Чужі серед своїх. Про іноземців, патріотів та одну бідну багату країну

В одній прекрасній, багатій надрами, красивій полями, лісами та річками країні давним-давно, років десь тридцять тому, з'явилися іноземці. Ні, вони не приїхали потягом і не прилетіли літаком. Вони мали паспорти цієї прекрасної країни, видані на цілком звичайні імена, з вклеєними фотографіями найзвичайнішої для країни зовнішності. Вони ходили тими ж вулицями і дихали тим самим повітрям, що й інші жителі країни — не іноземці. Але щось все ж таки відрізняло їх настільки, що в країні, де вони народилися, перетворювало їх на іноземців.

Самі іноземці вважали, що це щось – прагматизм та розумність.

Їхньою метою було якнайшвидше перебратися за кордон, перевезучи туди своїх дітей, забувши раз і назавжди цю країну, як страшний сон. Навіть працюючи на цю країну — у міліції, податковій, парламенті та міністерстві, вони розумно працювали на себе, прагматично заробляючи на майбутнє своїх дітей там, у країнах, де закон, де порядок, де безпечні та чисті вулиці. Беручи відкати і сплачуючи хабарі, не сплачуючи податків, вони вважали себе елітою, яка засліплює білизною своєї шкіри натовп тубільців, котрі загоріли на сонці. Вони вважали себе патріотами, співаючи гімн і пускаючи сльозу, якщо обставини цього вимагали. І вони брехали, не тільки тому, що так легше чи брехнею на сите життя в цій країні заробити швидше, а тому що без брехні неможливо приховати, що вони — іноземці у своїй країні.

Іноземці впізнавали одне одного з напівпогляду, відчували спільність інтересів, навіть коли ці інтереси суперечили одне одному, легко домовлялися, за необхідності миттєво об'єднувалися і миттєво відкидали стороннє тіло, яке дивом затесалося в їхній стрункий ряд. Вони були скрізь: і в бізнесі, і при владі, і серед моральних авторитетів суспільства. Вони правили країною, встановлюючи реальні правила гри собі й писані закони всім інших. Вони поділяли країну, створюючи штучні протиріччя та вигідно експлуатуючи їх.

Решту жителів країни ці люди вважали нерозумними і не прагматичними людьми, — тубільцями, які внаслідок власної дурості і наївності не розуміють, що майбутнього в цій пропащій країні немає. Ну, як "українка" Петра (чому Петра?) із серіалу "Емілі в Парижі". Тубільцям варто роздавати намисто у вигляді жебрачих зарплат і пенсій, а також влаштовувати показові розважальні собачі бої між собою у світлі кінокамер, обіймаючись одне з одним, як тільки камери вимикатимуться. Від негайного переїзду їх стримувало лише те, що там за кордоном, де чистота та порядок, не можна заробити (вкрасти) так безпечно та швидко, як тут, у цій країні. І єдиний актив, яким вони цінні, самі іноземці – ця бідна багата країна з її тубільцями. Тому іноземці переїжджали поступово – з майном, дітьми, онуками, назавжди залишаючи від Батьківщини свідомість власної переваги над тубільцями та зневаги до них.

Іноземці не могли припустити, що інші, прості люди – не іноземці не крадуть, не брешуть не тому, що в них не виходить чи не дають. А тому що розуміють і усвідомлюють, що в людському світі є якісь самодостатні складно зрозумілі речі, які відрізняють людину від тварини, перетворюючи її з тварини на людину. Це совість, честь, доброта, порядність, які мають причину в собі. Вони є в людині не "бо", а через те, що вона є людина і все, що йде всупереч цьому, цю людину в ній же вбиває, об'єднуючись одним простим, ємним нехай і дещо вульгарним словом — западло.

• Западло красти в пенсіонерів останнє для себе, своїх коханок та дітей.
• Западло здавати інтереси своєї країни іноземцям за гроші, та й без грошей – западло.
• Западло не вірити у свою країну.
• Западло порушувати присягу.
• Западло подавати милостиню, не сплачуючи податки.
• Западло податки красти.
• Западло залазити в кишеню своєї країни однією рукою, тримаючи другу на серці та співаючи її гімн.
• Западло не працювати. Тяжко і багато.
• Западло брати винагороду і западло винагороду вимагати.
• Западло бути іноземцями у своїй країні. Це зрада, а зраджувати западло…

Іноземці своєї країни, ймовірно вважаючи себе розумними, помилково вважають за наївність і дурість те, що ті, кого вони вважають тубільцями, обдираючи їх до нитки, мають глибоке християнське почуття. Бог не помер, він живе в них у серці. А дурість самих "іноземців" у тому, що, крадучи в країни, вони крадуть свою країну в себе вони знецінюють себе і своє життя, перетворюючись на порожніх, безглуздих безбожних тварюк, що рухаються лише інстинктом насичення.

Батьківщину, як матір, можна втратити, її неможливо замінити. "Іноземці" ж викреслили себе з безперервної історії своєї країни, яка, сягаючи в майбутнє, писалася в минулому їхніми предками. Вони викреслили себе з цивілізації, яка і була ними, яку можна проклинати, з якої можна сміятися, але без неї не можна бути щасливим. Адже ми всі хочемо бути щасливими? А як можна бути щасливим, не віддаючи, а лише беручи, як можна бути щасливим у зраді?

Країна не може бути успішною, поки в її еліті переважають "іноземні" тренди, поки "вкрасти і звалити" — фон розмов, що загально ділиться в приватних кімнатах дорогих ресторанів Києва, Дніпра, Львова. Будь-яка колонія – це засіб, а не мета. А Батьківщина може бути засобом. Батьківщина – це ті люди, які вірять у неї та в її майбутнє, не відокремлюють себе від неї та готові за неї померти. Цих людей більшість. Більшість і у владі, і поза владою.

І нехай вони змушені були грати за правилами, що нав'язувалися їм старою системою, вони втомилися від ігор. Вони хочуть, щоб їхні діти мешкали тут. Вони хочуть увійти в історію тими, хто створив свою країну, а не тільки говорив про її створення, одночасно набиваючи кишені. Вони хочуть пишатися своєю країною. Країною не запітнілого бутля самогону, галушок та тихих задушевних пісень червневими вечорами, а країною ІТ-технологій, передового авіабудування та рівних, як скло, доріг. Вони хочуть, щоб на країну рівнялися, щоб їй заздрили і її ставили в приклад іноземці. Не наші "іноземці", а громадяни інших держав, які люблять і поважають свої країни, але не в змозі нічого вдіяти, скрипучи серцем, визнають наші здобутки.

І так буде. Буде, якщо ми всі нарешті зрозуміємо, що в нашій країні немає, не існує жодних по-справжньому важливих протиріч між нами – ні з мови, ні з національності, ні з історії, ні, тим більше, щодо економіки, крім одного – протиріччя між нами, тими, хто цю країну зневажає, і тими, хто її любить. Між тими, кому вона засіб, і тими, кому вона мета. Між іноземцями у своїй країні та патріотами. І якщо кожен із останніх усвідомлює, що нас більшість, у нас великі й спільні цілі – наша країна — то в "іноземців", які чомусь вважають себе елітою, не залишиться жодного шансу ставити смислові тренди в нашій країні.