, відволікаючись на новий конфлікт.

Порівняння між Пруссією XVIII століття та Україною XXI століття демонструє труднощі, пов'язані з підтриманням фінансування союзників під час важкої війни. Але це також говорить про те, що стратегічне терпіння і в наш час може виявитися ефективним. Навіть якщо лідер вашої держави став зіркою військової справи, яких не бачила новітня історія, цієї репутації може виявитися недостатньо, щоб допомога продовжувала надходити. У такій ситуації прагнення вести наступальні дії, щоб надати війні нового імпульсу та привернути увагу громадськості, може бути дуже сильним. Однак завдяки гнучкості й готовності до оборони Фрідріх II зберігав свою державу впродовж шести довгих років із 1757 до 1762 року, навіть перед обличчям нетерплячих союзників і великих військових ризиків. Заглибмося в цю "чужу" війну, актуальну й донині, попри її віддаленість від нас у часі.

Історичні паралелі

Війна в Східній Європі дедалі більше затягувалася. Принаймні так здавалося в заморській столиці, де виборці й депутати обговорювали переваги підтримки маленької країни, у яку вторглася Росія. Подібно до того, як американські політики у Вашингтоні обговорюють рівень фінансової та військової підтримки України у 2024 році, британські політики в Лондоні сперечалися про рівень підтримки, яку вони готові були надати Пруссії в 1760—1762 роках. Лондонські політики неодноразово ігнорували заклики до створення нових видів озброєнь для протистояння з Росією. Чи-то F-16 у сучасному світі, чи-то британська військово-морська ескадра в Балтійському морі в 1750-х роках — і українці, і пруссаки з нетерпінням чекали на нову зброю.

На жаль для українців і пруссаків, їхні друзі за морем відволіклися на новий конфлікт у Середземномор'ї: війну Ізраїлю з ХАМАСом 2024 року та новий конфлікт із іспанцями 1760-х. У далекій столиці до влади прийшла нова адміністрація, яка вирішила скоротити витрати й покласти край війні, примусивши лідера меншого окупованого графства до переговорів. У 2024 році цю роль виконував спікер Палати представників Майк Джонсон (або, залежно від результату президентських виборів, Дональд Трамп); у 1760-х роках новою адміністрацією було міністерство графа Б'юта.

Рішучість маленької держави, що веде оборонну війну проти Росії, потрапила в заголовки газет, зробивши лідера країни героєм в англомовному світі. Його всі знали в обличчя, його стиль одягу копіювали лідери й обивателі в усьому західному світі, а військова та фінансова допомога хлинула до нього рікою. Це однаковою мірою стосується і Зеленського у 2022-23 роках, і Фрідріха II Прусського в 1757-58 роках. Фрідріх Великий став героєм в англомовному світі, і подібно до того, як французький президент Емманюель Макрон копіює гардероб Зеленського, "косплеї" Фрідріха II стали характерною рисою англійської (та ірландської) моди. Однак у якийсь момент ця підтримка вичерпалася. Нова адміністрація в далекій імперській столиці, менш доброзичлива та жорсткіша у фінансовому плані, оцінювала витрати на подальшу підтримку. Якщо раніше лідер, який чинить опір Росії, здавався героєм, то тепер для декого він дедалі більше ставав тягарем.

Ми не знаємо, чим закінчиться історія 2024 року, але події 1762 року набули драматичного повороту: фінансовий тиск із боку колишніх союзників посилився, і Фрідріх дозволив своїм дипломатам вести переговори та навіть здавати території, щоб забезпечити мир. Якраз у момент ухвалення цього рішення до нього дійшли новини: російська самодержиця померла! Новий російський лідер, який представляв партію, що дивилася на європейську культуру зовні, а не зсередини Росії, негайно почав переговори про припинення окупації захоплених Росією територій. Це здавалося дивом. Покійною російською лідеркою була Єлизавета Петрівна, а новим царем із радикальними ідеями — її племінник Петро III. Сталося справжнє диво дому Бранденбургів: смерть Єлизавети Петрівни врятувала Пруссію від неминучої загибелі в останній момент конфлікту.

Отже, схоже, що в 1761-62 роках Фрідріх Прусський мав справу із тими самими труднощами та проблемами, що й Володимир Зеленський сьогодні. Завдяки іноземній допомозі, удачі та наполегливості Фрідріх зміг вистояти у війні, яку, якщо судити за військовими й економічними ресурсами його держави, він не повинен був виграти. Сьогодні багато хто на Заході сподівається, що Зеленський досягне того ж.

Фрідріх Великий і Володимир Зеленський

В історії Пруссії та Німеччини Фрідріх Великий — відома постать, що її, як і Джорджа Вашингтона, колись вважали батьком-засновником нації. Сам же Фрідріх був на рідкість суперечливою особистістю XVIII століття; уявлення про неотесаного прусського мілітариста зводяться нанівець під час знайомства з реальним Фрідріхом, який краще розмовляв французькою, ніж німецькою, і якому більше подобалося писати вірші чи грати сонати для флейти, аніж стріляти з гармат. Попри це, він був здібним (хоча подекуди й переоціненим) полководцем, який опинився в небезпечній ситуації під час Семирічної війни. Більшу частину його території окупували російські й австрійські війська. У маленької держави Фрідріха, Пруссії, не було ні людей, ні фінансів, ні військових ресурсів, щоб виграти тривалу війну з більшими державами, налаштованими проти нього. Попри це, завдяки своїм генералам, волі солдатів до бою та певною мірою власним талантам він здобув разючі перемоги в перші два роки конфлікту, зупиняючи загарбників на шляху та навіть відтісняючи їхні сили в контрнаступах.

Здобувши перемоги над французами, австрійцями та росіянами, Фрідріх став героєм для британського народу й уряду, очолюваного герцогом Ньюкастлом і Вільямом Піттом Старшим. Історик Денніс Шоволтер стверджує, що Фрідріх став першою військовою знаменитістю свого часу, дзеркально відображаючи репутацію Зеленського в перші місяці російсько-української війни. Однак, попри деякі початкові успіхи, вирішальна перемога, до якої прагнув Фрідріх, залишалася недосяжною. На початку війни його війська були чудовими та високо вмотивованими, але всі нові хвилі призову, необхідні для поповнення втрат, послабили згуртованість і ефективність армії. Зазвичай здатні утримувати територію в обороні, його військові насилу витісняли ворожі загони з прусських володінь у міру того, як війна затягувалася. Росіяни так довго займали столицю королівської Пруссії Кенігсберг, що обижилися там, зрештою перетворивши на нинішній Калінінград.

Союзник як тягар

Однак до 1761 року британський народ втомився від статусу Фрідріха як знаменитості. Новий король Георг III був набагато менш зацікавлений у збереженні альянсу з Пруссією, ніж його батько. Новий фаворит Георга III в уряді, Джон Стюарт, граф Б'ют, чинив дедалі більший антипрусський вплив у британському кабінеті і врешті-решт замінив Ньюкасла на посаді прем'єр-міністра 1762 року. Вже 1761 року англійці відхилили прохання Пруссії про виділення додаткових коштів і викреслили із союзної угоди статтю, що дозволяла Британії укласти сепаратний мир із Францією, Австрією та Росією. Фрідріх був занепокоєний, але перед обличчям військового розгрому відсутність британської підтримки була лише однією з його численних проблем. На початку січня 1762 року він уповноважив своїх дипломатів почати переговори про капітуляцію, яка мала стати суворою поразкою для Пруссії.

Однак відразу після зміни режиму в Британії відбулася зміна режиму в Росії. Стара російська цариця Єлизавета Петрівна нарешті здалася хворобі, що мучила її із середини 1750-х років. На російському престолі її змінив племінник Петро III, один із найдивніших і найзлопам'ятніших персонажів російської історії. Він був палким шанувальником ворога Росії, Фрідріха, і одержимий своєю спадщиною принца невеликого північнонімецького герцогства Шлезвіг-Гольштейн. Він домовився з Фрідріхом про мир і навіть запропонував військову підтримку колишньому ворогу Росії, якщо Фрідріх підтримає його незначні територіальні претензії в прикордонних районах Німеччини й Данії. Фрідріх із радістю погодився. Звільнившись від необхідності протистояти і Росії, і Австрії, його війська змогли здобути перемогу над австрійцями у вирішальному сезоні кампанії 1762 року.

Непостійні настрої

Суспільна думка в союзних демократіях може бути непостійною. 10 жовтня 1761 року, перед остаточним розривом Великої Британії з Пруссією, газета Public Ledger or Daily Register of Commerce висміяла своє ж оголошення від попереднього дня, у якому на продаж виставлявся корабель під назвою King of Prussia. Автор із гумором відзначив символічність реклами перед обличчям громадської думки, налаштованої проти прусського союзу:

"Справді ж, містер Х., навіщо нам продавати короля Пруссії? Хіба він не наш друг? І хіба люди честі не повинні зберігати й оберігати своїх друзів? Хіба цей принц не стане блискучою фігурою в майбутній історії? Хіба ми не зобов'язалися підтримувати його; і хіба в майбутньому не прославить нас те, що ми підтримали його проти цілого світу ворогів, які прагнули його знищити? Наприкінці свого оголошення ви пропонуєте продати його за приватним контрактом. Це дуже гарна ідея з вашого боку, містере Х., адже було би великою ганьбою продавати його публічно".

Підтекст, згідно з яким Британія продає Фрідріха, добре узгоджується з недавніми колонками про підтримку Заходом України. Подібно до того, як під час Семирічної війни Британія була зосереджена насамперед на протистоянні з Францією, в Сполучених Штатах багато хто заявляє, що саме Китай, а не Росія або Східна Європа, має бути головним пріоритетом американської оборонної політики. Це посилює згасання суспільної любові до Зеленського й України.

Висновок

Унаслідок дуже обмеженого вікна можливостей Захід очікував, що Зеленський і українські військові швидко закінчать війну тріумфальним наступом у 2023 році, який витіснить російські війська з української території. Мало хто намагався протверезити їх. Британці також були розчаровані відсутністю швидкої перемоги у XVIII столітті. На початку липня 1759 року газета Universal Chronicle повідомила: "Король Пруссії нарешті вийшов зі стану бездіяльності, у якому він, схоже, перебував уже тривалий час".

Зрештою Фрідріх навчився пристосовуватися до вогневої переваги супротивника. Його війська були розбиті в лобових атаках, і він став дотримуватися більш оборонної тактики, хоча його найвідоміші перемоги були здобуті в тактичному наступі. Фрідріх прагнув зберегти достатню ударну міць Пруссії, щоб довести війну до кінця. Хоча він зазнав би поразки, якби не померла Єлизавета, зміна тактики дала змогу прусській армії та державі вистояти в довгій війні, аж доки нарешті не випала нагода перемогти або хоча б вижити. Урок для України очевидний: темп операцій має визначатися тим, що дає Україні найкращі шанси на виживання в тривалій війні, а не нетерплячістю іноземців.

Західні ЗМІ, схоже, люблять спекулювати на тему здоров'я президента Росії Володимира Путіна; наразі в нього діагностовано безліч різних захворювань. Такі ж побоювання та надії щодо здоров'я російської правительки були і в період Семирічної війни. Влітку 1757 року імператриця Єлизавета Петрівна перенесла інсульт. Це змусило її польового командира, який вторгся до Пруссії, відступити. Не бажаючи вести агресивну кампанію в разі пропрусських настроїв спадкоємця престолу, російські війська залишили плоди своєї перемоги під Гросс-Єгерсдорфом і відступили. У 2024 році проукраїнського спадкоємця не передбачається. Однак зміна керівництва або навіть серйозні проблеми зі здоров'ям Путіна можуть привести до суттєвих збоїв у російських воєнних діях. Можливо, ми видаємо бажане за дійсне: німецькі лідери так само (неправильно) витлумачили смерть президента Франкліна Делано Рузвельта під час Другої світової війни. Смерті Путіна напевне буде недостатньо, щоб покласти край російським імперіалістичним цілям, але це змінить динаміку розвитку ситуації. Слід пам'ятати, що історичні паралелі можуть бути корисними, але минуле не завжди є ідеальним орієнтиром.

Можливо, варто звернутися до конфліктів недавнього минулого, щоб отримати інформацію для нашого історичного бачення. Зрештою, вони найближчі до нас за часом і найменш "чужі". Як показано в цій статті, конфлікти до 1900 року залишаються актуальними для професійної військової освіти й підготовки офіцерів. Військова історія до 1900 року досі здатна спрямовувати мислення на сучасні стратегічні події та проблеми. В останньому випуску програми The Russia Contingency Майкл Кофман нагадав слухачам, що навіть у 2024 році перебування в обороні є важливим тактичним мультиплікатором. Офіцер прусської армії, який виріс у XVIII столітті, напевно погодився б із цим. Він сформулював це ще жорсткіше: "Оборона — сильніша форма ведення війни". Історія наполеонівських воєн або навіть більш ранніх періодів залишається актуальною у XXI столітті, оскільки офіцери розвивають свою "здатність мислити поза межами сьогодення". Сподіватимемося, що під час цього процесу вони продовжать вивчати конфлікти до Другої світової війни.

Про автора

Александр С. Бернс — доцент історії Францисканського університету в Стьюбенвіллі, вивчає армію Джорджа Вашингтона та її зв'язки з європейськими військовими. Під його редакцією вийшла збірка "The Changing Face of Old Regime Warfare: Essays in Honour of Christopher Duffy", опублікована 2022 року. Ви можете стежити за його блогом @KKriegeBlog.