Сходження на Аннапурну. Українські альпіністи здолали хребет, який вважався неприступним

18 вересня 2021 року. Михайло Фомін прокинувся, коли літак заходив на посадку в аеропорту Катманду, столиці Непалу. У напівдрімоті альпініст глянув в ілюмінатор і замилувався знайомим, але щоразу вражаючим виглядом Гімалаїв. Погляд зупинився на горі з контрфорсом, що чітко виділявся рубом на крутому схилі. Він обернувся до Микити Балабанова: "Дивись, як гарно. От би залізти туди".

Той незворушно зазначив, що за кілька тижнів вони цим безпосередньо займатимуться, саме там проляже їхній майбутній маршрут. Фомін спросоння не впізнав південно-східний гребінь Аннапурни III (висота — 7555 м), який вважався однією з нерозв’язних класичних проблем Гімалаїв. Протягом останніх 40 років експедиції з усього світу намагалися підкорити гору, пройшовши цим маршрутом, але безуспішно.

Українські альпіністи в листопаді 2021 року стали першими, хто зміг піднятися на вершину.

Підкорення вершини Аннапурна III. Розвідка боєм

7 грудня 2018 року. Того дня Михайло Фомін святкував свій 37-й день народження. Гості вже розій­шлися спати, за столом на кухні залишилися Микита Балабанов та В’ячеслав Полежайко — старі перевірені друзі, з якими іменинник пройшов чимало серйозних маршрутів. І цього разу альпіністи обговорювали можливі варіанти сходжень. Як пізніше згадував Балабанов, для себе вони вирішили, що хочуть поєднати підйом на семитисячник із високою технічною складністю походу. Якоїсь миті зійшлися на тому, що Аннапурна III видається логічним наступним кроком у їхній альпіністській кар’єрі.

Ніким не підкорені 3 км гребеня гори манили українських альпіністів своєю непередбачуваністю та складністю тактичних завдань.

"Для людини, яка ставиться до альпінізму як до спорту, суттю цієї діяльності є проходження нових технічно складних маршрутів, а ходіння "чужими" маршрутами, де до тебе вже були люди, — це просто тренування", — наголошує Фомін.

Перша спроба штурму гори у 2019 році закінчилася невдачею. Посередині маршруту, на висоті 6300 м, у Микити Балабанова почалося обмороження ступнів.

"Завдяки своєму досвіду він одразу вловив перші симптоми, і ми без обговорень відступили. Це один із базових принципів нашого управління ризиками — здоров’я завжди важливіше за вершину", — розповідає Михайло.

Сходження, що перервалося, анітрохи не остудило запал альпіністів. Спустившись на базу й чекаючи на вертоліт, який мав їх забрати, вони відразу вирішили, що цьому маршруту точно варто дати другий шанс. Наступні два роки команда готувалася до повернення на непокірну гору.

"Такого роду експедиція — це довгостроковий проєкт, і головне тут полягає в твоєму емоційному зв’язку з об’єктом сходження — зачіпає він тебе чи ні", — пояснює Фомін. Аннапурна III зачепила всіх трьох. Як вважає Михайло, навіть з урахуванням усіх випробувань та складнощів рішення повернутися було єдино правильним.

Як і в будь-якій іншій серйозній справі, в альпінізмі важливим є підготовчий етап. Фомін, Балабанов та Полежайко тренуються цілий рік. Крім базових занять — бігу сходами, інтервальних тренувань, підтягувань і присідань, — обов’язково займаються скелелазінням і льодолазінням. Двічі-тричі на рік вони вирушають у нижчі гори й на скелі до Туреччини, на Кавказ, в Альпи. Саме ґрунтовна підготовка та отриманий уперше досвід до­зволили їм повернутися в Гімалаї й перемогти.

Меню альпіністів. Гель на обід, сублімати — на вечерю

Жовтень 2021 року. У базовому таборі на Аннапурні команда провела 11 днів, акліматизуючись на сусідніх схилах та очікуючи на гарну погоду.

"Зворотних квитків ми не мали, настрій команди був такий: залазимо на гору і лише тоді їдемо додому", — запевняє Михайло. За його словами, якби треба було чекати ще тиждень, команда чекала б і далі.

Для початку сходження потрібна не лише відповідна погода, а й хороший стан маршруту, продовжує альпініст. Це передбачає багато параметрів, наприклад, щільний сніг на підходах, що дозволяє швидше рухатися. Не менш важливою є відсутність лавинної небезпеки на снігових схилах. Але, незважаючи на тривале попереднє очікування, погодні умови на Аннапурні виявилися непростими. На останній ділянці перед вершиною швидкість вітру, за прогнозом, досягала 100 км/год, за відчуттями самих альпіністів — близько 70 км/год. Температура повітря вдень була близько 20 градусів морозу, вночі опускалася до -35.

Сходження почалося 23 жовтня з висоти 4600 м. Спочатку передбачалося, що маршрут в обидва кінці займе 12 днів, на цей термін альпіністи заготували собі їжу. Але в результаті все розтягнулося на 18 днів: 15 днів на гору і три — на спуск, тому продукти довелося серйозно заощаджувати.

"Їжі ми брали практично мінімум, із розрахунку 450 грамів на людину на день", — говорить Фомін. На сніданок у альпіністів були сир, шоколад, сухофрукти та чай, на обід — енергетичні батончики, гелі та ізотоніки для відновлення електролітів в організмі. Вечеряла команда сублімованими продуктами.

"На вигляд вони нагадують сухий собачий корм, але коли заливаєш їх окропом, отримуєш повноцінну страву", — пояснює Фомін.

Зараз вибір субліматів на спеціалізованому ринку вражає, на сайтах виробників можна знайти навіть лазанью або вегетаріанське різотто в пакетах. У високогірному "меню" українських альпіністів, наприклад, було картопляне карі по-карибськи з куркою та креветками. До основної страви додавали сало, сухарі та чай. В останній день їжі зовсім не залишилося, але це було вже біля хребта, де українців мав забрати вертоліт. Загалом під час походу кожен з альпіністів втратив у вазі від 12 до 15 кг.

Як каже Фомін, брати з собою продукти із запасом, розуміючи, що маршрут може розтягнутися, немає сенсу: "Оскільки ви все несете на собі, це завдання зі змією, яка кусає свого хвоста. Візьмете більше їжі — будуть важчі рюкзаки — отже, повільніше рухатиметесь — отже, потрібно більше їжі — а отже, рюкзаки будуть важчими, ну і т. д.".

Крім їжі, у рюкзаках Микити, В’ячеслава та Михайла були газ, бівачне спорядження, мінімум запасних речей та різне обладнання. "Лідер лізе з легким рюкзаком вагою 5 кг, плюс на ньому навішано близько 10 кг страхового споряд­ження. У другого та третього учасників спочатку рюкзаки були по 15–17 кг, але що вище ми піднімалися, то більше вони легшали, бо їжа та газ витрачалися", — розповідає Фомін. Єдиним, з чим команда справді прорахувалася, виявилися запасні рукавиці. Із собою взяли лише одну додаткову пару, але у Микити одна рукавиця полетіла майже на самому початку шляху, а Славі одного дня довелося лізти на засніжені гострі скелі. У результаті він протер рукавиці так, що вони перестали захищати руки.

Важливо

"Неможливе можливо". Альпіністам вперше вдалося підкорити "гору-вбивцю" взимку

Ще одним випробуванням стали ночівлі: придатних місць під намет на маршруті практично не було. Лише два рази команді вдалося знайти рівні майданчики, включаючи ніч на сніговому грибі на висоті 6500 м. Усі інші вечори команда займалася "будівельними роботами" по 1,5–2 години: або зрізали сніговий гребінь, або вирубували полицю на льодовому схилі.

"У гіршому випадку треба було нарощувати схил за допомогою снігового гамака", — пояснює Фомін. У команди така ситуація сталася на 12-й день. У льодовому жолобі на вертикалі місця під нічліг не знайшлося, тоді вони набили тент снігом, закріпили його льодорубами, а зверху на невеликий майданчик, що вийшов, встановили намет, у якому провели ніч сидячи.

Підкорення Аннапурни. Крок за кроком

Завдяки розвідці 2019 року команда виявилася максимально підготовленою до сходження. Але це не означає, що підйом був простим. Випробуванням для всіх стала сумарна кількість технічних труднощів: це й дуже великий вертикальний перепад маршруту, відсутність хорошої страховки на всіх видах рельєфу, і його нестабільність — зруйновані скелі, снігові гриби, карнизи.

Фомін зізнається: моментів, коли хотілося розвернутись і йти назад, було багато.

"Але ми давно ходимо в гори, тож уміємо "рахувати карти". Кожен із нас розумів, що здатний потерпіти ще трохи і впоратися з черговим завданням, яке щодня пропонувала гора", — згадує Михайло. За його словами, за час сход­ження ніхто не запропонував повернутись, хоча такі думки періодично виникали у всіх. Таке загальне налаштування дає сили йти далі.

Безумовно, однією із запорук успішного підкорення Аннапурни стала злагоджена команда, де розуміють один одного.

"Напарників для таких сходжень знайти не простіше, ніж дружину. Як і з жінками, це чиста хімія та метафізика, просто неможливо пояснити словами, — сміється Фомін. — З Микитою та Славою я ходжу в гори вже понад десять років і сподіваюся, що це триватиме ще тричі по стільки".

З експедиції вони повернулися ще кращими друзями. Що гіршими були навколишні умови і що вище невизначеність, то міцнішою ставала команда, то більше альпіністи дбали один про одного.

Неабияк важливою на висоті стала й величезна підтримка рідних та друзів — вони писали щодня на супутниковий пристрій, що, як зізнається Михайло, дуже допомагало.

Після спуску. Газована вода та Туреччина

Після триденного спуску з вершини Балабанов, Фомін та Полежайко опинилися на льодовику на висоті 5 тис. м, туди за ними прилетів гелікоптер. У кабіні Мінґма, непальський партнер команди, пригостив українців кока-колою. "Це було найсмачніше, що я пив у своєму житті", — усміхається Михайло. У Катманду українці пішли до свого улюбленого кафе, де кожен з’їв по кілограму стейків. Навіть офіціанти, які звикли до голодних альпіністів з усього світу, трохи дивувалися, коли гості замовляли по третьому стейку.

Після повернення до Києва Фомін надовго в місті не затримався: забрав сім’ю й полетів на відпочинок до Туреччини. Як він сам каже, відігрітися після штурму гори та провести більше часу з рідними.

Про майбутні цілі альпіністи говорити не хочуть, тримають їх у секреті. Як, власне, було і з Аннапурною III: про сходження українці розповіли лише після того, як підкорили вершину, а до цього про експедицію знали лише їхні друзі та близькі.

Насамкінець я розпитую в Михайла про бюджет, адже будь-яке високогірне сходження обходиться в чималу суму. За його словами, якщо говорити про таку експедицію, організовану спеціалізованими агентствами, то її вартість може коливатися від $15 тис. до $20 тис. з особи. Оскільки альпіністи всім займалися самостійно, бюджет ви­явився значно нижчим — близько $5 тис. з кожного без урахування спорядження. Усі витрати українці покривали самі, але у майбутньому сподіваються залучати спонсорів.