Політика США в Іраку: чому боротьба з БААС не була успішною

"До настання ночі ви заженете в підпілля від 30 до 50 тисяч баасистів. І через шість місяців ви дуже пошкодуєте про це". Таке попередження від начальника місцевого відділення ЦРУ змусило би більшість політиків переглянути свої дії. І все ж американська влада в Іраку проігнорувала його і продовжила реалізацію свого плану з усунення членів партії Баас із керівних посад.

Фокус переклав статтю Емми Солсбері про невивчені уроки війни в Іраку.

Щоб організувати процес дебаасизації після окупації Іраку 2003 року, Сполучені Штати розробили підхід, який, за їхніми заявами, багато в чому ґрунтувався на політиці денацифікації, яку проводили в окупованій американцями зоні Західної Німеччини для досягнення тієї самої мети. Члени адміністрації Джорджа Буша-молодшого спиралися на аналогію між баасистським і нацистським режимами, використовуючи її як виправдання самого вторгнення і подальшої політики. Незважаючи на це, програма дебаасизації була погано продумана і реалізована, опинившись вкрай контрпродуктивною для безпеки і процвітання повоєнного Іраку — Сполучені Штати не змогли ні повторити успіхи, ні уникнути помилок денацифікації.

Причина не в браку проведених досліджень. Навпаки, Держдепартамент і ЦРУ провели їх, і їхні рекомендації засвідчили, що вони вивчили німецькі уроки: усунення кожного члена партії нереальне і завдасть серйозної шкоди функціонуванню нових державних інститутів. Проблема полягала в тому, що ці висновки проігнорували Міністерство оборони і Білий дім, які вважали своїх регіональних експертів "занадто м'якотілими", щоб належним чином змінити Ірак. Ті, хто в кінцевому підсумку несе відповідальність за невдачі дебаасизації, дали змогу бюрократичним чварам і зайвій самовпевненості зірвати мету створення мирного і демократичного Іраку. Хоча дебаасизація могла б так і не досягти своїх цілей, якби німецький приклад вивчили ретельніше, особливо з огляду на численні етнічні, релігійні та політичні розколи, що поглинули Ірак після падіння режиму Баас, Міністерство оборони упустило можливість уникнути помилок, уже скоєних у 1940-х роках. Уроки історії були вивчені — просто не тими людьми.

Аналогія

Відновлення Західної Німеччини та Японії після закінчення Другої світової війни стало в американських колах уособленням успіху в розбудові держави після збройного конфлікту, і деякі американські чиновники сподівалися повторити ці успіхи вже на ранніх етапах планування вторгнення в Ірак. Буш і високопоставлені особи в його адміністрації також безпосередньо використовували аналогії між іракським рухом Баас і нацистською Німеччиною. У своїй промові в травні 2003 року, незабаром після початку американської інтервенції, Буш прямо говорив про це: "Дехто вважає, що демократія на Близькому Сході малоймовірна, якщо не неможлива. …. Ці самі аргументи лунали і в інші часи щодо інших людей. Після Другої світової війни багато хто сумнівався, що Німеччина і Японія з їхньою історією автократичного правління та агресивними арміями зможуть коли-небудь функціонувати як вільні та мирні суспільства".

Пол Бремер, архітектор дебаасизації, у своїх мемуарах також прямо вказав на цей зв'язок: "Я вважав абсолютно необхідним дати зрозуміти, що ідеологія баасистів… має бути остаточно і повністю викорінена із суспільства, подібно до того, як американський уряд вирішив повністю викорінити нацизм із Німеччини наприкінці Другої світової війни".

На перший погляд, аналогія виглядає цілком доречною. В обох випадках Сполучені Штати прагнули усунути авторитарний режим, який скоїв серйозні злочини проти людства, і замінити його дружнім ліберально-демократичним урядом. Нацистська партія і партія Баас мали схожу структуру: широкий членський склад, що ґрунтувався на привілеях, пов'язаних із приналежністю до партії, і невелике внутрішнє коло високопоставлених членів, які керують партією. Шарль-Філіп Давид і Карін Премон стверджують, що аналогія була логічною для США: Друга світова війна була точкою відліку, близькою серцям неоконсерваторів в адміністрації Буша, а успіх США в розбудові державних інституцій у Німеччині був вдалим позитивним прикладом, необхідним для того, щоб заручитися підтримкою суспільства у війні, якої могло би й не бути.

Інші вчені вносять нотки скептицизму. Томас Маулуччі стверджує, що приклад Німеччини використовувався переважно як привід, щоб "створити враження продуманості окупаційної стратегії". Айсеґуль Зерен стверджує, що Сполучені Штати використовували аналогію, щоб "позбавлення від баасистів здавалося таким же морально правильним, як і позбавлення від нацистів". А Томас Рікс зазначає, що аналогія дала адміністрації Буша тактичну перевагу, оскільки будь-кого, хто виступав проти їхньої політики в Іраку, можна було представити як "моральний еквівалент Невілла Чемберлена: у кращому разі як дурнів, у гіршому — як бовдурів".

Реалізація денацифікації

Після падіння Третього рейху в 1945 році союзники і німецький народ постали перед складним завданням відновлення Німеччини та викорінення нацизму. На початковому етапі денацифікації основна увага приділялася розпуску нацистських організацій, звільненню нацистів з адміністративних посад та інтернуванню потенційних воєнних злочинців. Однак було важко встановити ступінь співпраці більшості людей з нацистським режимом. Значна частина населення була змушена підтримувати воєнні дії нацистського режиму, зокрема під страхом конфіскації майна та обов'язкового призову до армії, і тому всі ці люди могли бути звинувачені в колабораціонізмі в тій чи іншій формі. Хоча багато хто з них явно намагався отримати вигоду зі своїх відносин із нацистським режимом, багато інших зі зрозумілих причин дійшли висновку, що колабораціонізм — єдиний спосіб вижити. Визначити ступінь причетності тієї чи іншої людини було складно через відсутність достовірної документації, оскільки незліченні досьє і списки членів партії були знищені під час війни.

Тому американська військова адміністрація вирішила самостійно збирати дані за допомогою "Фраґенбогенів" — докладних анкет зі 131 пункту, призначених для з'ясування кар'єрного шляху і партійної приналежності кожної дорослої людини, яка мешкає в контрольованій США зоні. Співробітники Спеціального відділу використовували їх для зарахування кожної людини до одного з п'яти класів — від великих злочинців (клас I) до виправданих (клас V). Але понад 45 мільйонів людей були так чи інакше пов'язані з нацистською партією або афілійованими з нею організаціями, і не існувало жодної гарантії, що вони розкажуть правду про свої дії. Ті, хто мав гроші або вплив, могли уникнути подання анкети, а ті, хто обіймав другорядні ролі і слухняно заповнював її, втрачали роботу. Серед німецького населення широко поширилася думка, що Сполучені Штати занадто багато уваги приділяють ліквідації дрібних елементів, а не покаранню тих, хто скоїв серйозні злочини.

Денацифікація продовжувалася через пень-колоду, підтверджуючи переконання багатьох у нереальності повного усунення всіх колишніх нацистів із професійного життя. Спочатку передбачалося, що в Німеччині буде достатньо не пов'язаних із нацистами кадрів для роботи в державних установах. Але виявилося, що більшість таких людей загинули або втекли під час війни, або були надто слабкі, щоб працювати, через страждання, завдані режимом. Здорові люди, що залишилися, почали обіймати посади, які не відповідали їхній компетенції, а дрібних колабораціоністів із навичками та досвідом було звільнено. Потім відбулася низка амністій, і в березні 1948 року програму денацифікації було офіційно завершено. У травні 1951 року Бундестаг пішов далі, ухваливши закон про відновлення нацистських чиновників на державній службі згідно зі статтею 131 Конституції Німеччини — всі, хто втратив роботу, за винятком серйозних злочинців і агентів гестапо, отримали право не тільки повернутися на роботу, а й вимагати повернення зарплати за той час, що вони не могли працювати. Як влучно підсумував Джон Герц, "процес, що почався з масових звинувачень, перейшов до масових винятків, а потім закінчився масовими виправданнями".

Реалізація: дебаасизація

Уперше дебаасизація була детально розглянута під час проєкту "Майбутнє Іраку", що тривав з липня 2002 року по квітень 2003 року і завершився звітом про проблеми, з якими Сполучені Штати можуть зіткнутися після можливого вторгнення в Ірак. На основі цього дослідження, а також аналізу досвіду Німеччини, Держдепартамент і ЦРУ виступили за політику дебаасизації, спрямовану на усунення тільки тих, хто перебував на найвищому щаблі командно-управлінської структури, або тих, хто скоїв злочини. Цей підхід підсумований у службовій записці держсекретареві Коліну Павеллу 2002 року:

"Ми маємо унеможливити участь у постсаддамівському політичному устрої лише невеликої кількості представників старого режиму — верхніх чинів партії Баас, військових і служб безпеки, а також усіх засуджених воєнних злочинців. Для підтримання порядку і створення нової життєздатної держави нам, найімовірніше, знадобиться допомога багатьох людей, так чи інакше пов'язаних зі старим режимом. Ретельна перевірка потенційних керівників, однак, необхідна для підтримки довіри до будь-якого уряду-наступника, так само як і механізми правосуддя перехідного періоду для забезпечення відповідальності за минулі дії".

Однак Міністерство оборони вважало, що регіональні експерти Держдепартаменту "занадто м'якотілі", щоб змінити Ірак, і натомість зажадало ширшої чистки із забороною на державну службу для всіх колишніх членів партії. У грудні 2002 року Управління спеціального планування міністерства розробило президентську директиву №24 з національної безпеки, яка передавала контроль над повоєнним Іраком Міністерству оборони і доручала дебаасизацію новоствореному Управлінню з відбудови та гуманітарних питань під керівництвом генерал-лейтенанта Джея Ґарнера. Не маючи ні письмових інструкцій, ні доступу до жодного з документів Міністерства оборони з повоєнного планування, підготовлених ЦРУ або Держдепартаментом, Ґарнер почав здійснювати прагматичний і поетапний процес дебаасизації, але йому заважала нестача часу і ресурсів. Він розпочав роботу всього за два місяці до закінчення вторгнення, і Міністерство оборони наполягало на тому, щоб він наймав тільки "політично прийнятних" співробітників (тобто не з Держдепартаменту).

У квітні 2003 року Міністерство оборони замінило Управління з відновлення та гуманітарних питань на Тимчасову коаліційну адміністрацію — тимчасовий орган, який відповідав за державне управління, дебаасизацію та реформування збройних сил. Незабаром після цього Ґарнер був раптово замінений Бремером. За кілька днів після прибуття в Багдад, у травні, Бремер видав наказ №1: "Дебаасизація іракського суспільства", який відсторонював усіх дійсних членів партії Баас від посад у державному секторі та забороняв їм надалі працювати в уряді. Бремер стверджував, що це торкнеться приблизно 15 тисяч осіб, але протягом наступних 18 місяців понад 30 тисяч членів партії були відсторонені від своїх посад. Пізніше, у травні, Бремер видав наказ № 2: "Розпуск організацій", відповідно до якого було розпущено всі частини збройних сил, служби безпеки та відповідні адміністративні департаменти, а всіх їхніх співробітників звільнили.

У серпні того ж року тимчасовий уряд Іраку створив Вищу національну комісію з дебаасизації під головуванням Ахмеда Чалабі, колишнього вигнанця і затятого прихильника дебаасизації, який палко підтримував повалення Саддама Хусейна і хотів негайно розширити межі цього процесу. Ще до того, як Бремер офіційно передав контроль над здійсненням дебаасизації в листопаді, комісія вже видала накази, що підтверджували відсторонення від державних посад усіх, хто обіймав один із чотирьох вищих рангів у партії Баас. Незважаючи на номінальне існування дворівневого процесу оскарження під контролем суддів, директиви Чалабі чітко давали зрозуміти, що цей процес був радше фікцією. Комісію широко критикували через закритість, маніпулятивність і великі повноваження: в її рішеннях не було прозорості, її документи були недоступні для сторонніх, і ніхто не мав права оцінювати її роботу.

Бремер не вважав, що навички та досвід членів партії Баас роблять їх корисними для досягнення цілей США, і повністю проігнорував рекомендацію Держдепартаменту стримати темпи дебаасизації, щоб згладити перехідний період: "Хоча це і неприємно, успіх часто вимагає компромісу з людьми, пов'язаними з попереднім режимом. … [їх можна] використовувати для підтримки реконструкції, підтримання порядку, надання важливих знань про місцеве життя і як джерело спадкоємності між минулим і майбутнім".

Докорінна чистка державної служби відповідно до Наказу №1, заснована на партійних званнях, а не на особистих заслугах, позбавила державні установи Іраку досвідчених кадрів. Передбачалося, що партійна еліта не могла досягти свого високого становища, не будучи корумпованою або не вчиняючи дій, що порушують права людини. Однак 30 тисяч осіб, позбавлених своїх посад відповідно до цього наказу, представляли не тільки вищу ланку командного складу. Серед тих, хто втратив роботу, були й ті, кому довелося вступити до партії, щоб зберегти роботу або отримати надбавку, наприклад, вчителі, лікарі та науковці, а також ті, хто мав досвід роботи в бюрократичній системі управління іракською державою. Фактично це паралізувало державні інституції і змарнувало досвід та навички тисяч людей, що могли б допомогти у відновленні країни. Як попередив Бремера начальник місцевого відділення ЦРУ незадовго до того, як було віддано наказ: "До настання ночі ви заженете в підпілля від 30 до 50 тисяч баасистів. І через шість місяців ви дуже пошкодуєте про це".

Розформування іракської армії і спецслужб відповідно до наказу №2 створило величезні проблеми з безпекою, створивши прошарок керівників без повноважень, а з розформуванням армії до них доєдналися військовослужбовці. Армія була знекровлена й дезорганізована після вторгнення США, і її перебудова для виконання позитивних функцій у новій іракській державі вимагала б ретельної перевірки, особливо офіцерського корпусу. Однак, просто позбувшись силових структур, ми втратили величезну можливість допомогти відновити порядок і полегшити перехід до нового уряду після Баас, як було зазначено в проєкті "Майбутнє Іраку". Спочатку міністерство планувало взяти наявні підрозділи, вивести з них високопоставлених баасистів і спрямувати їх на роботу в межах проєкту реконструкції суспільства. Але замість цього Бремер втілив власний план. Він помилково вважав, що не можна бути старшим офіцером, не будучи членом партії, але пізніше дізнався, що навіть деякі вищі генерали не були її членами.

Невивчені уроки

Багато в чому невдача з вивченням уроків історії для програми дебаасизації була пов'язана з тим, що глибокі дослідження, проведені Держдепартаментом і ЦРУ до вторгнення, проігнорувало або відхилило Міністерство оборони, а досвідчених співробітників Держдепартаменту усунули або проігнорували через бюрократичні розбірки. І Білий дім, і Міністерство оборони могли отримати доступ до досліджень і планів із широкого кола урядових та академічних джерел, деякі з яких спеціально концентрувалися на рецептах успіху з Німеччиною. Однак, щойно Міністерство оборони отримало повноваження для дебаасизації, не було зроблено жодних спроб використати дані для розроблення або реалізації програми, а також для вивчення уроків попередніх американських інтервенцій. Ґарнеру не надали доступу ні до цих досліджень, ні до досвідчених співробітників поза департаментом, які могли б допомогти йому в їхньому проведенні, — а Бремер своєю чергою сам вважав за краще їх проігнорувати.

Незважаючи на повсюдне використання аналогії з Німеччиною, Міністерство оборони не змогло точно застосувати подекуди незручні уроки денацифікації під час розроблення своєї програми дебаасизації. Дослідження було проведено, і потрібні люди були готові допомогти, але Міністерство оборони дало змогу бюрократичним чварам і самовпевненості вплинути на свій підхід — це означає, що Сполучені Штати продовжили трансформацію Іраку без урахування уроків денацифікації. Білий дім і Міністерство оборони були раді використати історію для спрощеного виправдання і прикрашання своєї політики, а не для того, щоб за допомогою ЦРУ і Держдепартаменту провести успішну дебаасизацію на користь іракському народу.

Про автора

Емма Солсбері — докторка наук, молодша наукова співробітниця Ради з геостратегії та Центру розвитку, концепцій і доктрин Міністерства оборони Великої Британії.