Принцеса фанку. Зірка українського джазу Ольга Лукачова про клуби, кішок та свободу на сцені

Ольга Лукачова прославилася, коли у телепрограмі "Голос країни" виступила з джазовою композицією Sweet Georgia Brown, яку колись виконувала перша леді джазу Елла Фіцжеральд. Співачка змусила розвернутися всіх чотирьох зіркових тренерів: Тіну Кароль, Святослава Вакарчука, Олега Скрипку та Олександра Пономарьова. Ось що означає найвищий клас! Суддів, таких різних у своїх підходах та смаках, вразив рівень виконавської майстерності молодої співачки. Преса писала: "Співає, як Елла Фіцжеральд, а зовні як Скарлетт Йоганссон". Кароль підмітила молодій артистці: "Ви виходили — і вже почалася вистава. Ви вже діва!"

На той час Ольга Лукачова була солісткою столичного оркестру Kiev Big Band. Пізніше вона створила проект VOLGA:FUNK, де виконувала вже не джаз, а фанк — денсову "чорну" музику США, що стала передвісником безлічі сучасних танцювальних стилів. Це музика заводна, сексуальна, запальна, що вимагає повної віддачі як від вокалістки, так і від музикантів: потужні басові партії і ритм гітари, що розгойдується, перемежовуються тут яскравими вставками духових інструментів, так, що ноги глядачів самі пускаються в танець. Етимологія слова funk сягає корінням в афроамериканську історію джазу і пов'язана із запахом поту: спочатку "фанк" означав запах поту від сексу, тепер його інтерпретують пристойніше — від танцю. Якщо вже зовсім по-сучасному – від двіжу!

У виконанні Ольги та її гурту зі сцени драйвово звучать хіти фанку 1960–70-х — Make It Funky, Sex Machine, I Believe In Miracles, Ain't no Mountain High Enough, часто у дуетах з іншими українськими зірками: Дімою Шуровим (Pianoбой), KADNAY (Дмитро Каднай, Філ Коляденко), Alloise, Женею Галичем (O.Torvald), Євгеном Філатовим (The Мaneken). З такою сильною вокалісткою хочеться опинитися поряд багатьом великим артистам, бо тут, з одного боку, добре розкріпачується внутрішнє "я", а з іншого — фанк-музика потребує підвищеного почуття ритму та відточеного професіоналізму. Масштабні концерти VOLGA:FUNK — це, як раніше казали, "фірмове звучання", особливий шик, який виходить із суміші драйву та серйозної підготовчої школи. Тому за Ольгою Лукачовою в Україні закріпилося негласне прізвисько — принцеса фанку, і багато артистів раді опинитися в її джаз-фанковому королівстві.

Артистка народилася у Дніпрі. Грати навчалася з чотирьох років — батько-музикант направив дитину своїми стопами. Закінчила музичне училище за спеціальністю "диригент хору". Батько виховував доньку на записах ритм-н-блюзу, джазу, соулу, тому не дивно, що вона ще дівчинкою-підлітком стала вокалісткою джаз-оркестру у Дніпрі.

Якоїсь миті Ольга відчула, що окрім джазу свій потенціал хоче розкрити у фанку, втіливши цю ідею у своїй групі. Крім естрадної Лукачова зайнята викладацькою діяльністю.

Ви вразили журі шоу "Голос країни" виконанням Sweet Georgia Brown. Звідки у вас такий виконавчий рівень?

— Цей джазовий стандарт я співала ще з оркестром у Дніпрі у віці 13–14 років. Тато, який був відомим музикантом, мене привів у біг-бенд. А біг-бендові композиції складні, в оркестрі багато музикантів — немає можливості особливо імпровізувати, треба рухатися одним локомотивом, хоч ця пісня досить гуморна. Так ось, у біг-бенд я прийшла з вивченим матеріалом, і дорослі чоловіки здивувалися моєму виконанню, тому що воно настільки близьке до першоджерела в особі Елли Фіцджеральд. Я хвилювалася в телеефірі, але не так, щоби зашкалювало. У мене був трепет, але не зайвий, він потрібен, щоб усередині виникла необхідна амплітуда емоційних вагань. Самовіддача має відбуватися природним шляхом.

Четверо суддів теж не думали, що буде так близько до Фіцджеральд, інакше б не розвернули крісла. Проте фанк, як я розумію, дав вам потім ту свободу на сцені, яка у джазовому "музичному локомотиві" неможлива?

— Так. Щоб і я, і зал відірвалися на повну! Проекту VOLGA:FUNK сім років, і він передбачав колаборацію з іншими артистами.

Як у знаменитій радянській групі "Поп-механіка", де джазовий піаніст Сергій Курьохін збирав "Акваріум", "Кіно", "Аукціон" і навіть, пробач Господи, Йосипа Кобзона.

— У мене, до речі, із Кобзоном є одна історія. Коли мені було 14 років, я виступала з ним в одному збірному концерті в Дніпрі. Іду коридором у сльозах, у мене мобільний телефон вкрали, зустрічаю Кобзона зі свитою. Намагаюся їх обійти. Він: "Стоп усім. Чому плачеш?" — "Неважливо. Вкрали мобільний телефон". Він каже: "Підніми руку, різко опусти і скажи: "Фіг з ним!" А ми тобі організуємо покупку нового телефону". І все було справді організовано: депутати з обладміністрації придбали мені новий мобільник. Коли я гастролювала у дитячій шоу-групі, то часто з різними знаменитостями перетиналася. Ларису Доліну, наприклад, ледве впізнала, настільки вона виявилася мініатюрною, меншою за мене зростом.

А хто з українських зірок, які з вами виступають, краще включаються в особливості фанку?

— Фагот із ТНМК досить поверхово ставиться до цієї музики — йому ближчий хіп-хоп. А ось Діма Шуров поставив собі непросте завдання: зіграти композицію Afro Blue, а це складний джазовий стандарт. Але Шурову хотілося дати джазу у ключі фанк-концерту, і це вийшло. Він зробив серйозну роботу.

Танці до упаду

Україна та Київ люблять фанк, бо з нього вийшли безмежно улюблені нашим народом Boney M. та інші західні групи у стилі диско, що асоціюються з безтурботністю, пляжем, морем та любовними пригодами. Тому фанк так добре заходить у наших нічних клубах.

— Але моя гілка фанку не така популярна, як диско. У нас скоріше мікс різних стилів. Я завжди відбираю матеріал, який у мене викликає почуття. Мені ближчий фанк, який звучить в італійських кінодетективах 1960–70-х років: вкрадливі, інтригуючі, веселі мелодії. Ще мені подобається ранній фанк, де багато гуртів випускали короткі альбоми по чотири пісні, але хітом ставала одна, зате яка! У таких груп-комет завжди знайдуться один-два мегахіти. З гігантів фанку я беру щось у Джеймса Брауна, Чарльза Райта, Чакі Хан, Ніни Сімоне, Фела Куті – засновника афробіту. Як на мене, синтезатори дещо приглушили у 1980-х живий нерв фанк-музики, тому я намагаюся не перевантажувати електронікою своє звучання.

У нас фанк ще виконують Джамала та Іван Дорн.

— Вважаю, що Дорн має прямий стосунок до цього напрямку, а Джамала швидше соул, це спокійніша музика. Адже "фанк" у перекладі означає "танцювати так, щоб змокнути".

А я читав, що спочатку це означало "так кохатися, щоб спітніти".

— Можливо. Батько фанку Джеймса Брауна мав специфічні рухи на сцені, що нагадують любовний акт. Проте фанк-музика, крім розважального, мала соціальний і політичний аспекти — наприкінці 1960-х у США, як у нас Майдани, була низка зіткнень поліції та афроамериканців, що відображалося в текстах пісень останніх. Ми розповідаємо про це зі сцени, щоби наша публіка була в курсі смислових нюансів.

У чому фішка українського фанку?

— На цю тему нещодавно вийшов український документальний фільм "Вусатий фанк" Олександра Ковша та Віталія Бардецького про вокально-інструментальні ансамблі 1960–1970-х років Західної України, які були аналогами західних фанк-груп. Але український, звичайно, — це диско-фанк. У чистого фанку живіша, активніша лінія басу порівняно з диско.

Правильне сприйняття

Влітку ви виступили на величезному майданчику – фестивалі Atlas Weekend. Вам подобається працювати при великому скупченні народу чи ближче клубний формат?

— Мені ближчі клуби. Тому що на великих майданчиках ти далекий від слухача. Нема такого контакту. Мені не подобається поняття "масовості", це швидше американський комерційний підхід. Я люблю відчувати свого слухача. Мені до вподоби тонший зв'язок між артистом і публікою. Можливо тому я чимало використовую фанк-матеріалу, створеного англійцями, багато з яких — саме клубні зірки.

А чим вирізняються німецькі, італійські, англійські виконавці фанку?

— Я більше люблю італійців та англійців — вони менше підмішують у фанк інших жарів. Ті ж німці De-Phazz для мене – це скоріше поп-музика з елементами фанку та джазу. А я люблю, наприклад, британський гурт Speedometer — вони роблять свою оригінальну музику із вкрапленнями з оld school [старої школи], і це гарний тон. А про італійський фанк я вже говорила – у них своєрідна детективна манера, їхньої музики чимало в італійському кіно.

Читав в одному з ваших інтерв'ю, що ви любите котів?

— Я люблю тварин, а що стосується котів, то певний час вони у мене гостювали, але це були не мої. Насправді жодної тварини, яку я б сама завела, у мене немає. Кішка, яка в мене живе, вона мого друга-перукаря. Він за сімейними обставинами їхав до іншої країни і попросив притулити свого вихованця.

На котячий фанк не надихає?

— Поки що ні, а там — хто його знає. Зараз у планах зібрати VOLGA: FUNK та зробити новий матеріал. Думаю, зберемося та дамо наше фірмове звучання, а теми можуть бути різні.

У хітах фанку відчувається "чорне" шаманство, а у вас багато "білої" раціональності. Як ви це поєднуєте у своїх виступах?

— Є таке, я ще й за гороскопом Діва. Готуюсь конструктивно, але потім відриваюсь [посміхається] на концерті. Наприклад, я придумала в Theme De Yoyo Art Ensemble of Chicago, щоб моє соло складалося зі звуків тварин — кішки, собачки, пташки.

Ось і котячий фанк…

— Я сказала б, що тут цілий звіринець під назвою Zoo solo.

Як ви за реакцією публіки розумієте, що "зайшло"?

— У нас все одразу починає діяти — з того моменту, як я з'являюся на сцені. Наша публіка – фанкофіли. Але часто влаштовувати концерти ми не можемо, бо у Києві небагато майданчиків, здатних прийняти 13 музикантів: перкусія, барабан, бек-вокалісти тощо. Скажу більше: у нас були проблеми з організаторами концертів у Ботанічному саду: вони всіх глядачів розсаджували по стільчиках. Бокальчик вина та стілець – з таким стереотипом. Причому місця зі стільцями коштували дорожче, ніж стоячі. Люди прийшли, сіли, послухали дві пісні, а потім схопились і давай танцювати! Після глядачі пишуть у мережах: "Купувати квитки зі стільцями немає сенсу. Після другої-третьої пісні ти підриваєшся. Не можеш зупинитися, танцюєш і горланиш пісні всі дві години". Ось це правильне сприйняття нашої музики.